Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Юрiй Яновський - Яновський - Майстер корабля

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Юрiй Яновський
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Юрiй Яновський. Майстер корабля

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    _Роман_


    Забирайте же с собою в путь, виходя из мягких юношеских лет в суровое, ожесточающее мужество, - забирайте с собою все человеческие движения, не оставляйте их на дороге: не подымете потом!...

    Н. В. Гоголь


    Nеin! hiег hаt еs kеinе Not:

    Schwarze Madchen, weibes Brot!

    Morgen in ein ander Stadtchen:

    Schwarzes Brot und weibe Madchen.

    J.W. Goethe


    But the standing toast that pleased me most

    Was, "The wind that blows, the ship that goes,

    And the lass that loves a sailor!"

    C. Dibdin


    O navis, referent in mare te novi Fluctus?

    Horatius


    I

    Сиве волосся до чогось зобов'язує. Старечi ноги йдуть уже просто до могили. Багате досвiдом життя лежить передi мною, як рельєфна мапа[1] моєї Республiки. Скiльки-то води втекло з того дня, коли я, молодий, зелений юнак, окунувся в життя! Зараз менi - за сiмдесят, мене термосить iнодi ломота, руки дрижать, i на очi набiгає сльоза. Тодi я наказую розтопити кану, кладу на пiдставку ноги i стежу вогники над деревом. Це такий архаїзм тепер - топити дровами, але не нарiкайте на мене - я згадую свою давню юнiсть. Дивлюся, як перебiгає прекрасний вогник, символ вiчного переходу енергiї й розкладу матерiї, простягаю до нього руки, i вiн грiє мої долонi, на яких лiнiя життя доходить уже до краю. Старiсть до чогось зобов'язує.

    Сьогоднi я бачив нашу надзвичайну "Бiлу Пустелю". Молодий кiнорежисер iз повагою потиснув менi руку й захоплено подивився в вiчi. "Вiн не може висловити всiєї радостi з того факту, що бачить мене. Вiн радий, що бачить мене здоровим, i запрошує до себе в ательє. Вiн за моїми книжками вивчав кiнематографiю. Вiн перекаже товаришам по роботi, що велика людина (це я) ущасливить їх вiзитом". Аж утомив комплiментами. Я ще раз потиснув йому руку й лишився на самотi.

    "Бiла Пустеля" дiйсно шедевр. Такi картини з'являлися в нас раз на десятирiччя i стояли, як маяки. Ви пам'ятаєте, певно, "Народе, встань!", "Останнiй Клич" та "Китайське Сонце"? Що дiялося в пресi з приводу "Повiсьте прапор над морями!"? I, нарештi, передостаннiй велетень славетного Семпера Травицi - "Народження iнтернацiї". Була спецiальна демонстрацiя шкiл. Дiти носили прапори i плакати по вулицях, вигукуючи Травицi: "Спа-си-бi, дя-дю Сем-пере! Вi-та-є-мо дядька Семпера!" Мiкрофони збирали всi привiтання й доносили їх до вух Травицi, що саме сидiв бiля кани в моїй кiмнатi.


    Тепер я знову мав щастя побачити на екранi новий крок наперед. Кiномистецтво дiйшло апогею. Якими смiшними здались менi витвори його на зорi iснування. Ми, пригадую, нiяк не могли погодити мiж собою питання: "Мистецтво кiно чи нi". Ви бачите, якi ми були по-дитячому нерозумнi й яким дурницям вiддавалися.

    Нашi кроки в кiно були спробами дитини, що вчиться ходити. Батьки нашi винайшли фотографiю. Ми цю фотографiю пристосували до фiксування руху. Вiддрукувавши позитиви, ми рухали їх перед щiлиною в картонi. Завдяки тому, що око має властивiсть затримувати в собi певну долю секунди все те, що воно бачить, - ми мали безперемiжний рух. Це був примiтивний стробоскоп або ще з десяток назв, якими це приладдя називали рiзнi винахiдники. Платiвки склянi поволi зiйшли на несклянi. Апарат знiмальний вiдповiдно реконструювався, винайдено було плiвку, i з'явилися першi метри величезного мистецтва, що його звемо тепер - Мас-Кiно-Мистецтво.

    Вогники в канi стрибають i потрiскують, вони пустують, як дiтвора. Менi починає болiти серце. В цьому немає нiчого дивного: повертаючи до молодих рокiв, i сам стаєш нiби молодший, серце мусить бiльше працювати, а воно ж - стара калоша, моє серце. Гей, однолiтки, чи й вам так болить часом серце? Та де! - Тих узяла могила, а решта замкнулася в баштах поважної старостi.

    Менi нема чого ховатися з тим, що було. Старiсть не може казати неправду. Нащо вона їй здалася? Кого їй треба задобрити або перед ким замовчати? Вже видно край дороги й неминучiсть. Проживши життя, можна мати мужнiсть нарештi подивитися всiм у вiчi.

    Я затулююсь рукою й дзвоню до фiльмотеки. Я тепер дуже поважна людина, i до моїх послуг завжди цiла фiльмотека країни. Я кажу в мiкрофон декiлька слiв майстровi фiльмотеки. Вiн умовляється з братом циклу iсторiй. "Зачекайте хвилинку, То-Ма-Кi, - чую я голос майстра, - електричнi розряди тепер заважають передавати фiльм. Але з метеорологiчної станцiї передають: насувається повiтряна вiльгiсть. Приготуйте ваш екран". То-Ма-Кi - це звуть так мене - Товариш Майстер Кiно - найвище звання для кiнематографiста. Я устаю вiд кани, одсуваю завiсу перед невеличким екраном i заземлюю один дрiт. Ставлю довжину хвилi 725 i спокiйно повертаюсь до вогню кани.


    Я сиджу мовчки. Родини я не маю. Розлетiлися всi по свiтi, розiйшлися. Тепер старший син вiдбуває повiтрянi рейси Оде - Iндiя. Я iнодi дiстаю вiд нього привiтання з дороги. I разом з його голосом чую плескiт океану пiд його безшумним самольотом. "Тату, - гукає вiн менi, - я бачу хвилi, що посивiли, як твоє волосся! Тату, зараз буде буря! Я забираю височiнь. Ось мене вкрила росою хмара. Привiт тобi, тату!"

    Дружина моя була з чужого гнiзда. Коли я носив її на руках по моїй тiснiй халупi, я мрiяв про синiв-соколiв, єдине, ради чого треба жити. Я їх маю - цих синiв. I хто менi дужче радiсний чи любий - не знаю.


    У мене в стiнi є нiша. Там стоїть урна з прахом дружини. Раз на рiк я ставлю дорогий попiл на стiл i розмовляю з ним, плачучи й приказуючи. Цей колишнiй народний звичай я перейняв цiлком. Потiм я дiстаю звiстку вiд мого молодшого сина, чиє народження щiльно зв'язалося iз смертю матерi. У мене немає до нього гiркостi. Я люблю його. Вiн подiбний до покiйної дружини.

    Професiя мого сина - писання книжок. Це визнало кiлька авторитетiв у цiй справi. Я посмiхаюся сам до себе. Як усе змiнилося на свiтi! Колись, за моїх молодих часiв, люди, що писали книжки, прагнули комфорту, розкiшної кiмнати i спокiйного сидячого життя. Дивно чути за такий архаїзм? Справдi, так було.

    Тепер, звичайно, немає нiчого похожого. Мiй син цiлий рiк перебуває не знати де. Його кiмната в будинковi стоїть замкнена через увесь цей час. Несподiвано вiн з'являється з повiтря чи з електропотягу й оселяється в кiмнатi на якийсь час. Вiн розбирає й сортує матерiали i свої записки перед виданням. Пише вiн - де його притулить дорога: на морi, на повiтрi, в лiсi й в снiгах, на екваторi, в пiщанiй пустелi, де нинi заводять воду. Його твори завсiди легкi, бадьорi, i вони звучать, як пiсня птаха.

    Щаслива вона - молодiсть! Сьогоднiшня кiнокартина "Бiла Пустеля" й її режисер спали менi на думку. Перед початком демонстрування сидiв я в своїй кабiнi. До мене не долинав жоден звук. Зала Великих Переглядiв розподiлена на кабiни, i в кожнiй сидить глядач. Картину демонструвалося дванадцять годин. Стереоекран був майже прозорий i свiтився сам. У мене завмерло серце, бо я почув один удар у гонг. Картина починалась. Зашумiв пропелер вентилятора, розiклалось автоматичне крiсло, запрошуючи сiдати зручно, i засвiтилися збоку невеликi склянi гудзики з лiтерами. Я мiг, натиснувши гудзика, мати все потрiбне автоматично.

    "Бiла Пустеля" - майже безфабульна рiч, з погляду критика тридцятих рокiв. Ми вже забули ту "Liпе оf bеаutу"[2], що нею хотiв у 18-му вiцi художник Гогарт вiдкрити закони краси. Наскiльки можливо, ми узаконили ту безлiч винаходiв, що їх додає кожен талант, творячи мистецькi цiнностi, - додає до законiв майстерностi й побудови.


    Страшно слухати, коли заведе нинi хто мову про фабулу, як нитку, про героїв, що не мiняють характеру, i про автора, що боїться пересягнути через безоднi людських умовностей. Роint de depart[3] "Бiлої Пустелi" - неймовiрний пейзаж. Смiливо взято дерева, вкритi снiгом, вони стоять над головою глядача, обсипаючи снiг в об'єктив. Гола людина вийшла з-поза дерева i, страхiтно вирiсши, заступила цiлий екран голими грудьми. Пiсля неї не лишилося жодних слiдiв на снiгу. Знiмали, очевидно, вдосконаленою методою Шюфтана - на знятий пейзаж знiмаючи окремо людину. Пiсля цього ми побачили, як родить жiнка, її ноги, посинiлi вiд болю, тремтять, i тремтить повний живiт. Ось що в нас є ще незмiнного з перших рокiв людського розвитку - його нiколи нiхто не перейде й не полегшить. Повсякчасне нагадування тих колосальних просторiв, що їх перейшло людство.

    Жiнка починає родити. О найсвященнiша радосте народження дитини! О глибока поваго до мук матерi! О радiсть життя!


    Я замислився, нагрiваючи руки. Тепер вони мерзнуть менi повсякчас. Розповiсти "Бiлу Пустелю" - я безсилий. Логiчно вона не вкладається в рамки людської послiдовностi. Я й досi ще здригаюся вiд бадьоростi й сили, що їх вiдчув я, переглядаючи картину.

    Майстер фiльмотеки виконав обiцянку, його голос почув я з репродуктора мого телефону. "То-Ма-Кi, - сказав вiн - ми даємо на хвилi 200". Я знаходжу цифру 200 i зручнiше вмощуюся в крiслi.

    Дожити до глибокої старостi я раджу всiм. Тiльки не несiть iз собою недуг. Коли трохи недобачати - це не шкодить: позаду великий перейдений пейзаж лишився, i зовсiм не треба очей, щоб його бачити.


    Бiльше докучають шлунок i серце. Весь час я мушу бути в курсi справ мого черева. Я чую, як бере моя рiдка, як сукровиця, кров їжу для клiтин. Моє серце набiгалось за життя й тепер помалу стискується й випростується. Я, наче стороннiй обсерватор, стежу завмирання колiщат механiзму.


    Моїх рокiв людина живе мозком. Це довершена жива iстота, яку я ототожнюю з собою. Я тiльки стежу за тим, щоб мiй мозок отримував належну йому частку їжi i щоб жили нормально його клiтини. Почуття в мене вельми умовнi: я тiльки по звичцi люблю чи не люблю когось, поважаю чи не поважаю певний учинок. Менi нема чого перецiнювати те, з чим я жив. Мало часу.


    Менi не хочеться тепер бути не тим, чим я є: нi президентом, нi Наполеоном, нi Колумбом. Я тепер усвiдомив своє мiсце серед мiльярдiв лiт людства, серед астрономiчної кiлькостi людських створiнь i на мiкроскопiчнiй планетi. Молодi, я звик уже до небуття.

    Тепер мiй мозок працює нормально, я чую пульсацiю кровi там.

    Я не знаю жалощiв, скажете ви. Я жорстокий, скажу я вам. Бо жаль - недостойне почуття, воно зневажає того, кого ми жалiємо. Воно привчає декого, щоб їх так зневажали. Менi ж - однаково, що про мене скажуть. Мозок працює тепер нормально, скепсис мiй розтанув у розумiннi вселюдського. Я не можу гнiватись, бо немає людини, яка могла б заподiяти щось достойне мого гнiву. Менi iнодi стає страшно ввi снi, коли я на секунду старечого сну вiдчую себе не старим. Я стою на високому щаблi, i мої роки дають менi можливiсть iз неприступної гори оглядати мiсцевiсть. Без захоплення дрiбницями. Без гнiву. Без жалощiв. Без страху. Без особливих переживань i ненавистi. В холоднiй старечiй любовi до найпрекрасного (о, повiрте менi), що я знав у свiтi, - до Життя.


    Екран заливає густа течiя свiтла. Воно вiбрує якусь частку секунди, мiниться, пливе - i я вже гублю з очей екран. Розчинилися передi мною дверi в прекрасний вечiрнiй присмерк. Я немов чую повiтря крiзь цi дверi, повiтря саду i квiтiв яблунi. Менi роблять приємнiсть - показують сад, де я лiтую лiто. Я дякую майстровi фiльмотеки - вони такi добрi до моєї старостi. Я не смiю запiдозрити iнших причин їхньої добростi до мене-

    Даруйте, коли ви юнак i вам кортить скорiше в усьому доходити краю. Правда, друже (коли ви менi рiвня), - помилку робить той, хто поспiшає? Вiн, не доцiлувавши однi уста, летить уже до iнших. Не долюбивши одного тiла, вiн тягнеться до другого. Воно краще? Нi, це тiльки так йому здається. I здаватиметься, i летiтиме вiн, не знаючи, що все на свiтi є перебiжне й немає нiде чудес i тайн.

    Дозвольте менi бути досвiдченiшим за вас, мiй шановний. Ви бачите, менi однаково приємно говорити про кiно, про "Бiлу Пустелю", про мою юнiсть i старiсть, про справи iнтимнi i справи громадськi. Немає на свiтi рiзностi мiж усiм цим, немає важливого й мiзернiшого. Все менi близьке, i повiрте, що я не стану витрачати дорогоцiнної крихти часу на зайве. Я випиваю останнi роки, як краплi старого незабутнього вина, не знаючи, коли йому вийде край.

    Ось перша картина, як перше слово, видряпане дикою людиною на корi дерева, на стiнi печери. Вона має кiлька метрiв довжини. Поїзд пiдходить до перону. Метушаться, заглядаючи в об'єктив, люди. I все. У залi цiла панiка - так вплинула ця перша картина. Нескiнченна хронiка. Гори й озера, море й снiги. Перегони, паради, царi з жiнками й дiтьми (не смiшне вам це слово цар?), свята й бенкети. Б'є Велика революцiя. Вона почувається ще ранiш у тривожних кiнокореспонденщ-ях з фронтiв, її подих чути в вiтрi, що колише трупи на колючому дротi перед окопами. Б'є революцiя, i завмирає кiно, фiксуючи лиш випадковi моменти на випадковiй плiвцi випадковими апаратами й операторами.


    I, нарештi, починають iти картини, що в їхньому твореннi я брав неабияку участь. Я впiзнаю декорацiї, я знаю, як вони виглядають iз противного боку, i я знаю, скiльки разiв сварився за них архiтект з режисером. Я нiби переживаю все. Я можу, заплющивши очi, описувати кожне мiсце цих чотирьох десяткiв картин,

    Мiй розум хоче згадувати! Але я хитрую з ним, я - стара людина. Менi цього тiльки й треба, та я ще трохи не поспiшаю. Потiм я вимикаю екран, вимикаю телефон, свiтло над головою i вiддаюся думкам, повернувшись до кани.


    II

    До кiнофабрики я приїхав молодий i простий, як солдат з булавою маршала в ранцi. Я, пiдскакуючи, ходив до мiсту, дивувався на море й забивав голову рiзною романтикою. Я, наприклад, уявляв себе представником громадськостi, i громадськiсть я малював Фемiдою з терезами в руках. На одну з шаль менi нiяк не терпiлось покласти хоч морського камiнця на мою користь.


    Ви нiколи не жили бiля моря? Ви не знаєте пахощiв порту й не ловили бичкiв на хвилерiзi? Вам чужi такi слова, як "клiвер" або "грецький" та "очакiвський" паруси? Та що я питаю! Не можете ви цього знати, бо змiнилося все вiдтодi, як я вперше довiрив себе морськiй водi. Тепер того не побачиш, - брудного, вонючого й романтичного портового завулка, що виходить на море. Тепер цемент, асфальт i машини. Тепер не стають пароплави пiд дамбою просто, а заходять у спецiальнi ангари.

    Отже, прошу не нудьгувати, коли я перейду зараз до опису мiста, що в ньому менi доля судила стати щiльно до виробництва кiнокартин. Це я зроблю для тих, що зачитуються романтикою старого моря. Люди ж поважнi, що не люблять бiльше одного разу на рiк виїздити за мiсто, почувши мою обiцянку за силу цiкавих речей, про якi мова буде далi, можуть тим часом почитати пообiдню газету й узятись до мемуарiв тодi, коли я вiддам належну увагу молодим читачам.


    Оселився я в готелi. Це - досить великий будинок, розподiлений поверхами, коридорами, стiнами й дверима на окремi кiмнати. Будинок стоїть на розi людної вулицi й прекрасно резонує звуки. Зразу вам неприємно, ви зачиняєте все, що можна зачинити, але звуки залишаються в кiмнатi, як меблi, i ви уоiепв-поiепз звикаєте до них. Вони створюють навiть деяку Gemutlichkeit[4]. В нашi теперiшнi часи таких готелiв немає, їх позачиняли, пам'ятаєте, пiсля славетного виступу доктора Боя в палатi депутатiв. Вiн довiв, що готелi спричиняють травми в мозкових центрах людини, i через цi травми зростають такi контингенти злочинцiв, як батьковбивцi, руїнники родинних основ, песимiсти й iстерики.

    Коли ви хочете хоч приблизно уявити собi готель - ви свою тиху санаторiю, де спочиваєте два мiсяцi на рiк, перенесiть на рiг Центрального Кiльця та одного з Радiусiв. Там лiтають i грюкочуть пiд вiкнами поїзди. Ви виходите з будинку й переходите вулицю. Коли ви живете на одному з Радiусiв, ви потрапите на широкий бульвар, що йде серединою Радiуса. Коли ви живете на одному з Кiлець - ви знову ж таки опинитесь на бульварi - ширшому й затишнiшому. А нам, щоб побачити дерево, доводилось трамваєм їхати далеко за мiсто. Щоб понюхати квiтку - треба було виростити її в кiмнатi. Довгi вулицi розрослися в ширину - ними прийшов до мiста степ i зустрiвся з морем.


    Мене вражала настирливiсть моря. Де б ви не йшли, воно завжди синiло мiж будинками в кiнцi вулицi. Тротуари - з квадратових плит чорного каменю. По ньому ковзко ходити. Я з пiвроку зневажливо топтав тротуари, поки взнав вiд Професора, що цей камiнь привезено з Iталiї i що це - закам'янiла лава Везувiю.

    Тепер менi видно нiкчемнiсть мешканцiв мiста. За них я мовчатиму... Вони тiльки бруднили берег. Друге дiло - вантажники, моряки й рибалки. А надто останнi. Скiльки прекрасних вечорiв проговорили вони зi мною за четвертю горiлки, огiрками й скумбрiєю! Скiльки разiв вивертав я шлунок, перехилившися через борт шаланди, коли вiтер бив у парус, аж над клiвером опинявся раптом обрiй, а за шаландою волочилася нитка хазяйського "самодура". Це значило - "ходити на скумбрiю".

    Опинившися бiля моря, починаєш вiдчувати нудьгу. Хочеться лаятись i ходити без шапки. Кортить почухатись ногою й подивитись у бiнокль, чи грає скумбрiя. Навiть у справах негайних i цiлком конфiденцiйних хочеться зайти до берегової печери - темної й вогкої.

    Мене приваблював порт. В його порожнечi й пустельному виглядi я бачив мовчазне змагання двох свiтiв. Нас i не нас. Це був час блокади Республiки. Холодний i безстороннiй мозок звертає мою увагу на те, що тепер у тому порту повно кораблiв. Але я й нинi стенаюся весь, згадавши тодiшню пустелю.


    Ремонтують пароплав. Вiн стоїть порожнiй високо на водi бiля причалу. Каменем обривається в море пристань. Внизу блищить каламутна вода. Тут досить глибоко. Декiлька гав - i мiж ними я - стоїмо, дивлячись на корму. Прив'язавши дошку до борту, сидить на нiй i похитується маляр. Вiн п'яний украй i вдає з себе митця. Пензлем вiн кладе задумливо мазки, примружуючи око i спiваючи пiснi. Спiвати вiн не вмiє й пiснi зовсiм не знає. Але це не заважає йому тягти й без кiнця повторювати два рядки пiснi. Два рядки - i довга мелодiя без слiв закритим ротом. Знов два рядки - i мелодiя.

    А сколькi пришилося мiне пережить

    За етi п'ять лет iдєала.. -


    спiває маляр. Ми мовчки годимося, але маляр далi не йде i все запевняє нас про свої "п'ять лет iдєала", фарбуючи корму.


    Цю iдилiю порушує сам спiвець. Вiн хоче дiстати фарби, що висить коло нього на дротинцi, перехиляється бiльше, нiж можна, i раптом летить iз пензлем у воду. Ми пiдходимо ближче. Маляр виринає з води мiж каменем берега й пароплавом. Там глибоченько, вода холодна й немає за що вхопитися. Нам смiшно дивитися, як бiля самого берега тоне маляр. Вiн ще не зовсiм протверезився, мовчки борсається в водi й не просить нашої допомоги. Ось вiн уже разiв зо два упiрнув, знесилившись. Тодi нас раптом проймає страх - людина тоне. Ми вибираємо з-помiж нас найвищого, беремо його за ноги, а вiн своєю чергою ловить бiдолаху маляра, що продовжує бовтати пензлем воду-Маляр лежить на дамбi. Вiн блiдий i мертвий. Ми не знаємо, що з ним робити. В цей час чуємо поспiшнi кроки, по трапу збiгає товариш маляра i, як коршун, налiтає на невдаху.

    "Качати його! - кричить вiн. - Качати!" Несподiвано мрець схоплюється на ноги. "Кого качать? Мене качать? Та я зараз танцювати буду!" Вiн справдi починає п'яний танок. Притопує ногами, б'є об поли руками. Потiм падає на землю i плюється фонтаном морської води. Маляра бере попiд руки товариш, i вони довго топчуться на траповi.

    За кiлька хвилин маляр знову лiзе фарбувати корму. Вiн похмурий, мокрий i ввесь час мовчить.

    Я пiдкидаю до кани дров. Вони поволi розгораються, їх лижуть вогники, потрiскують i пирскають димом. Дiстаю з шафи плед i кутаюся в нього. Я наче сам-один на великому свiтi. За вiкнами темно й тихо, електрики нема, i здається менi, що я серед тишi ловлю останнi кроки життя.


    Мою появу на фабрицi мало хто помiтив. Хiба що щирi читачi директорських наказiв прочитали другого дня, що "такого-то зараховується на посаду художнього редактора фабрики". Моя скромна фiгура в шкiрянiй куртцi, без рогових окулярiв та перiстої кепi - справила враження лише на той легiон псiв, що обсипав блохами всю фабрику. Пси мене обнюхали, поклали, що я свiй, i лащилися до мене, не знаючи, що набули заклятого ворога. По павiльйонах, по цехах, по монтажних кiмнатах, у їдальнi - скрiзь на всi способи чухалось, скавучало й гавкало це плем'я.

    В кiно я не був новий. Я знав уже всi таємницi кiновиробництва ще до мого приїзду на фабрику. Я придивлявся й оцiнював людей, з якими менi доводилося спiльно йти. Про Директора я розповiм далi докладнiш. Вiн зробився потiм моїм приятелем. Вiн працював на фабрицi, доки не пiшов командувати полком проти полякiв. Це було в час вiйн сорокових рокiв. Тодi ж вiн i полiг пiд Варшавою, поклавши всiх бiйцiв пiд час штурму. Дехто казав, що його врятували, але чому ж вiн не написав менi нiчого? Я не можу цьому вiрити. його, певно, пригрiла земля Варшави.

    - Ти вiзьми їх усiх до рук, - сказав вiн менi, зирка' ючи на мене спiдлоба, - так вiзьми, щоб i не пискнули. Розбалувались, гади!


    Розмова йшла за режисерiв, яких я мусив узяти, їх було семеро. Вони були за тих часiв диктаторами фабрики. Вони ними лишилися й до наших днiв, незважаючи на всi дотепнi мiркування про колективне ставлення фiльму, про колективне оформлення кадрiв та про колективний монтаж.


    - Значить, ти редактор. Пiди сiдай, напиши собi конституцiю й принеси, побалакаємо. Михайль тепер не хоче нiчого, - почув я вiд Директора.

    Михайль - мiй колишнiй метр. А загалом - вiн ватажок лiвих поетiв нашої Країни. Футурист, що йому завше бракувало якоїсь дрiбницi, щоб бути повним. Я його любив, коли когось цiкавить моє ставлення до нього. Вiн приходив щодня на фабрику, викурював незмiнну люльку, iшов подивитись на море i зникав, залишаючи пах "kарstеn'а" з люльки. Незабаром вiн поїхав у вiдпустку й до фабрики вже не повертався, покинувши мене самого на всi режисерськi групи. Я пiшов писати конституцiю й писав її з тиждень.

    III

    Зала першого в Республiцi оперового театру вся в червоному оксамитi. М'якi крiсла стоять трохи на пiдвищеннi, мiж ними проходи, встеленi килимами. Ложi бенуара, бельетажа й ярусiв червонiють оксамитом i сяють електрикою. Амфiтеатр поважно сидить, чекаючи на початок. Тут дрiбна iнтелiгенцiя, юнаки з подругами, з якими вже сказано всi слова. Вони тихо й iнтимно сидять. Лише галерея не вгаває: ходять, розмовляють, перехиляються через бильця, перегукуються iз знайомими й нетерпляче пiдiймають хвилi оплескiв, вимагаючи початку. В залi гасне свiтло. Завiса блищить пишним золотом розшивки, її освiтлюють прожектори з бокових лож i рампа.

    - Мамо, де вони танцюватимуть? - несподiвано чути серед тишi дитячий голос.

    Завiса пiдiймається, в залу вiє холодом сцени, старими фарбами й тим особливим запахом кулiс, що завше є незмiнний у кожному театрi. Глядачi знають цi пахощi змалку й одразу захоплюються ними. їхнi очi блищать. Порожня сцена, темiнь. Променi двох прожекторiв. Речитативну мелодiю починає оркестр. Гобої м'яко тремтять, їх пiдтримують кларнети й покриває, вiбруючи, звуками поважна труба - баритон. Я починаю любити людину, яка, стоячи поперед мене, керує чудесними звуками. Мелодiя самотностi, пустельного вiтру, нездiйснених жадань i кочової романтики. Летить вона на темну сцену вiд оркестру й запливає до всiх куткiв. Звуки пливуть i хитаються. Тодi в цi звуки вбiгає лю-Дина. Вона бiжить, пiдносячи якусь дудку до рота. Я знаю, що не ця паперова штука може давати звуки, якi я чую. Людина танцює, легко пересуваючись по сценi, рiдна цим звукам i слухняна. Це Йосиф Прекрасний.

    Вiн сiдає на згористу землю й грає ще, тримаючи дудку. Наче дзвенить у пустелi навколо нього вiтер, перекочується пiсок, i вiвцi десь пасуться, подаючи голос з-пiд гори.

    Мушу сказати, що я й тепер почуваю себе зворушеним. Менi доводиться пiдносити голос на захист балету як видовища здорового й потрiбного. Сором сказати, що нинi фiзкультура зовсiм знищила балет, усi танцюють спортивних танкiв, а балет, як галузь мистецтва, перейшов до законсервованого вигляду. Рiдко можна тепер бачити балетнi вистави, а тi, що бувають, такi жахливi, без смаку й органiзацiї, без живої думки. Те, що ми в свiй час починали, бачите, пiшло без слiду.

    Вистава йде далi. Йосифа знаходять брати. Вiтання й лагiднiсть до меншого брата, нiжнiсть рук i розмов. Але це не заважає їм продати Йосифа єгиптянам, коли тi з'являються з-за кулiс. Продаж закiнчено. Йосиф пручається, просить милосердя у братiв i з болем бачить, як потроху одвертаються брати. Сцена порожнiє. Пробiгають одна за одною неспокiйнi тiнi. Вони бiжать пустелею й чують, як женуться за ними любов до брата й совiсть. Стрiла летить лiниво - джа-а-iрр! Тьма. Бiгають прожектори, немає братiв, й стоїть над сценою розпачливий зойк оркестру.

    Я видихаю повiтря. Завiса. Оплески й вигуки. Зала починає жити, кашляти, розмовляти й ходити. Я не встаю з крiсла, де я сиджу, i передчуваю щось надзвичайне, що має зi мною трапитись. От буває так iнодi, коли серце повне ущерть i чекає уст, що надпили б трохи його радостi. Знаєш, що в твоєму життi має статись - якась змiна, близько бiля тебе пройшла жiнка й десь ходить, ти дихаєш її повiтрям. Чутливе чекання висить у повiтрi, як димок або серпанок. Я посмiхаюся тепер сам до себе, дiйшовши до цього мiсця спогадiв. Над каною стоїть у мене побiльшена картка жiнки в купальному костюмi. Жiнка сидить на чорному каменi. Через рiжок iде напис: "Милому, iдеальному друговi з Gеnоvа". Я дивлюся на знайоме обличчя, мудро (це вам, молодi, здається, що мудро) посмiхаюся, бо я знаю бiльше, нiж скажу, бiльше, нiж ви знатимете. I повертаюся до зали оперового театру, де вже пройшов антракт i знов погасло свiтло. Танки при дворi фараона. Менi ввижаються маси, що носять важке камiння на будову, колосся гойдається на сонцi i, наче жовта сонячна ласкавiсть, - цi звуки. Знайома йосифова мелодiя виходить над усе, та ось вiн i сам починає цнотливий танок. Його бачить Тайах - фараонова дружина. Тайах придивляється до вродливого юнака. Тайах виходить iз групою наперед. Танцюють усi, але її одну бачить око. Вона показує в танку любовну досвiдченiсть. Повнокровна жiнка зiйшла з єгипетських земель до Йосифа й до захопленого театру.


    Першi хвилини я не думаю нi про вiщо. Я вiдчуваю насолоду, милуючись чудесною жiнкою. Трохи згодом я кажу собi, що справа бiльша, нiж я собi уявляю. А ще згодом - менi хочеться переплисти для неї океан i море. О, скiльки б я тепер дав за ту юнацьку наївнiсть i вразливiсть! Юнак хоче бути досвiдченим i старiшим, а прийшовши до цього всього, жагуче бажає повернути наївнi, нерозумнi днi.

    Тайах танцює в захватi. Вона показує Йосифовi свою любов i силу. Одiж на нiй лиш пiдкреслює довершенiсть жiночих форм, її обличчя блiдне навiть крiзь пудру. Вища статева насолода танка сходить на неї. Вона - в нестямi. А хори iнших танцюристiв завиваються навкруги. Соромливий Йосиф захищається мляво. Падає на колiна й ниць. Падає на землю й Тайах. Вона котиться по землi, повзе. Нестямна жага гонить її. Раптом заходила, закружляла сцена. I, врочисто ступаючи, Тайах виходить на середину. Вона несе фараоновi одiж Йосифа. Гримлять тривожно фанфари й барабани. Що вiн накоїв, цей Йосиф? Вiн посмiв думати про обiйми царської дружини? Ганьба йому, красному! Вiзьмiть його на щити й винесiть геть! Похмуро стоять колони, коливаються луки й якiсь щити. Наче знов колосиста нива. Пiрамiдi - зростати вгору з шершавого каменю! Кiнець виставi, що показала спокушеного Йосифа.

    Я виходжу на вулицю й iду. "Оце вже вона. Тепер менi не викрутитись". Я констатую, що й викручуватись менi не дуже хочеться. Пiдходжу до пам'ятника, звiдки видно огнi порту й море. Маяк навперемiн кладе на море то червону, то зелену смугу... Стою довго, доки вогники сiрникiв, що запалюються регулярно й догорають до краю, зацiкавлюють мене. Гуляючи, проходжу повз лавку. Бачу мужчину й жiнку, що мовчки сидять. Одне тримає сiрника, а друге швидко перебирає пальцями обох рук.

    Це закоханi глухонiмi, що почали свою розмову десь яри свiтлi лiхтаря й кiнчають її тут, на тихiм бульварi, пiд подувом морської вiльгостi.


    Зрозумiйте психологiю старостi, юначе. Народивши вашого батька, ми все життя вважали себе старшим ї розумнiшим за нього. Вас ми констатували, як першу пересторогу й нагадування про Потойбiчне. Звичайно, ми з вами серйозно рахуватися не могли. Ми навiть ворожб дивимось на вас, бо ви женете нас до могили. Ви випиваєте наше погасання, красуєтесь i ростете. В цьому - закон iснування. Пам'ятайте тiльки, що ви теж будетд такими, як ми, - стережiться вимовити поквапне слово.

    

... ... ...
Продолжение "Майстер корабля" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Майстер корабля
показать все


Анекдот 
Два шаолиньских монаха шли в один из монастырей и увидели девушку, стоящую на улице. Она не могла перейти из-за грязи на другую сторону улицы. Один из них подхватил ее на руки, перенес через грязь, поставил на чистое место, и оба монаха двинулись дальше. До самого вечера второй монах не проронил ни слова, и лишь после ужина осуждающе выговорил первому: "Разве ты не знаешь, что нам нельзя прикасаться к женщинам?" на что первый со смехом ответил: "Я оставил девушку там, у переправы, а ты до сих пор несешь ее с собой?!"
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100