Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Станiслав Тельнюк - Тельнюк - Грає синє море

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Станiслав Тельнюк
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Станiслав Тельнюк. Грає синє море

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    Триста козацьких чайок та двi сотнi донських човнiв долають хвилi Чорного моря. На однiй iз чайок - замислений отаман. Складна й химерна його доля. Син турецького султана Ях'я, рятуючись од придворних убивць, разом iз матiр'ю-гречанкою втiкає до Чорногорiї. Там, серед гiрських лицарiв, якi борються з турецькими завойовниками, Ях'я починає розумiти, що не в грабiжницьких вiйнах щастя Туреччини. Прибравши собi нове iм'я - Олександр Чорногорський, - Ях'я прибував на Україну i разом з козаками рушає в далекий похiд, щоб скинути султана i вивести свою країну на шлях миру i дружби з iншими народами.

    Повiсть, в основу якої покладено справжнi iсторичнi факти, розповiдає про спiльну боротьбу українцiв, росiян, молдаванiв, грекiв проти турецького поневолення. Дiя вiдбувається у Києвi та Стамбулi, у Могилевi на Днiстрi та у Кафi, у Синопi й Трапезонтi, перед очима читача проходить життя рiзних народiв на початку XVII столiття.

    "Грає синє море" - це перша книжка задуманої автором дилогiї про славне запорозьке козацтво.


    ПРОЛОГ


    Ховали дiда Скрипника.

    Отого самого Скрипника, що вже багато хто забув, як його iм'я та прiзвище, усе - Скрипник та й Скрипник. Так звали по-вуличному, коли жив, так звали i дiдових онукiв та правнукiв, так хлопцi i на хрестi випалили розпеченим цвяхом: "На сьому мiсцi упокоївся навiки раб божий Савка Скрипник, у премногiй печалi залишивши родичiв своїх".

    Був тодi погожий осiннiй день. Небо такою синизною свiтилося, що богомазовi Тодору Трагiрi можна було б вмочати свого борсучого пензля не у фарбу, а просто в небо i малювати якнайсвятiшу iкону. Та богомазовi було не до того. Вiн думав про дiда Савку, якого все життя хотiв намалювати, а от не вийшло, не наважився. Бо ликом дiд Савка не вийшов нi в бога Саваофа, нi в Iсуса, нi в пророкiв, та й не лик у нього був, а звичайне мужицьке обличчя, що його, звiсно, святотатственно малювати дорогими фарбами на тонко виструганiй дошцi, та й чи насмiлилася б богомазова рука малювати замiсть звичних заокруглених святих кучерикiв нечесанi Савчинi патли?!

    А проте Тодоровi було дуже шкода, що вiн не встиг намалювати Савку Скрипника. Хай не на iкону, хай просто так, хай навiть серед грiшникiв у пеклi!..

    Вiн iшов за саньми з дiдом, дивився на людей, що мовчки простували за двома чорними волами, якi, понуривши свої великi рогатi голови, пускали на землю тонкi цiвки тягучої прозорої слини, а з їхнiх очей текли сльози - справжнi сльози, такi ж, як i в людей...

    За вiдкритою домовиною йшло все село, йшли всi Сугаки - старi й малi, слабi й здоровi, розумнi й дурнi, бо не було в Сугаках такої людини, яка не знала б, що то за дiд був такий - Савка Скрипник.

    Дiд Скрипник багато бачив на своїм вiку. Обходив пiвсвiту отими неспокiйними ногами, якi нинi, упокоївшись навiки, сумирненько лежали пiд полотниною - аж не вiрилося, що вони в нього такi звичайнi... Бували тi ноги в таких краях, що про них у Сугаках не всi й чували. Бував дiд Скрипник в угорських краях, разом з уграми та сербами боронив вiд басурмана славний Бiлий город, чи Београд, по-сербському кажучи. Було це все так давно, що хто тодi парубкував, то зараз або на цвинтарi лежить, або - якщо живий - то древнiй, як дiд Меркурко. Боронив дiд Савка Бiлий город, та так i не вборонив: велике вiйсько мав пiд своєю рукою агарянський султан Сулейман, отой, що, кажуть, жiнкою українку Роксолану тримав; погинули в битвi серби й мадьяри, та й Савка мало не пропав, - урятувався, втiкши до iталiйцiв. Навчився в iталiйцiв вiн музики, ще й навчив його майстер-талiянець, як скрипки вистругувати, та таким же тямущим його учень виявився, що вже йому до кiнця довелося Скрипником прозиватися... Був iще дiд Скрипник за десятьма морями й океанами - в такiй дальнiй сторонi, куди цiлий рiк плисти треба; i люди там червонi, голяка ходять, вiри i не нашої, i не турецької, а срiбла всякого i золота у них там хтозна-скiльки... А як заграв їм дiд Сав-ка на скрипцi, то все вiддати хотiли йому тi iндiяни за неї, та вiн не схотiв музики своєї продавати, бо то була його перша скрипка, i вiн з нею нiколи й нiде не розлучався, ще й казав; "Умру - з нею й поховайте".

    ...Везуть дiда Скрипника чорнi воли, роги їхнi вибiленими полотняними стрiчками пообв'язуванi, тягнуть вони сани по дорозi - вгору, до цвинтаря, а на землi - двi смужки вiд полозiв залишаються, гладенькi, чистенькi, а подекуди аж блискучi, мов дзеркало. А за саньми несе в простягнутих руках дiдову скрипку богомаз Тодор. А за Тодором - онуки та правнуки дiдовi йдуть, плачуть свiтлими слiзьми, хоч казав колись Савка: "Не плачте, як умру, менi давно вже вмирати пора, сотню лiт доживаю. Товаришi мої давно вже там, у пана бога, вже й дiти мої - Василь, Семен та Грицько - життя своє земне скiнчили, вже й онуки постарiли, а правнуки повиростали - скiльки ж iще чоловiковi жити?!"

    Несе Тодор-богомаз скрипочку дiдову на руках, мов дитину. А вона лежить, вся сонцями обпечена, дощами перемита, вiтрами пересушена - дихни на неї, й заграє сама. Ой, не грають сьогоднi скрипки в Сугаках.

    А поперед волiв, пiдскакуючи й пританцьовуючи, бiжить дурний Дода й виграє щось дуже веселе на сопiлячцi - i тому Додi все здається на свiтi веселим i смiшним, бо вродився чоловiк без клепки, а може, й без двох. Що б ти йому не казав, все одно не зрозумiє, а тiльки вишкiрить рiдесенькi зубки:

    - Г-г-и-и!

    Оце й уся його розмова. А проте Дода даремно свого хлiба не їв, хоч i дурний, - вiн був сiльським чередником.

    Отже, чорнi воли тягли сани з домовиною, в домовинi лежав дiд Скрипник, а за ним iшов Тодор-богомаз, за богомазом родичi дiдовi всi, а їх - цiлих пiвсела, а за ними вже - все село, а десь у кiнцi цього походу дiтлашня пилюкою перекидалася, i старшi на неї не цитькали, бо не до того було... А попереду йшов, пiдтанцьовуючи, дурний Дода i вигравав на сопiлячцi щось дуже веселе i дурне. I нiхто на Доду не цитькав, бо вiн був як дитина, i не до цього було, та й звикли всi до дурного Доди.

    Та й то - коли б ховали якогось там святого чи праведника, чи князя, а то - ховали простого чоловiка, грiшного, як усi люди, чоловiка, що знав не тiльки молитви, а усi-всенькi нечестивi слова не лише подiльськi, а й богданськi, i мадьярськi, i ангелянськi, й iспанськi, й московськi...

    Та проте ж i витесувати та сушити, а потiм склеювати скрипки, а потiм уже грати-вигравати на них нiхто краще за нього не вмiв. Онде Тодор - теж чоловiк не святий, а яких же славних богiв малює, дарма що сам ще молодий - якихось там сорок лiт. А його шанують у Сугаках i люблять, i дiд Скрипник любив Тодора, як сина, а може, й сильнiше. Любив i печалився: "Ой Тодоре, боюся за тебе. Бо доля, як дає талан, то може щастя забрати. Не приведи..."

    Тодорiв син, вiсiмнадцятирiчний Никодим, узяв собi за жону Скрипникову правнуку Устю.

    Позавчора було весiлля.

    Позавчора й дiд Савка проставився.

    Iдуть чорнi воли, сльози їхнi падають в кам'янисту дорогу. Риплять новi сани, важко везти їм у такий погожий i теплий день дiда Савку на цвинтар. Попереду вистрибує Дода i виграває-виграває щось дурноверхе, як вiн сам, а ззаду зiтхають люди. I нiчого не говорять, бо стурбувала їх усiх смерть дiда. На весiллi смерть - щось недобре вiстувати має.

    А було ж так.

    Як молодi повернулися з церкви, та як почалося весiлля з вином, брагою й оковитою, з пiснями й танцями, та як уже всi кращi слова було сказано i пiснi величальнi переспiвано, - саме тодi й пiдвiвся з-за столу старий-престарий Савка Скрипник. Вiн був уже п'яненький, але на ногах тримався мiцно, його майже столiтнi очi блищали весело, молодо i трохи по-бiсiвськи. Вiн тримав у лiвiй свою почорнiлу скрипочку, а смичком легенько постукував Тодора по головi. Слухай, мовляв, я, дiд Савка, щось сказати зараз маю.

    - Дорогi мої Устенько й Никодиме. Хотiлося б менi щось таке вам побажати... доброго побажати. Щоб ваше життя було славне й дружне? Так це ж уже бажали вам. Багатства побажати? Так не воно всьому є голова. Здоров'я? Так ви його, слава богу, маєте, тьху, тьху, тьху, щоб не наврочити. Дiтей? Це не вiд того, хто бажає, а вiд бога й природи. А я хочу подарувати таке, що його нiби й немає, а воно є; а без нього життя було б невеселе, i сумне, i нелюдське.

    Дiд усмiхнувся у лiвий сивий-сивенький вус (правий ще був чорний, як скрипка), подивився на Устю й Никодима, на всiх, хто був навколо, i сказав:

    - Хай вам буде моя музика в подарунок. Слухайте, щоб аж до дiтей ваших дiйшла.

    Вiн змахнув смичком - полилася, закружляла по свiтлицi пiсня. Всi її знали й любили, тiльки на весiллях не спiвали, бо сумна:


    Ой, як я умру в тiм чужiм краю,

    Дам собi зробити зо злота труну.

    Гей, гей, зо злота труну...


    Скрипка грала-вигравала, наче то її саму замiж оддавали, та так же голосно тнула, що могло здатися, буцiм грають тут не одна, а цiлих п'ять. Дiдовi патли маяли на всi боки, скрипка аж стогнала, а люди й незчулися, як опустили голови:


    Зо злота труну, срiберне вiко,

    Аби мнi було на серцi легко.

    Гей, гей, на серцi легко...


    - Ну, ми не старцi, щоб виводити кiнцi! - раптом вигукнув дiд Савка й тут же перекинувся на гопак.

    - I не свинi, щоб ставать на серединi, - негайно озвався дiд Меркурко, що був за Савку молодi ший усього на п'ять чи сiм лiт.

    I почалося! Пiдстрибувало полум'я в каганцях i свiчах, а все весiлля вигупувало каблуками по землi, i вона аж стогнала, мало не репала.

    - Гей, хлопцi, хто знайдеться серед вас такий, щоби дiда Савку переборов? Га? - вигукнув Скрипник i урвав музику. - Ну? Хто береться танцювати доти, доки в мене буде сили грати? Га?

    Усi мовчали.

    - Ех! - сказав дiд. - Нема серед вашого брата таких, як ото турка пiд Вiднем били. їх було всього двадцять, а басурмана - сто двадцять. I побили! Нема!

    Всi мовчали. I вдруге нiхто не вийшов у коло.

    - Ех-ех-ех, - аж застогнав старий Скрипник. - Переводяться люди. А колись же було! Нема... Нема... Хiба що тiльки на Запорiжжi...

    - Є, дiду! - почулося ззаду.

    - А що там за вишкварок озвався? - озирнувся дiд Савка. - Чи не ти часом? - запитав вiн хлоп'яка рокiв чотирнадцяти, що стояв позад нього.

    - Я!

    Це був правнук дiдiв, Петро, Устин брат.

    - Так ти ж малий!

    - Грайте, дiду!

    - Та ти ж не знаєш, що то таке! Я як заграю, то аж до ранку.

    - А я до ранку танцюватиму!

    - Оце по-нашому, по-козацькому, матерi твоїй ковiнька! Ну, тепер держися!

    I знову заскакала, закружляла, затанцювала по хатi музика! Тiльки тепер танцював один Петро, а всi дивилися, що ж буде з цього змагання. Ось уже п'ять танцiв вiдганяв малий, а все невгаває, ось уже шостий кiнчає, а ноги в нього, як крила вiтряковi при доброму вiтрi, - крутяться, та й хоч би що...

    Ось уже пiт тече в Петра по обличчю, а вiн гарцює, мов молодий жеребець перед табуном i все вигукує, вiдмахуючи-струшуючи головою краплi солоного гарячого поту:

    - Швидше, дiду, швидше, а то наче якесь дiвчаче гопача виходить!

    А дiд чи втомився сам, чи то малого шкодує...

    - Та швидше, дiду! - гукає, аж задихається Петро.

    А дiд - тихше й тихше.

    Стояв iз заплющеними очима, бiлий, рука лiва заклякла на грифi, а права поволi падає вниз i смичок тягне - у-у-у-у-i-i-i...

    Пiдскочив Петро, схопив дiда Савку за плече:

    - А що, дiду, не можете? Здаєтеся? Мовчить дiд. Хилиться на Петра. Його пiдхопили, а вiн уже й не дише... I серце не б'ється. Отак i упокоївся - нiхто не бачив коли, бо всi музику його слухали. I мертвий, напевне, грав ще отого гопака.

    ...Батюшка Онуфрiй сказав:

    - Добрий був цей чоловiк. Але недобре вмирати, не висповiдавшись. Вiн же не басурман який.

    Богомаз Тодор мовив:

    - Панотче Онуфрiю! Вся душа дiда Савки Скрипника - в його музицi, як колись у вояцькiй справi. Коли вояк гине в бою, чи ж має вiн час висповiдатися? Не має.

    - Душа має чистою йти до бога, висповiданою, - напруживши низького лоба, мовив Онуфрiй.

    - Вся душа дiда Савки була в музицi. А музика - то чистота i небеснiсть. I оте, що вiн грав нам перед своєю смертю, то i є його висповiдання...

    - А їй-бо ж! - мовили всi.

    - Хай буде по-твоєму, - змилостивився отець Онуфрiй.

    ...I от везуть дiда Скрипника чорнi воли з великими заплаканими очима. I несе Тодор скрипку дiдову, щоб поховати її разом з тим, хто витворив її, i страшенно жаль богомазовi, що така гарна музика йде в могилу вiд людей.

    Все вище й вище на вигинисту гору пiдiймається жалiбний похiд. Ось уже зникло село зовсiм. Тiльки стара церковця виглядає своїм трохи скособоченим хрестом, мов рука утопленика: рятуйте.

    Дода раптом замовк. Вiн зупинився, подививсь на людей, що йшли за ним, але нi, вiн дивився не на людей, а кудись далi, в ту долину, в якiй зникло село, i раптом закричав, уже не смiючись i не граючись, закричав страшно й моторошно:

    - Г-г-и-и! Г-г-и-и!

    Воли лiниво брели, пускаючи тоненькi цiвки слини, але люди стали. Почали озиратися. Що таке?

    - Г-г-и-и!

    - Та тихше, Додо! Чого ти кричиш? Хiба не бачиш, куди чоловiка веземо? - забухикав, аж застогнав дiд Меркурко.

    - Г-г-и-и! - заволав Дода i побiг повз волiв з домовиною, повз Тодора, повз наляканих людей назад, у Сугаки.

    - Що з ним?

    Дивилися вслiд Додi, як вiн мчав, аж перекидався, як вiн рвав на собi волосся i, зрiдка озираючись, кричав: "Г-г-и-и!" - i плакав, i знову бiг.

    Дивилися на обрiй, на небо - все було, як завше. Небо було чисте й блакитне, аж густе вiд тiєї вже холоднуватої блакитi, в повiтрi пахло хлiбом i дозрiлими яблуками, все навколо було прозоре й спокiйне, мов намальоване.

    I тут iз села почувся дзвiн. Це дзвонар Юхрим, що залишився видзвонювати по душi небiжчика. Тiльки чому Юхрим дзвонить не так, як завше?

    - Бам-бам-бам! - завалувало над степом, як на пожежу.

    - Г-г-и-и! - долинуло вiддаля Додине.

    I Тодор ураз здогадався.

    Морозом сипнуло йому за спину, аж запаморочилося в головi.

    - Бам-бам-бам! - розривався дзвiн.

    Невже сталося найстрашнiше? Нi, нi, нi, що завгодно, тiльки не це!..

    - Бам!..

    I замовк дзвiн.

    I здалося Тодоровi, що вiн почув останнiй, страшний, розпачливий крик дзвонаря Юхрима. Нi, вiн не мiг того крику чути, але чому ж це зупинилися воли i стало так тихо, нiби не люди, а безплотнi тiнi стояли за Тодором?

    Тодор озирнувся i зустрiвся з очима людей. Й тi очi сказали йому те, що вiн уже знав.

    Небо було блакитне й чисте, сонце лагiдне й тихе, степ навколо жовто-зеленiв, на обрiї синiв лiс, якась пташина вгорi заливалася смiхом-цвiрiнькотом. Здавалося, що повiтря ще дзвенить вiд останнього "бам" сугацької церковицi, i хотiлося почути ще одне "бам". Але його не було...

    I тодi заголосили, попадали на колiна жiнки i, здiймаючи до неба, до сонця, до бога руки, заволали:

    - Порятуй нас, господи! Порятуй од басурмана! Порятуй наших дiтей!

    А назад уже бiг розпатланий Дода, а за ним мчали кiннi верхiвцi.

    Це було те, чого найбiльше боялися в цьому краю, - турецький наїзд.

    Якусь мить усi стояли мов укопанi. Безтямними очима дивилися, як переднiй турчин наздогнав Доду, рубонув кривою шаблюкою, як з плiч Доди злетiло щось кудлате i як Дода - вже не Дода, а хтось малий, опецькуватий - пробiг ще кiлька ступнiв, а потiм упав... А з долини виринали все новi й новi верхiвцi.

    Перший отямився богомаз.

    - Гей, у кого хоч яка зброя - до мене! Зброя була в небагатьох. Та й що то за зброя? Кiлька ножiв, пiстоль... Ото й усе...

    Куди вже з такою зброєю опиратися?

    - А може, - донеслося тремтяче з жiночого гурту, - а може, вони їдуть кудись далi? Може, ми їм непотрiбнi?

    - Цитьте! - вигукнув Тодор. - Розбирайте сани, узброюйтесь, вiдбивайтесь, бо пропадем ми навiки...

    А турки вже близько. Тодор уже бачить їхнi обличчя - засмаглi, пихатi мармизи завойовникiв та розбiйникiв. Попереду мчить одноокий турчин - мабуть, ватажок цього загону.

    Скiльки ж їх, тих туркiв? Не менше сотнi... Вони летiли просто на переляканих людей, летiли з пiднятими шаблями, готовi рубати, нищити геть усе.

    Тодор вихопив пiстоль, прицiлився в одноокого. Прогримiв пострiл, але одноокий встиг пiдняти коня ставма, i куля влучила огиревi в голову. Кiнь упав, притис турка до землi, однак тому вдалося вибратися з-пiд коня.

    Турецька лава врiзалася в людський натовп. Останнє, що встиг побачити Тодор: його син Никодим, вхопивши великого дерев'яного хреста з випеченим написом, гамселить направо й налiво...

    ...Тодор отямився вiд того, що йому на обличчя хтось лив воду. Потiм боляче вдарили носком у бiк. Вiн вiдкрив очi й побачив себе на власному подвiр'ї.

    Уся вулиця була заповнена людьми. Але весь той натовп мовчав понуро. Люди були пов'язанi, а позад них стояли кiннi вояки.

    Одноокий турок сидiв на винесенiй з хати лавi i дивився на те, що робилося бiля повiтки. Двоє воякiв з його загону били об стiну повiтки сугацького попа Онуфрiя.

    Одноокий сказав:

    - Йєтер![1]

    Турки вiдпустили попа. Вiн упав на землю. З його рота лилася кров.

    Одноокий устав з лави i пiдiйшов до попа:

    - Ну? - неголосно сказав вiн. - Ти будеш плювати на хрест, гяуре?!

    Пiп Онуфрiй через силу пiдвiв голову. Прохрипiв, давлячись кров'ю:

    - А щоб ти здох без покаяння... собачий сину! Я плюну не на хрест... на тебе. Я ж тебе знаю - ти Панько з Немiї, христопродавець!..

    I вiн плюнув.

    Одноокий вiдскочив, кривавий плювок попав йому на чоботи.

    Вiн щось наказав своїм воякам. Вони пiдвели попа, поставили на ноги.

    - Я тобi вiдрубаю голову, гяуре! - так само тихо й спокiйно сказав одноокий. - Я викину ту голову собакам. Ось так! Дивись!

    Вiн махнув шаблею - i попова голова покотилася по землi...

    Тодора знову штовхнули пiд бiк:

    - Вставай! Вставай!

    Вiн пiдвiвся, хитаючись, на ноги. Його турнули до одноокого. Той змiряв його важким поглядом.

    - То що, богомазе? Ану, покажи свої руки. Тодор мовчав. Йому чомусь подумалося: що з дiдом - поховали його чи нi, чи, може, й над трупом звели наругу турки? А де ж скрипка? Вiн нiс її в руках. Потiм - турки. Комусь вiн передав її, чи що? А кому? Вiя пам'ятає, як стрiляв, убив коня пiд однооким, пам'ятає, як його Никодим розмахував хрестом... Ой господи, а де ж вiн?

    Ошалiлим поглядом обвiв усе навколо.

    - Ти не чуєш, що я кажу? - так само спокiйно, але вже наполегливiше вiв одноокий.

    Важка нагайка стьобнула по плечу. Аж серце зайшлося.

    Боже мiй, та що ж це вони надумали зробити з селом? Люди пов'язанi стоять - це що ж? - у Туреччину позабирають? На галери, на млини, качати воду, на мiднi й залiзнi копальнi... А дiвчат - у гареми, а хлопцiв - кого в яничари, кого в євнухи...

    Господи милосердний, дай менi найтяжчу кару, тiльки ж виручи мiй бiдний, нещасний люд... Зглянься над ним...

    Два акинджi[2] схопили його за руки й витягли їх перед однооким.

    Мов крiзь ганчiр'я, долинало у вуха:

    - У тебе руки розбiйника, а не богомаза. Ти вбив мого коня, якого привели менi з самого Мисиру[3]. Чим вiдшкодуєш цю втрату?

    Тодор дивився, де ж це його Никодим.

    - Якою ж карою тебе скарати, кажи менi...

    Де ж Никодим? Де? Люди, скажiть, де мiй син?.. Знову боляче штовхнули. Вiн подивився перед себе, на одноокого. Чого це вiн тримає шаблюку? Що рубатиме?

    I тодi згадалося Тодоровi єдине вiдоме йому турецьке слово, i вiн кинув його в пику одноокого.

    - Кьопек![4].

    - Можеш говорити й своєю собачою мовою. Я її розумiю. Бо родом таки з Немiї. Ну, що ще скажеш?

    - Собака!

    - Я мiг би тобi одрубати язик за таке, - спокiйно мовив одноокий. - Але я тобi одрубаю руки, богомазе.

    Тодор не встиг ще збагнути його слiв, як одноокий махнув шаблюкою перед самим його носом.

    Вдарило бiля лiктiв - i в цю мить почувся страшний крик:

    - Тату!

    Це кричав Никодим. Тiльки зараз побачив Тодор свого сина. Никодима було прив'язано до яблунi, розiп'ято правою рукою до однiєї гiлляки, лiвою - до другої, а ноги прив'язано сирицею до стовбура...

    Никодим стояв i плакав:

    - Тату! Тату!

    Тодор заточився назад, махнув своїми страшенно легкими руками i побачив, що тiї руки тримають акинджi i з них тече кров...

    - Викиньте собакам цi поганськi руки, - навмисне по-українському сказав одноокий i тут же повторив наказ турецькою мовою.

    I в цю мить Тодор вiдчув страшний, нелюдський бiль у вiдрубаних своїх руках. Запаморочилася голова, пiшли кола перед очима, загуло у вухах. Захитався...

    - Стiй! Стiй! - сказав одноокий. - Ти ще не таке побачиш.

    Зависла моторошна тиша. Лиш звiдкись долинали дивнi звуки - нiби хтось хапав повiтря ротом.

    Одноокий щось говорив до своїх воякiв, кров текла з Тодорових обрубкiв на землю, наморочилася голова, i Тодор думав: хай би скорiше, хай би скорiше, ось витече вся кров, та й... Господи милосердний, господи всеблагий, вiзьми мою душу грiшну...

    Вiн бачив, мов крiзь червоний туман, як одноокий пiдiйшов до Никодима i як Никодим щось швидко-швидко почав говорити турковi. Що вiн говорить?

    - Змилуйтеся, - просить Никодим.

    - Сину, - шепоче Тодор, - не просись, не ганьбись...

    - Змилуйтеся, - молить син i хоче на колiна впасти, та не може: прив'язаний до яблунi. А на нiй яблучата соком поналивалися, як нiколи. А за тими червонобокими - небо блакитне, мов намальоване богомазом Тодором Трагiрою...

    - Не змилуюся, - чує Тодор. - Ти вбив мого воїна, ти трьох покалiчив. Я б тебе на палю посадив, та часу не маю...

    - Змилуйтеся, - благає Никодим.

    - Сину, - кричить з останнiх сил Тодор. - Не просись!

    Никодим мов прокинувся. Приреченими дитячими очима подивився на батька i сказав:

    - Не милуйте!

    I одноокий змахнув шаблею... Ще Тодор бачить, як лежать у червонiй калюжi червонобокi яблука...

    А потiм - червоний туман.

    Ще довго потому бродила надднiстрянськими горами й долами пара чорних волiв, запряжена в новi сани. А на санях стояв грiб з мертвим чоловiком i лежала чорна-пречорна, стара-престара скрипка. Нiкому було поховати старого Скрипника, бо того року по Подiллю наче невблаганний мор пройшов - турки брали свiй страшний податок кров'ю. Тисячi людей було замордовано, а ще бiльше було вiдправлено в Туреччину, в рабство.

    А там, де ранiше квiтувало садками велике село Сугаки, лишилися чорнi руїни. По руїнах блукав безрукий сивий чоловiк i, коли хтось зрiдка зустрiчався йому на шляху, вiн вишкiряв зуби i казав:

    - Г-г-и-и!

    Вiн часто пiдiймався на гору, до цвинтаря, де чорнiла незасипана дiдова Савчина могила, i щось там шукав...

    Устi не таланило з самого початку. Її продали Трапезонтському бейлер-беєвi[5] Якубовi-башi. Продали недорого - вона ж була всього-на-всього "евлi кадин"[6], й це вже був не той "товар", що потрiбний для султанського гарему. Та й у господарство бей-лер-бея Устю куплено лише для того, щоб вона була служницею при котрiйсь iз його дружин. Тiльки-но вона опинилася в господарствi бейлер-бея, як її тут же запримiтила Фiтне й запитала: "Ад"?[7] Устя вже знала це слово, але удала, що не розумiє. Фiтне спитала ще: "Переден"? [8] Устя знала й це слово, але знову удала, що не розумiє.

    - Ого! Ця дiвка гадає, що мiй чоловiк триматиме для неї товмача, - сказала Фiтне управителевi. - Дайте її менi, я її навчу.

    I почалася "наука".

    Першого ж вечора панi покликала товмача й сказала Устi таке:

    - Ось цей дзвоник. Тiльки-но ти почуєш його, негайно лети до мене. Зрозумiла? Будеш лiнуватися - покараю. А тепер - iди.

    Устя вийшла. Тут же залунав дзвоник.

    Вона кинулася до покою.

    Фiтне показала на свої ноги й щось мовила. Що - Устя не зрозумiла. Товмач хотiв було розкрити рота, але Фiтне застережливо помахала перед ним рукою.

    Устя подивилася на старого товмача й запитала:

    - Вона хоче, щоб я помила їй ноги?

    Товмач ствердно кивнув головою.

    Але чому ж це вона, Устя, має мити ноги оцiй розманiженiй туркенi? Що вона, ота Фiтне, сама не може цього зробити?

    Першим бажанням Устi було плюнути на всi оцi слова господинi, а там хай буде, що буде...

    Та одразу подумала: "Я в неволi, мушу робити, що наказують, якщо навчуся всього, може, ще й утечу..."

    Вона швидко побiгла в передпокiй до iнших служниць, вхопила миску, налила туди теплої води, взяла пахощiв i пiшла до Фiтне.

    ...Так минав день за днем, тиждень за тижнем. Рiдко обходилося без покари - рiзок чи голодування, - але тяжку науку служництва Устя опанувала швидко. Минуло якихось там пiвроку, а вона вже могла говорити по-турецьки, швидко виконувати будь-яке бажання панi Фiтне. От тiльки з кожним днем важче й важче слугувати... Устю часто нудило, їй хотiлося спати, вона знала, чому це, i з острахом думала про майбутнє...

    Тривожної червневої ночi, коли над Трапезонтом лютував шторм, у служницi бейлер-беевої дружини Фiтне народився син. Це був буцматий хлоп'як, дуже схожий на свою чорняву матiр, тiльки що очi були батькiвськi - синi-синi, як волошки на далекiй Українi.

    Бездiтна Фiтне не любила дiтей. Через мiсяць чи два пiсля народження малого Тодорка - так Устя сама для себе назвала сина - Фiтне дала наказ вiдiбрати дитину вiд служницi й вiддати у спецiальний притулок.

    Одна з служниць - стара болгарка - шепнула Устi:

    - Ти дивись, Усте, як би не було бiди з малим...

    - А що? - аж кинулася Устя. - Хiба мало бiди, що вiн сирота й раб?

    - Так при матерi ж... А то можуть вiддати в яничари[9]. Збасурманиться, вiзьме собi iнше iм'я - не знатиме нi батька, нi матерi, покладе свою голову десь на вiйнi.

    - Господи боже мiй, - наполохалася Устя. - Та його не дам же, хай краще мене уб'ють - не дам... Та й у яничари ж самi йдуть.

    - Всяк буває. От Фiтне захоче - та й зробить, як схоче...

    - О, горе моє!

    - Слухай, що я скажу, - зашепотiла болгарка. - Я можу позначити твого сина, та так, що вiк з тим знаком ходитиме до кiнця свого життя.

    - Боже мiй, як же?

    - Є такий спосiб. Я свого сина теж позначила. Може, дасть бог, пiзнаю колись серед яничарiв...

    В цю мить залунав дзвiнок. Устя поклала малого на пiдстилку й пiшла до господинi. Та якраз готувалася до сну.

    - Розкажи менi казку - i найцiкавiшу, чуєш, Усте? - мовила вона усмiхаючись.

    Господиня лежала в лiжку, напахчена найкоштовнiшими парфумами, в самотинi їй було нудно. Устя подивилася на її пещене бiле тiло, на пишнi чорнi коси, на тонкi брови, що сходилися над перенiссям, на малесенький носик, на примхливий, нафарбований червоним ротик, на вузькi очi кольору дозрiлої сливи... Ледве стримала важке зiтхання. Присiла бiля лiжка господинi й стала розповiдати їй казку про парубка й хитру царiвну.

    Вона розповiдала, а сама думала: що там робить її Тодорко, чи не прокинувся вiн, чи не плаче. То добре, що бiля нього болгарка, але їй самiй бiля нього треба бути...

    - Ну, ти, чого замовкла? - сердито сказала Фiтне.

    - Га? - мов прокинулася Устя.

    - Ти сказала, що царiвна попросила збудувати кришталевий палац до ранку. Ну й що?

    - Панi, - заридала Устя й впала ниць. - Не забирайте вiд мене моєї дитини!

    - Ти менi казку розказуй, чуєш? - верескнула Фiтне.

    - Панi, я благаю...

    - Казку!!!

    Ковтаючи сльози. Устя розповiдала казку. Вона дивилася на пiдлогу, встелену коштовними килимами, й думала про одне: хоч би скорiше закiнчилася та казка...

    Сльози текли по схудлих щоках, горiло обличчя, вiзерунки килимiв двоїлися й троїлися перед очима, а вона говорила, говорила, говорила...

    I от нарештi кiнець. Тепер можна спитати панi Фiтне про сина. Вона глянула на господиню. Але Фiтне спала, її довгi красивi вiї вiдкидали тiнь аж до маленьких вуст, груди спокiйно пiдiймались i опускалися. Мабуть, панi Фiтне снився кришталевий палац i вона сама - господинею в нiм.

    Устя тихенько вийшла iз спальнi - i прожогом до свого кутка. Болгарка колисала малого.

    - Ось i все, - прошепотiла вона. - Я позначила його.

    Вона розгорнула пелюшки, i Устя побачила чорнi плямки на ступнях Тодорчикових нiг...

    - Це така фарба. З країни Чин[10]. Я йому наколола нiжки i над бровою. Це вже нiчим не змиєш.

    Устя заридала i притисла малого до грудей. Тодорчика забрали вiд Устi наступного дня. Вона була в своєї господинi, вислуховувала якiсь довгi й нуднi повчання. Й тут щось раптом шпигонуло в серце. Їй почувся за дверима дитячий плач. Прислухалася - тихо. Щось говорила Фiтне, але Устя її не чула. Вона вслухалася в тишу за дверима.

    Нарештi господиня вiдпустила її, вона кинулася до свого закутка, лапнула руками - i закричала страшним, нелюдським голосом, як тодi, коли побачила на землi вiдрубану Никодимову голову. Вона побiгла довгими вузькими двiрцевими коридорами, розкидаючи євнухiв та вартових, але Тодорчика нiде не було.

    Вона билася щосили головою й грудьми об замкнену браму, її схопили вартовi, вона кусала їх за руки, а вони тягли її назад, вона волала, скiльки було в неї сили, бiснувалася, наче одержима чорною хворобою.

    

... ... ...
Продолжение "Грає синє море" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Грає синє море
показать все


Анекдот 
- Да, иногда жалеешь, что твой друг не был большой свиньей, - говорил Винни-Пух, доедая Пятачка.
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100