Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Юрiй Яновський - Яновський - Чотири шаблi

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Юрiй Яновський
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Юрiй Яновський. Чотири шаблi

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    Пустимо стрiлку, як грiм по небу;_

    Пустимось кiньми, як дрiбен дощик;_

    Блиснем шаблями, як сонце в хмарi!_

    (К. о л я д _к а. "Н а р. Ю ж.-Р у с.

    П е с н и" Метлинського,

    с т о р. 338).

    ПЕРША ПIСНЯ


    Голос:


    Благословiть почати щирий труд,

    Що вiдчинив би далину, як дверi.

    Довiрте не достойному перу

    Достойне слово ставить на паперi.


    Багато в свiтi радостi й принад,


    Країн багатих i зелених вiчно,


    На сонцi спiє синiй виноград,


    I синє море майорить музично.


    Чудеснi дива ходять по морях

    I манять нас, i закликають нiжно.

    Та що нам їхнiй бунтiвливий стяг,

    Коли не стяг це нашої вiтчизни!


    Мине i молодiсть, як золотiнь,

    Лиш вiчний труд нiколи не загине,

    Коли кладе отак покiрний син

    Країнi милiй - серця тепле вiно.


    На вiтрi рухаються руки рей,

    На обрiї - омана заозерiй...


    Хор:


    Ми стаємо плечима до плечей.

    I свiт вiдчинено, як дверi!


    Вони завмерли, нiби ковтнули мiцної отрути i вона їм забила дух. Галатiв чуб один ворушився, звисаючи над оком. Подзьобане вiспою обличчя Марченка стало страшним одразу - оббите морською водою обличчя кольору сухого полину. Остюк безтурботно тримав у руцi соняшника i поклав руку на Шахаєве плече. Цей похмуро пригнувся на стiльцi, простягши наперед зцiпленi руки. Вiн наче сидiв на сiдлi. Новенький френч з плямами на плечах, де були погони, солдатськi штани i новi шевровi чоботи з острогами, букет весiльних воскових квiтiв на грудях - так виглядав Шахай.

    Це сидiли на скелi орли, напустивши на себе всю поважнiсть завмерлих хвилин. Це - ще не порушена нiчим тиша, яка розiрветься через голосне квилiння стрiл, брязкiт щитiв, iржання коней, i затремтить степ, затрясуться шляхи пiд копитами смiливих вершникiв. Чи знають вони свою силу i волю, замах клинкiв своїх, мужнiсть серць i свiтло очей? Не знають вони нi сили, нi волi, нi мужностi серць, нi замаху клинкiв. Та що їм до таких дрiбниць, коли вони почувають, що живуть! Їх четверо верховодить усiм Новоспаським. Вони лiтають, як птахи, кружляючи над рiдними хатами, вище й вище, на синю скелю неба, ледве помiтними крапками стають там, i насилу впасти може згори завмираючий клекiт. Вони живуть!

    - Ворушися, чортова клацалко! - сказав крiзь зуби високий Галат. Проте сам вiн не ворушився, упершись рукою в бiк i одставивши лiву ногу. Наймолодший з чотирьох, вiн був i найнетерплячiший.

    Марченко сердито скосив очi на Галата, i в цей момент фотограф клацнув затвором. Так вони й залишилися на платiвцi, цi Марченковi косi очi.

    - Готово, - сказав фотограф, грацiйно вклонившись чотирьом друзям.

    Вийшли на сiльську вулицю. В повiтрi лiтало довге бiле павутиння. Ранок, чудний ранок Шахаєвого весiлля, кiнчився. Галат бiг попереду - довгоногий, тонкий i чубатий. Остюк забирав усю землю пiд себе, ступаючи кривими ногами кiннотника. Вiн розмахнув правою рукою, а лiва увесь час висiла, не рухаючись, наче нею вiчно притримував Остюк шаблю. На Марченковi була матроська сорочка i капелюх, тiльки славетний кльош було запхано в чоботи. Шахай iшов, нечутно ступаючи по порохнявiй дорозi.

    - Ми знялися на карточку, - сказав похмуро Марченко. Вiн трохи гаркавив.

    - На карточку! - прокричав Остюк сильним голосом: вiн звик вахмiструвати в ескадронi. - Тепер революцiя!

    - Ми забули знятися з шаблями. I з револьверами в руках...

    - Ми виходимо на дорогу, - раптом почав Шахай, перебивши Галата, - дайте менi тiльки повiнчатися. Як на карточцi ми разом, так i скрiзь чотири наших голови не виходять з карточки. Ось ми всi нежонатi йдемо, а сьогоднi я повiнчаюсь, i всi ми повiнчаємось, i одружить нас iз собою далека путь та грiзне життя.

    Вони дiйшли до ярмарку. Осiнь, найкраща пора, пахла з усiх пiдвiд. Пшениця, ще не продана, стояла в лантухах, i мiдяне зерно поллято сонячним блиском. Вози гарбузiв, кавунiв та яблук, гарби соняшникiв, фортецi з капусти, бурякiв, картоплi, вiнки цибулi, ще яблука, огiрки, баклажани - все, що вродила оброблена гiрко земля.

    - Революцiя здала нам козирi у руки. Ми їх тримаємо, доки прийде наша гра. Я не знаю, що буде в мiстах, бо я загубив нитку до тих, що там керують. Але тут у нас ми будемо готовi до того, щоб не дати нiгде, нiкому, нiчого за нас вирiшувати. Наше слово - у нас у пельцi, а в руках шаблi, й кулемети, i тридюймовки, i сам господь! На колосальнiм безмiр'ї вiє зараз вiтер, немає жодної влади, а кожен ярмарок - настояща революцiя.

    Шахай показав рукою навкруги.

    - Ось тi, що приїхали на наш клич. Я чекаю з дня на день вiд телеграфiста на станцiї повiдомлення про офiцерський ешелон з фронту, який варто було б обеззброїти.

    - Може, їм, понiмаєш, теж треба зброї вдома? - сказав Остюк.

    - Гасити революцiю? Бач, вони поодинцi не можуть, вони їздять ешелонами! Справедливий i правий лише той, хто перемагає. Годi тобi згадувати за дурну справедливiсть. Сила i воля до життя - ось найсправедливiший закон. Хватай за горлянку i вiдбери зброю, а потiм хай кажуть, де справедливiсть. Мало тобi за твiй вiк бито зуби?

    Так розмовляючи, вони дiйшли до валки пiдвiд, що розташувалася осторонь ярмарку. Добрi вiйськовi фургони, конi аж репаються, брезенти зверху, i пiд ними на двох возах кулемети. Хазяї коней поважно ходили навкруги, лускаючи насiння, i груди їхнi розпирало чекання.

    - Здоровi були, - сказав Шахай привiтно.

    - Здоров, - вiдповiв йому Шворень - рябий гевал, що пишався з свого кулемета, котрого вiн з братом Санькою привiз з фронту.

    - Мовчи, дурень! - крикнув на нього Санька, метко пiдбiгши до Шахая. - Ми приїхали, - притишив Санька голос, - приїхали з усiєю бандою. Нас двоє та Виривайлiв аж четверо. Бубонiв Петро з кулеметом. Василишиних два брати з хутора, дядько Макар-чередник. Отакi ми всi.

    - Сила велика, а головне - надiйна, - промовив Шахай, ручкаючися з усiма названими людьми, - я вас запрошую до себе на весiлля сьогоднi.

    - А кулемети?

    - I кулемети. Галат заведе вас до мого двору, а я пiду ще погомонiти з людьми.

    - А ми? - запитали Остюк та Марченко.

    - Ви ж дружки. Пiдiть постережiть, щоб нiхто церкви не вкрав.

    Шахай пiшов мiж возами, питаючись за цiни, за врожай, за кiлькiсть солдатiв, що поприходили з фронту. Вiн ходив по ярмарку, переступаючи калюжi, нiби широкi рiки, баклажани нагадували йому кров, очеретяне вiниччя бiля яток перетворювалося йому на пишнi бунчуки, плахти на руках - на прапори, i вiтер над ярмарком - на гомiн i шум армiй. Бджола сiла Шахаєвi на руку - вiн не прогнав її, доки та сама не злетiла, вiдпочивши. Пахло свiжою соломою i осiнню.

    До церкви люди посходилися, як на великдень. Церкву колись будували ще запорожцi - вона була тiсна i старовинна. За всiм доглядало, певно, хазяйське око братчика низового, бо мiцнiше зробити церкву не стало б хисту й нинi. Все окували залiзом. Навiть панiкадило було такої неймовiрної ваги, що влiтку, пiд час одправ, порипували сволоки, на котрих воно висiло, лускалися дошки, i здавалося, втягне хреста з банi до церкви ця щира запорозька пожертва. Суворi звички Сiчi Запорозької вiдбилися на церквi. Iкони було змальовано з братчикiв-будiвникiв, з кошового отамана, з курiнних. В такiй церквi ставало страшно серед вусатих чорних лицарiв, уквiтчаних оселедцями, в козацьких свитах - лицарiв жорстоких та вiдважних. Вони позирали зi стiн, переморгувалися один з одним - часто з презирством до молiльникiв, iнодi - вибачливо, рiдко - з потуранням. Та парафiяни вже позвикали до своїх iкон.


    Ой скинемось та й по таляру

    Та купiм коня отаману!


    Галат мугикав собi пiд нiс, обходячи церкву. Свiчок наявне не хватало. Вусатi iкони гнiвалися зi стiн: їм треба бiльше свiтла. Але церкву не було вже давно й так освiтлено. Хiба що запорожцi, повертаючися з морських походiв, клали вози свiчок перед святими кошовими в церквi i викурювали їм же цiлi шапки росного ладану зi Смiрни.


    Ой скинемось та по другому

    Та купiм коня з попругою!


    Галат незадоволено пересунув кованого ставника з сотнею свiчок - вiд святої Варвари до iкони Покрови, де в натовпi стояло чимало чорновусих козакiв з булавами й перначами. Його не заспокоїло це регулювання поваги до свого брата-мужчини. Остроги його дзвенiли вздовж i впоперек, по закапелках, по притворах. Вiн не спинявся доти, поки не знайшов десь у схованцi ще оберемок свiчок. Пономар тiльки здалеку слiдкував за Галатом. Жарти поганi, коли справляє весiлля сам Шахай!


    Купiм коня та вороного

    Та й поїдемо в чисте поле!


    Свiчки всi порозтикувано. Церква нiби виповнилася жовтим жаром. Вiн лежав купами на ставниках, перед iконами, ворушився, коливався, наче жив багатобiчним життям серед бiлого дня, пiд промiнням, пасмами свiтла крiзь вiкна.


    Поїдемо та в чисте поле,

    Та в чисте поле, в дiбровоньку!


    Галат зупинився, задоволено оглядаючи свою роботу. Помiтити когось в церквi - того, хто прийшов тiльки до Галата, - вiн не помiтив. Люди стояли не похнюпившись, на вiнчаннi церква робиться веселим храмом поганського древнього бога. Це - Дажбог, бог-сонце, бог-година, бог зрозумiлий, простий i гулящий. Дiвчина заступила дорогу Галатовi. Соромлива хупава дiвчина подивилася в його чорнi очi, як у криницю з холодною водою. "Вийдеш, Хомо. на вулицю? Як я за тобою скучила!" - "У церкву несе тебе, Васько", - пробурчав Галат. Узявши за рукав дiвчину, вiн повiв її на крилас. Там уже стояла пiвча.

    Ударили в дзвони. Мiдне овкання заходило до церкви крiзь дверi. Зайшов Шахай. Його наречена ще не приїхала, вiн послав по неї дружкiв - Марченка й Остюка. Надiя охоплювала всього Шахая. Широкi степи лежали перед ним i його селом. Велетенський хаос, котрий опанував землю, був як море, що порозбивало човни. Треба йому триматися острова, доки витратить силу шторм i хаос стане пасивний. Тодi - шаблею захищати руїни. Поодрубувати руки всiм, хто потягнеться пiдкоряти вiльний народ, хто захоче рiзати його землю, як хлiб, i їсти, захлинаючись вiд жадоби, вiд страху, що хтось дужчий однiме шматок. Шахаєвi приходило на думку царське панування, уся iсторiя народу - славна, гучна i завше великодушна. Козаки-сiромахи проходили довгою валкою: всi чеснотники, хоробрi гультяї, морськi розбiйники гордо ступали на великих землях, всi лицарi честi своєї сiромашної й мученики. Максим Залiзняк, Семен Неживий, Якiв Швачка, Iван Бондаренко - всi славнi колiї, чистi серця 70-х рокiв XVIII вiку, месники за кривду, за бiдних! Вони проходили перед Шахаєм, як жорстока пам'ятка, як пересторога, як нагадування про панську вiроломнiсть, царську розправу, про опоганення хлiба-солi дружнього столу, вони проходили з вирваними нiздрями, з клеймами на лобi, несучи в руках свої голови, напханi гречаною половою, вони пропливали, несучи свої ноги, поклавши на плечi поодрубуванi руки. Петро Кальниш - останнiй кошовий Сiчi - цокотiв чотками в самiтному затворi Соловецького монастиря: двадцять сiм рокiв пряв старий степовi думи, дивився на свiй край аж з Бiлого моря, плакав, крiзь туман не добачаючи прийдешнiх вiкiв, радiв сонечку, коли воно проглядало крiзь млу Пiвночi. Шахай клянеться собi, обходячи церкву, зупиняючись перед святим козацтвом на стiнах, клянеться не допустити жалостi до серця. Клянеться, що не вiритиме нiкому, хто лежатиме пiд його шаблею або сидiтиме за його столом. Вiн клянеться i цiлує в плече сивоусого курiнного. Надiя обволiкає його, _як _марево, як отруйний фiмiам великих подiй. "Революцiя - велике слово", - думає Шахай i почуває, як по хребту в нього лiзуть комашки. "Всi щасливi, нема царя, правитиме народ, розiллються медовi рiки, щастя й радiсть!"

    До церкви пiд'їхала тачанка з молодою. Одразу всi люди в церквi загомонiли. Шахай прокинувся вiд своїх думок i поспiшив до виходу. Там вiн зустрiв молоду i увiйшов з нею назад. Пiвча заспiвала "Гряди!". Голос Галата далеко вилiтав за крилос. По всiх кутках бринiли шибки вiд спiву Галата. Вийшов з вiвтаря пiп i став вiнчати. Марченко й Остюк переморгувались iз своїми дружками.


    Весiлля справляли по-старосвiтському.

    Дружки летiли верхи на конях по вулицi, на рукавах бiлiли хустки. По дорозi хутко шикувалися заслони, щоб перепиняти молодих i вимагати викупу. По хатах у молодого й молодої востаннє оглядали столи й перевiряли, чи все є так, "як годиться". Баба-розпорядниця не злазила з печi i звiдти керувала весiльним чином. Вона захворiла, пiшовши до молодої розплiтати косу i спiвати сумних пiсень: пiснi були навдивовижу дзвiнкi й жалiбнi, а бабина горлянка рипуча, роки бабинi лежали на її сухих плечах, як гаряча повсть, а нiч осiння - холодна. Пострiлiв пролунало стiльки, скiльки годилося, вiно було повезено до молодого, а тачанка з Шахаєм та його дружиною заїхала до тестевого двору.

    Скiльки пiсень погублено тепер - старих i розрадних!.. Скiльки мелодiй увiбрала в себе чужа гармошка - захрипла iстеричка, де ноти тьмавi, а пiснi метушливi й неповажнi, де знижується мистецька глибина мелодiї, гармошка-демагог, багатоголоса перекупка! Ось спiває скрипка чи розмовляє кобза: одна, ледве помiтна нота простягається в повiтрi, i її коливання таке ж, як i коливання повiтря. Струна дає чистий - до божевiлля - звук. Коливаються вiки, вузьке коло часу поширюється на все життя всього народу. Рiвна, прозора, проста до генiальностi нота з'єднує вiки. Завмирають люди, дрижать їхнi плечi вiд розкритої таємницi, тремтять вiї вiд набiглої щасливої сльози. Та скрипка грає далi. Нота мiниться, пролiтають дрiбнi сплески звуку, нiби в скрипцi проривається смiх. Обличчя яснiшають. Розчулена до краю душа жадiбно сприймає веселi звуки. Ноги самi стукотять такт. Годi вже їх стримати, коли грає зворушлива скрипка. Старе й молоде рушає в танок. Ходором ходить подвiр'я. Бубон клацає й гупає, як веселий парубiйко. Переплуталися пари: на втiху, на смiх. Та скрипка вже стомилася. Десятки рук частують скрипака, кожний хоче з ним випити, поцiлуватися, кожного скрипак хоче пославити на скрипцi, i постає галас, гомiн.


    Помiж трьома дорогами, -


    починають легко, поволi дiвочi голоси.


    Рано, ра-но! -


    допомагають їм хлопцi.


    Помiж трьома дорогами, ра-не-сенько!


    Дiвчата стоять у гуртi, обнявшися. Хлопцi оточують дiвчат. Пiсня радiсна охоплює подвiр'я.


    Там здибався князь з Дажбогом, рано, рано,

    Там здибався князь з Дажбогом, ранесенько.


    Сонце спускається на вечiр. Воно дивується, як можна йому зустрiтися з князем, з молодим. Сонце поломенiє.


    Ой ти, боже, ти, Дажбоже, рано, ра-но,

    Зверни ж менi з дорiженьки, ранесенько.

    Бо ти богом рiк вiд року, рано, ра-но,

    А я князем раз на вiку ранесенько!


    Хлопцi пiдморгують дiвчатам. Скрипка вiдпочила й запрошує знов до танка. По землi розтiкається вечiр. Вечiрня тиша опановує землю. Тiльки на подвiр'ї Шахаєвого тестя гримить бубон.

    П'яна баба-розпорядниця спiває на печi. За столом точаться розмови, слiпий музика перехиляє чарку для чистого голосу, мостить свою кобзу, настроює струни. Поважне товариство сидить за столом. Червонощока наречена соромливо поглядає на гостей. Галат тримає голову обома руками, щоб вона не впала на стiл.


    Ой у саду голуби гудуть,

    Ой у саду голуби гудуть,

    Аж в свiтлонку го-ло-си i-дуть...


    Баба спiває старечим верескливим голосом. Вона згадує молодiсть. На неї сходять видiння далеких рокiв, молодих бажань.


    Порадь менi, моя матiнко,

    Порадь менi, моя рiдная, ,

    Кого брати та у бояри?


    - Цiкаво, кого треба брати в бояри? - промовив Шахай. - Мабуть, багатих та дужих. Чи, може, козаченькiв з Сiчi?

    Усi засмiялися.


    Збери, сину, всю родину,

    I близькую, i далекую,

    I близькую, i далекую,

    I вбогую, i багатую.


    Нiхто не мiг витримати, щоб не зареготати на всю хату. Бабу почастували чаркою. Вона взяла чарку в руки i доспiвувала пiснi. Де в неї й узявся голос?! Останнi слова, як дорогоцiннi яства й напої, баба клала просто на стiл, i ще довго радувалася з них захоплена кумпанiя.


    Багатую - подарочки нести,

    Убогую - порядок вести.

    Багатую - щоб напитися,

    Убогую - пожуритися.


    Спiвачка випила чарку так, нiби добра дiвка була, i кинула посуд на долiвку, зухвало вигукнувши: "Гiрко!"

    Серед загальної тишi, котра постала пiсля поцiлунку Шахая, зарипiли легенько струни на кобзi, зашумiли, загули, як веснянi джмелi, як жовтi працьовитi бджоли. Руки торкалися до струн нiжно, i кобза дзвенiла, немов у чеканнi.

    - Чого ж ти нам заспiваєш? - запитав молодий. - Про честь чи про хоробрiсть, про обов'язок людський чи про лицарську славу?

    - Мало тепер честi мiж людей, - несподiвано басовитим голосом одповiв кобзар, пiдводячи до товариства свою голову з невидющими бiлими очима. Це була замкнена в собi людська iстота: за плямами очей горiв людський мозок i нiколи не мав надiї вийти на свiтло.

    - Мало честi, - сказав слiпий, - i немає хоробростi. Ходжу я по свiтi, до моря доходив - злодiй народ тепер повiвся. Скiльки разiв мене обкрадали, били й смiялися з моїх пiсень. Од дiда й прадiда пам'ятаю я пiснi, а самому не довелося ще й однiєї скласти. Чутки ходять скрiзь по землi, я дослухаюся до всього, що вiється по дорогах, до всiх пiсень, до всiх розмов. I - ще нiчого я не почув, люди. Слiпому тяжко, а зрячому - ще тяжче.

    - Слухай, дiду, - в голосi Шахая забринiла воля, - ось тобi моя голова, дiду! Клянусь родом своїм чесним, клянусь дiдом крiпаком, прадiдом запорожцем - не загинула iще честь i хоробрiсть. Любов i ненависть, дружба й самопожертва вже пiдносяться з забуття. Революцiї ми не приспимо. Яка воля вiє над землею!

    Остюк, Галат i Марченко, нiби за командою, перехилили чарки. Вони вiдчували вже вiтер шляхiв на щоках. Звичайнi слова, може, й незрозумiлi їм, збуджували в їхнiх серцях гордiсть. Через це вiрили в зорi i прекраснi iдеї, в чистоту i мужнiсть людської душi. Такi люди ходять по сторiнках iсторiї, як по своїй хатi, i дивно стає, чому пiсля них постають зруйнованi мiста, кров, пустка, смердючi трупи. Може, завше шукання людського, справедливого i достойного дає такi наслiдки?

    Тим часом Шахай частував гостей: братiв Шворнiв - розумного Саньку й пришелепуватого Митьку; Макара - колишнього чередника, рудого велетня iз страшними вусами, кудлатою червоною головою i з дитячими блакитними очима; Бубона Петра - найкращого в свiтi наводчика, котрий мiг би набоями обкопати навкруги, мов межею, своє поле з трикiлометрової дистанцiї; братiв Василишиних - незрiвнянних розвiдникiв, телефонiстiв, i - у вiльну годину - музикантiв; Виривайлiв - чотирьох соколiв, що загинули згодом усi, - один по одному - рубаючи шляхту, стрiляючи кадетiв, домучуючи генералiв; Виривайла Iвана - генiального сурмача з неймовiрними легенями, котрий мiг перекричати всi стихiї, збудити мертвих i виповнити поле бою тривожним, полохливим, зворушливим, переможним сигналом; Виривайла Петра - комбрига кiнної, майбутнього героя Успенiвської операцiї, котрому зробив поминки Марченко, наказавши зарубати над його тiлом сотню полонених; Виривайла Семена - першого в армiї злодiя, що обкрадав усi кiннi полки i щодня мав нового коня, а його ескадрон - навiть пташине молоко; Семена зарубав третiй ескадрон, оточивши його своїми стодвадцятьма клинками в полi, вислухавши глузування i лайку, давши йому змогу попрощатися з бiлим свiтом; Виривайла Панька - гордiсть пiших i кiнних полкiв, кулеметникiв i гарматникiв, Панька, що складав пiснi - гострi, як бритва, спiвав їх так, що вершники падали з коней вiд реготу, i вивчив солiдно лаятись увесь свiй полк - вiн командував потiм полком.

    Було вже по їжi. Стiл пашiв усiма стравами. Пiд горiлку стояли квашенi баклажани - зеленi й червонi, огiрки й капуста, зелена олiя з накришеною дрiбно й посоленою цибулею. Од i звареної риби йшла пара.

    Найважливiша рiч - вибрати людей. Це Шахай знав, допитливо оглядаючи гостей. Тут були потрiбнi люди. Вони цiлком пiдкоряться волi ватажка i командира. Наполеон i Петро Перший завше стоять прикладами - як треба вибирати людей. Жорстокий Даву, стратег Удiно, Ней, блискучий Мюрат, iнтриган Меншиков, ще сотнi невiдомих - всi й померли б офiцерами, синами скульпторiв, писарями в нотарiв, корчмарями, пирожниками. Їх усiх знайшов державний розум, генiальне передбачення великих людей.

    - Хай заспiває про Супруна-козака, - сказав Панько Виривайло, - ох i пiсня ж грусна!

    Загальна мовчанка пiдтвердила, що Панькове бажання припало до серця всiм. Молода встала од столу i сiла поруч слiпця, мовчки торкнула дерев'яну опуклiсть кобзи. Очi молодої - вогкi й привабливi - були трохи сумнi, як завше сумнi є очi всiх степовикiв, усiх птахiв степового краю, у всiх дiвчат великого степу. Акорд пролунав у хатi. З акордом зайшла знадвору дiвчина й сiла до Галата. Подвiр'я ж танцювало.


    Ой не знав козак, -


    голос кобзаря нерiшучий, кволий, непевний - козак щиро не знав, -


    Ой не знав Супрун,

    А як славоньки зажити,

    Гей, зiбрав вiйсько славне запорiзьке

    Та й пiшов вiн орду бити.


    Струни зайшлися цiлими сплесками звукiв. Згадки, спогади несла їхня хвиля. До берега наче докочувалися цi звуки i ховалися, як хвилi у пiску. Серед тишi народжувалися шелести степiв, тупiт копит кiлькатисячного загону Супруна. Кобзар торкає струни нiжнiш i нiжнiш. Тоншi й тоншi звуки тихо злiтають з його пальцiв. Звукiв меншає - i швидко - одна тенькає струна, i довго в кутках хати чує напружене вухо її вiдгомiн i луну.


    Ой у недiлю рано-пораненьку

    Супрун iз ордою стявся,

    А в понедiлок в обiдню годину

    Сам в неволеньку попався.


    Молода зiтхає. Голос кобзаря став трагiчний, наче вiн розповiдає про рiдного сина. "Сьогоднi недiля, - думає Шахай, - а завтра понедiлок. I обiдня година". Галат щось говорить на вухо своїй дiвчинi, доки звучить мелодiя пiсля останнiх слiв кобзаря. Галатова дiвчина червонiє, i її очi заволiкає хвиля бажання. Панько Виривайло не має сили витерпiти. Вiн прикладає долоню до рота i пронизливо виводить божевiльну ноту пiснi.


    Ох i ти, козаче, козаче Супруне!


    До Панька долучається речитатив кобзаря. У нього тремтять губи вiд зворушення. Але слова його твердi й роздiльнi, як докiр:


    А де ж твої прегромкi рушницi?


    По паузi обидва голоси - Панькiв i кобзарiв - дружно виводять гiркi слова вiдповiдi. Тихо, похмуро, гiрко говорять вони про свою бiду. Покора людини, що потрапила в горе:


    Гей, мої рушницi в хана у свiтлицi,

    Сам я, молодий, у темницi.


    Знову бреньчить сама кобза. Вона бреньчить, як гiркiсть Супрунового життя. Розчарування i туга за рiдною стороною. Струни дзенькають, нiби падають у безвiсть дзвiнкi краплi часу.


    Ох i ти, козаче, козаче Супруне,

    А де ж твої воронiї конi?


    Розпачливо допитуються два голоси - мелодiя й речитатив. Вiдповiдь вже їм вiдома, i вони питають Супруна, тiльки щоб поплакати з ним в неволi i пожуритися разом з його пропащою головою.


    Гей, мої конi в хана на припонi,

    Сам я, молодий, у неволi.


    Спiвають самi струни, покiрно хилить голову людська доля. Але що це з ними сталося, з тими струнами? Вони починають грiзно рокотати. Рве пальцями їх незрячий музика. Без жалю б'є їх рука, а вони покiрнi, вже розiйшлися по хатi бадьорими, сильними звучаннями. Iван Виривайло зiтхає на всi свої велетенськi легенi:


    Ох i виведiте мене, виведiте

    На Савур-могилу,

    Гей, нехай стану, гляну-подивлюся

    Я на свою Вкраїну!


    Молода спiває вже дзвiнким голосом. Та й усi присутнi хочуть спiвати i починають iз своїх мiсць. Лунає голосна пiсня, тривожна сила i збуджена радiсть суворостi. Нiби над степами ширяє її пiсенна величнiсть, прославляючи давнiх мешканцiв степу.


    А з тої могили видно всi країни,

    Сиз орел лiтає,

    Гей, стоїть вiйсько славне запорiзьке

    Та як мак процвiтає!


    На цьому закiнчується весiлля в хатi молодої. Настає вечiр, i лiзе на небо червоний мiсяць.

    Дружина Шахая не могла заснути. Вона чекала чогось бiльшого вiд цiєї ночi. Уява малювала майже божевiльну насолоду. Млость незайманостi п'янила дiвоче серце. Та прийшов такий Шахай, i вже немає дiвочих мрiй, зникла туманна далина, прозоро мiниться обрiй. Бiль, втома i незручнiсть - холодили новонароджену жiнку. Хотiлось плакать вiд розчарування, хотiлось забути цю розкриту таємницю i знову коливатися в повiтрi, як марево, ходити росою по воду i щоразу чекати там чорновусого парубка, котрого вона так гарно вмiла вишити на рушниках. У Шахая немає вусiв, його холоднi тонкi губи цiлували соромно, як нiгде не написано по книжках. Навiть досвiдченi дiвчата - подруги - не казали нiчого подiбного, що так можуть цiлувати губи чоловiка.

    Шахай поворухнувся, поклав руку на шию дружинi, i на мить здалось, що вiн прокинеться. Та вiн засвистiв носом ще дужче. Молода злякалася i почала його будити. Напiвсонний Шахай притиснув її до себе i, вмить спалахнувши нестримним бажанням, удовольнив його. Потiм вiн заснув знову, не випускаючи дружини з обiймiв. Прохолода великої хати посвiжила чоло жiнки. У неї зростала й зростала нiжнiсть до Шахая. Пливли години першої ночi людського подружжя.

    На подвiр'ї вистрелив хтось iз револьвера. Потiм голос Марченка страшно вилаяв Шахая, пролунав ще один пострiл, куля влучила у вiкно хати. Молода злякалася i затремтiла на лiжку. Шахай не прокидався. Молодiй здалося, що вiн мертвий. Вона припала до нього жадiбно, всiм тiлом i охопила його голову голими теплими руками. "Чого тобi, люба? - запитав крiзь сон Шахай. - То, певно, хтось напився з хлопцiв. Спи, голубко". Вiн бурмотiв ще крiзь сон. Нiч проходила тривожно й мертво, як людськi останнi ночi, як останнi сни засуджених. Це була нiч спокiйної радостi. За пiвгодини молода побачила, що Шахай лежить з розплющеними очима. Не подаючи знаку, вона стала крiзь вiї слiдкувати за чоловiком. Вона знала, що не доспить цiєї ночi до ранку, i тому трохи згодом не дивувалася, коли прийшли до Шахая з телеграмою iз станцiї.

    Розплющенi очi Шахая закрив, затяг туман. Так буває, коли очi людини повертаються до себе в мозок i розглядають те, що вiдновлюють їм мозковi клiтини: картини вчорашнього, образи давнього, мрiї прийдешнього. Шахай побачив смиренного ченця Залiзняка, котрий в темну квiтневу нiч 1768 року вийшов з ватагою з Мотрониного лiсу. Пiдтикавши поли ряси, їхав Максим монастирським жеребцем. Позаду його йшла босими ногами по дорозi ватага. Вона простувала до Медведiвки святити ножi, бо свяченими тiльки й не грiх було колоти. Це - не Мазепа - на край життя свого полiтик, не Сковорода - європейський розум i фiлософська голова, це, нарештi, не загадковий Хмельницький, котрий думав, що вхопив голою рукою жарину щастя. Iде ця анархiчна сила, що тiльки руйнує, повстає катастрофiчне i зникає за обрiєм, як фантастичний вогненний птах. Вiн безпомiчний, цей ватажок. Вiн хоче знайти бiля себе людину, що бачила б ширше й далi; вiн хоче вiрити всiм, не загубити результатiв вiдваги. Залишає ж по собi тiльки згадку про пожежу, пiсню про тортури та iскру невгасиму, що десь тлiє в нетрях мозку до нового, божевiльного дiла. "Треба спiвати й про таких людей, - думає Шахай, - хай не загине на землi боротьба проти гнобителiв!" "Вони смiливi, цi анархiчнi велетнi, вияв сили i вiдсутнiсть точки, до якої треба силу спрямувати. А зрячi прийдуть потiм, витопчуть колосистi царини конем i застромлять списа глибоко на межi. Але треба берегтися анархiчних слiпцiв: їхнi дiла вiдсувають перемогу в темряву прийдешнiх вiкiв!" Так снувалася думка в Шахая.

    Надворi почала бреньчати кобза. П'яний кобзар здався на прохання Галата i вчив його спiвати пiсню про козака Швачку. Музика знав, що над подвiр'ям висiло нiчне небо, людство спало по своїх хатах, а останнiй гуляка з Шахаєвого весiлля давно вже вгомонився там, куди встигли донести його ноги. Проте серед ночi постала кобзарева пiсня. Галат обнiмав кобзаря, щоб той не хилився назад, допомагав тримати кобзу i пiдбадьорював прокльонами. У слiпого повнi очi свiтла вiд мiцної горiлки, йому було виднiше такої ночi грати, нiж по дню.


    Гей, хвалився та козак Швачка,

    Пiд Бiлую Церкву iдучи:

    Гей, будем брати, та китайку драти,

    Та в онучах топтати!


    Галат совiсно проспiвав цього куплета й собi. Слiпий його_ виправив, показавши, як досягти бадьоростi й безтурботностi в мелодiї. Пiсня коливалася, як самотнiй вершник на обрiї.


    Гей, казав єси козак Бондаренко,

    А що славонька буде:

    Гей, будем брати, та поли драти,

    Та плечi латати!


    - Це ви, дiду, про нас, - не витерпiв Галат, i до Шахая_ долетiло тремтiння його голосу, - бiсової душi вiри!


    - Ти, Марченко, з нами не поїдеш. Тобi я вiддаю десятьох оцих людей. Хлопцi, слухайте Марченка. Обидва Шворнi, усi Виривайли, Петро Бубон, Василишини й Макар - я залишаю вас Марченковi. Зi мною поїдуть Остюк, Галат та ота сотня охочих, що прийшли сюди на наш клич.

    

... ... ...
Продолжение "Чотири шаблi" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Чотири шаблi
показать все


Анекдот 
Долгожданная новогодняя новость от операторов сотовой связи!
Наконец-то объединяются Би-Лайн и МТС!
Новым логотипом будет пчела с большими красными яйцами

показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100