Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Семен Скляренко - Скляренко - Володимир

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Семен Скляренко
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Семен Скляренко. Володимир

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    Книга перша


    СИН РАБИНI


    РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

    1


    Пiсля загибелi князя Святослава воїн Микула добирався до Києва й рiдного Любеча дуже довго.

    Уночi на островi Хортицi, коли на руських воїв зрадою напали печенiги, коли загинула передня дружина, а на свiтаннi Святослав з кiлькома воями почав останнiй бiй з ворогами, воїн Микула до останку його захищав, волiв життя вiддати, щоб урятувати князя, але допомогти не мiг: Святослав мертвим упав на холодну скелю, Микула, посiчений, порубаний, без пам'ятi повалився поруч з ним.

    Нiби увi снi пам'ятав Микула похорон князя, лодiю з тiлом Святослава, яку обiймав вогонь, дим над островом i днiпровими водами, воїв, що стояли серед холодних пiскiв, а там - темна нiч в очах, скутi руки й ноги, смерть...

    Та це була не смерть. Дуже мiцного кореня, живучий, як i батьки його та дiди, був чоловiк Микула-любечанин. Вої з княжої дружини пiсля смертi Святослава взяли безтрепетне тiло Микули й iнших поранених, на руках понесли мимо порогiв, далi на веслах, а часом пiд вiтрилами попливли вгору Днiпром.

    Одного ранку Микула прийшов до пам'ятi, сперся на руки, пiдвiвся, сiв.

    Вiн лежав у лодiї, яку гнали супроти течiї десяток жилавих рук; попереду, позаду, скрiзь попiд берегами вгору поволi посувалась сотня лодiй - все, що лишилось вiд воїнства князя Святослава.

    - От як судив Перун, - здригаючись вiд свiжого вiтру, сказав Микула гребцям. - Костi зрослись, шкiру затягло - такий нiбито я, як i був...

    Дивний чоловiк Микула-любечанин. Хiба мiг вiн знати, що був зовсiм не таким, як колись, - волосся посивiло, тiло й обличчя затягли зморшки, очi вицвiли, червонi шрами на чолi й поготiв змiнили його.

    - Гай-гай! - тихо говорив сам з собою Микула. - Бачу, що й щит мiй та меч вцiлiли, - вiн доторкнувся до них рукою, - i дань моя не пропала, - Микула побачив пiд насадом торбинку з начинням та гречкою, - все, все цiле, аби тiльки сили рукам i ногам... Додому, додому! - вiн глибоко вдихав днiпрове повiтря, впивався пахощами квiтiв i трав.

    Так повертались з далекого походу проти ромеїв вої князя Святослава. Їх було небагато - з Києва виходили десятки тисяч, тепер усi тулилися на сотнi лодiй, а багато з них були покалiченi, мали тяжкi рани.

    Навкруг буяла весна, на очах воїв росли, наливались, цвiли трави; вони бачили, як на рольних землях над Днiпром тяглось до сонця, пiшло в колос, зацвiло, наливалось усяке жито; вони пливли попiд кручами, де на кодолах, а де на веслах, вiд весi до весi, вiд города до города, з Переволоки на Воїнь, вiд Сакова на Родню, Заруб, Iван, а там мимо Треполя й Вiтичева попрямували до Києва.

    Київ!!! О, як часто i з якою любов'ю думали вони в походах, у чужих землях про рiдний стольний город над Днiпром! На бранi, коли доводилось стояти вiч-на-вiч з ворогами, у кривавих сiчах пiд Адрiанополем, Преславою, Доростолом, коли над головами витала смерть, у довгi безсоннi ночi, коли вони - закривавленi, посiченi - лежали на холоднiй землi й не знали, що готує їм наступний день, - завжди i скрiзь одна думка про отчину й город Київ пiдтримувала їх, давала силу й наснагу.

    I от за Вiтичiвським поворотом, коли лодiї проминули слiпучо-жовтий острiв i випливли на широке плесо, вдалинi вiдкрились синьо-зеленкуватi гори, чорнi обриси довгої стiни на них i золотистi дахи, крутi схили передграддя.

    Усi на лодiях схопились. Над Днiпром настала велiя тиша - гребцi опустили в воду довжелезнi свої весла, керманичi залишили стерна, тiльки вода дзюркотiла за бортами, десь глухо гупнула, упавши в воду, пiдмита бистрею круча.

    - Людiє! Київ! - залунало раптом на однiй лодiї, на другiй, третiй...

    I, правди нiде дiти, у багатьох з цих бувалих воїв, що нiколи й нi перед чим у свiтi не здригались i не тремтiли, дужче забились серця, зрадлива волога пойняла очi - о рiдна земле, яка ти солодка єси!

    А гребцi вже опускали в воду весла, стерновi скеровували тепер лодiї просто на гори, закляклi руки ставали дужими, м'язи пружними, лодiї вирiвнювались, збирались у ключi, так полетiли вперед, що райдуги бризок iскрились над ними, за кермами кипiла вода.

    До Києва вже давно, ще ранньої весни, долинула вiсть, що вої князя Святослава пливуть додому Днiпром. Це була смутна вiсть. Колись, п'ять лiт тому, Київ проводжав у далекий похiд воїв, їх вирушала тодi на п'ятистах подiях двадцять тисяч, суходолом - через землi тиверцiв i уличiв - ще тридцять тисяч, тепер усi вони пливуть на лодiях - скiльки ж тих лодiй вирвалось з чорної пащi Руського моря, скiльки воїв - їхнiх батькiв, синiв, братiв - несуть на собi?!

    У Києвi чатували, з раннього ранку до ночi дивились на пониззя Днiпра - чи не видно там знайомих вiтрил, чи не повертаються вої з походу?

    I в той час, коли вої князя Святослава вiд Вiтичева дивились на Київ, звiдти з гiр одразу побачили лодiї, всюди покотилась вiсть, що лодiї пливуть, вої повертаються додому.

    Множество людей кинулось до Почайни - тут були горяни* (*Горяни - мешканцi Гори.), ремiсники й кузнецi з передграддя, купцi, смерди, всякi ницi* (*Ницi - убогi, бiднi.) люди з Подолу. Коли лодiї стали наближатись до Києва, Боричевим узвозом з Гори спустився оточений воєводами й боярами i князь Київського столу Ярополк.

    Вiн зупинився на високому пагорку над Почайною попереду всiх людей - у бiлому, золотом шитому платнi, з червоним корзном на плечах, у зеленого хза* (*Хоз (хзовий) - сап'янова шкiра.) чоботях, з мечем бiля пояса - молодий, дуже гарний лицем син князя Святослава.

    Лодiї наближались, ось вони розвернулись широким пiвколом, стали завертати до берега - червленi колись, зеленi, голубi, а тепер темнi, обпаленi гарячим сонцем, обвiянi морськими вiтрами, оздобленi рiзьбленими з дерева банькатими турами, вепрами, дивами.

    Рипiв пiсок. Лодiї одна за одною зупинялись бiля круч. У безмов'ї стояли люди на березi. Скiльки їх, цих лодiй, - десять, двадцять, сто! О боги, рятуйте, як мало! Вої на лодiях пiдводились, широко розплющеними, тривожними очима дивились на берег, звiдти за ними стежило безлiч жiночих, чоловiчих, дiвочих очей.

    Першою з лодiй вийшла старша дружина. Що вони несуть на високо пiднятих руках? О, це меч i щит князя Святослава! Один за одним почали виходити й вої.

    Чому ж вони, вийшовши на берег, не кидаються до своїх рiдних i близьких, а стоять мовчазнi й замисленi? От хтось iз старшої дружини, це воєвода Рубач, що дивиться нинi на свiт єдиним правим оком, хоч бачить, либонь, бiльше, нiж допреже, наказує:

    - Приготуймося, вої!

    I всi вони спроквола, поважно стають так, як i на полi битви: старшина iз знаменами князя Святослава i земель попереду, живi вої - з списами, луками, пращами - десятками й сотнями за ними.

    Першим рушає вперед воєвода Рубач, за ним крокує старша дружина, iдуть риндi* (*Риндi - прапороносцi.) - вони несуть знамено князя Святослава, на якому змальовано два перехрещенi списи, а пiд ним - меч його i щит.

    Князь Ярополк прийняв знамено, у нього затремтiли руки, коли вiн узяв, вийняв з пiхов меч свого батька.

    Якусь хвилину князь Ярополк стояв, тримаючи цей меч. До нього зараз були прикутi тисячi очей воїв i киян, вiн мусив, як вимагав древнiй закон i покон, дати роту* (*Давати роту - присягати.) над зброєю князя Святослава.

    - Спасибi вам, дружино, що чесно боролись за рiдну землю й утвердили славу Русi, а сюди принесли знамено, меч i щит отця мого князя Святослава! - промовив, зблiднувши, князь Ярополк. - Слухайте ж мене, дружино, мужi, людiє, i нехай це чує вся Русь... По завiту предкiв моїх i отця Святослава даю роту берегти мир i тишу в землi своїй, нещадно боротись з нашими ворогами, не шкодувати для цього нi сил своїх, нi самого життя!

    Пiднявши меч, вiн поцiлував його пересохлими устами. Воїв оточили люди київськi. Тепер уже видно було, хто живий повернувся з походу, а хто нинi спочиває у вирiї, живi кинулись до живих, на березi Почайни зчинився великий плач - то плакали батьки, що не дiждались синiв, жони, що втратили своїх чоловiкiв, дiти, що залишились без отцiв.


    2


    Ранiше нiж вирушити до Любеча, Микула пробув у Києвi кiлька днiв. Вiн сходив до хижi ремiсника Мутора, де колись зупинявся, йдучи на брань, розповiв удовi й дiтям, як загинув у далекому Доростолi їх отець, разом з iншими воями сходив на Подол, де палахкотiв вогонь перед постаттю бога Волоса, а навкруг кипiв торг, думав Микула побувати й на Горi - на цей раз вiн хотiв дiзнатись, де ж подiлася дочка його Малуша, що працювала колись в княгинi Ольги.

    Та потрапити на Гору, як виявилось, було тепер нелегко. До лодiй часто приходили ремiсники з передграддя, ницi люди з Подолу, той нiс воям хлiбину, той - корчагу молока, розпитували, як вої боролись з ромеями в далекiй Болгарiї, згадували мертвих, поминали їх душi.

    А далi вони, з острахом поглядаючи на Гору, говорили:

    "Князь Ярополк - неситий та хижий. Разом iз своєю дружиною сидить на Горi, одгородився вiд передграддя й Подолу, нiхто з наших людей не може туди потрапити - якщо пiдiймуть мiст, то зачиняють ворота, якщо вiдчиняють ворота, опускають мiст. А чого ховається наш князь? Кажуть, що домовляється вiн з ромеями, iншi - що посилає слiв до полякiв, нiмцiв. I це, може, й так - на Горi опущенi мости для них. Рушиться старий закон i покон, до богiв далеко, до князя Ярополка - ще далi...

    А найгiрше те, - стиха говорили люди воям, - що немає ладу мiж самими братами, синами Святослава. I виннi в цьому не Олег i Володимир, - нi, кожен iз них сидiв у своїй землi, щовесни посилав брату Ярополку багату дань, все туди, на Гору, на Гору!.. Та Ярополку цього мало, посварився вiн з князем Олегом, пiшов у Деревську землю, вбив рiдного свого брата... А тепер куди збирається рушати, навiщо кличе полки з Чернiгова, Переяслава, Роднi, - невже ж на брата Володимира? О горе, горе Руськiй землi!"

    Смутними голосами розповiдали цi новини кияни, поникнувши, сидiли й слухали їх вої князя Святослава. Для чого ж, для чого боролись вони в чужих землях, аще немає ладу в отчинi?.. А там брали свої убогi пожитки, мечi й щити, розтiкались в усi боки до своїх домiвок, i гiркi почуття огортали їхнi душi.

    Воїн Микула чув цi слова киян, i смуток так само краяв його серце. I йому лишалось тiльки йти додому, до Любеча, а все ж вiн хотiв знайти, побачити, а може, й забрати з собою дочку Малушу.

    "Як шкода, - думав вiн, - що не стало князя Святослава. Хто-хто, а вiн допомiг би менi знайти дочку, адже тодi, вночi на островi Хортицi, князь так сердечно говорив зi мною, обiцяв знайти Малушу. I знайшов би, неодмiнно знайшов би її, бо слово в нього завжди було тверде, несхитне".

    Микула не помилявся. Якби князь Святослав був живий, вiн, безперечно, допомiг, знайшов би Малушу. Зробив би князь Святослав, либонь, ще багато такого, що, може, й не снилось Микулi. Та його не було, допомогти Микулi нiхто не мiг.

    Так прийшла ще одна нiч. Усi вої князя Святослава вже покинули береги Почайни, порожнi лодiї темнiли пiд кручами, один Микула залишався ще там, на свiтаннi думав i вiн брати торбину на плечi, рушати до Любеча.

    Проте не спалось. Далекий шлях його закiнчувався. Хотiлось по-людському посидiти, подумати. I вiн довго сидiв у рiжку лодiї в темрявi, в тишi, аж доки небо за Днiпром пожовтiло, налилось багрянцем, над лiсами й рiками лiвого берега виплив великий червоний-червоний мiсяць, а ще один - набагато бiльший, але нерiвний, рябуватий - виринув пiд кущами з води.

    Враз нiч ожила, зникла тиша, над землею прокотився теплий вiтрець, дужче запахло травами й квiтами, прокинулись навiть птахи - Микула почув спiв пiзнiх солов'їв у кущах, лемент сполоханих крякiв на косах, тужнi стогони самiтних куликiв, що ширяли десь над плесом.

    А далi Микула почув кроки - хтось iшов стежкою серед дерев i кущiв, кроки лунали все ближче й ближче, ось двi темнi постатi окреслились на кручi бiля човна.

    Микула стиха кашлянув, щоб там, на березi, знали, що в лодiї хтось є, i люди на кручi почули його кашель, стали спускатись вниз.

    - Добрий вечiр, чоловiче! - пролунав близько голос.

    - Добрий вечiр, людiє! - вiдповiв Микула. Обернувшись до тих, що прийшли, вiн побачив високого, одягнутого в темне платно чоловiка, а позад нього ще одну постать, либонь, жiнки.

    - Чи не є ти воїн князя Святослава Микула? - запитав чоловiк.

    - Воїн Микула... А що?

    - Ось ми принесли тобi поїсти, - сказав чоловiк, - i платно принесли. Чули, що поранений.

    - Навiщо ж? - щиро здивувався Микула. - Менi вже тiєї їжi доста наносили... I платно я маю ще з походу.

    - А тут нова сорочка й ногавицi, - почув тодi Микула жiночий голос. - Вiзьми, воїне, сама пряла, ткала й пошила.

    - Спасибi, спасибi! - подякував Микула. - Та чого ж ви стоїте, людiє, пiдходьте ближче, спочиньте.

    Пiзнi гостi ступили в лодiю, сiли, жiнка - пiд насадом, де було зовсiм темно, чоловiк - проти мiсяця, i Микула побачив, що чоло його перетинає глибокий шрам.

    - То й ти, бачу, помiчений! - промовив вiн.

    - Було таке, - махнув рукою чоловiк. - Тiльки давно, вже й забулося.

    - О нi, - заперечив Микула i торкнувся свого чола, - таке, чоловiче, не забувається!

    Поки вони говорили, жiнка сидiла пiд насадом i слухала. На нiй було темне платно, темна хустка огортала голову, темним було обличчя. Микула бачив тiльки очi, що, як здалося йому, були прикутi до нього.

    - Куди ж ти поїдеш? - запитав його чоловiк. - I коли?

    - А куди ж? - вiдповiв Микула. - Додому, до Любеча. Жiнка зiтхнула.

    - Тепер уже недалеко, - сказав Микула. - От був я, люди добрi, далеко - за морем Руським, за Дунаєм-рiкою, за горами Родопськими...

    - I князя Святослава бачив? - запитав чоловiк. Мiсяць швидко пiднiмався в небi, став меншим, але ясним, у водi вiд берега далеко до пониззя постелилась срiбляста дорiжка.

    Микула розстебнув комiр сорочки, бо йому стало чомусь душно, й задивився на цю дорiжку.

    - Гай-гай! - вiдповiв вiн чоловiковi. - Питаєте, чи бачив? Та не тiльки бачив, а увесь час з ним поплiч iшов. А в Доростолi - є такий город над Дунаєм - мiй меч князевi Святославу життя врятував...

    Жiнка й чоловiк напружено слухали, i Микула вiдчув, що мiг би говорити про князя отак i до ранку.

    - А в останню нiч, - вiв вiн, - нехай прощен буде наш князь, - ми з ним поруч i спочивали. Було тихо, як i нинi, темно-темно, вої спали, тiльки князь Святослав не лягав, та ще я сидiв недалеко. "Ти чому не спиш?" - запитав мене князь. "Сиджу, - кажу я, - а спати не хочеться... Вода тече - рiдна вода, зорi вгорi - як сторожа, солов'ї спiвають - дихнути боїшся..." - "Правда, - згодився князь, - люба рiдна земля, нiде кращої немає..."

    - I бiльш нiчого не говорив князь? - сухим голосом запитала жiнка.

    - О нi, жоно! Дуже багато говорив... Я йому розповiв про себе, просив у гостi приїхати, i вiн пообiцяв, що буде гостем мого дому... Багато-багато ми з ним тодi говорили... I про дочку я його просив.

    - Про дочку? - насторожилась жiнка.

    - А я хiба не розповiдав вам про неї?! Мав я дочку Малушу, жила вона з нами в Любечi, а там приїхав до мене син Добриня, забрав її сюди, в Київ... Чув я, що пiзнiше Малуша тут, на Горi, в княгинi Ольги ключницею нiби була, та не впоралась, послала її княгиня в якесь село...

    - Звiдкiля ж ти, чоловiче, це знаєш? - тихо промовила жiнка.

    - А я, коли йшов на брань, був у Києвi, потрапив на Гору, розпитував людей про дочку. От тодi менi одна жона - Пракседою, здається, її звали, ключниця княжа, - розповiла про Малушу... I молодого княжича Володимира тодi я бачив, ключниця Пракседа з ним гуляла в саду... А ви що ж, - звернувся Микула до чоловiка й жiнки, - може, щось чули про Малушу, так скажiть-бо, скажiть...

    - Почекай, чоловiче, - суворо втрутилась жiнка, - ти сказав, що говорив про дочку з князем Святославом? Що ж ти в нього просив?..

    - Аякже, аякже! - вiдповiв їй Микула. - Я ж йому все розповiв так само, як i вам, просив допомогти розшукати мою Малушу.

    - I що князь?

    - "Ти не уболiвай, Микуло, - сказав князь. - Будеш у Києвi - знайдеш Малушу. I я сам допоможу - пошукаю її... Жива вона й здорова, де ж їй бути?! Буде, буде наша Малка..." Так сказав князь.

    Настало мовчання, надзвичайно довге, нестерпне, чоловiк й жiнка нiчого не вiдповiдали.

    - Тобi сказали правду про твою дочку Малушу, - нарештi промовила жiнка. - Вона працювала тут, на Горi, потiм княгиня Ольга послала її в село своє...

    - Де ж це село? - запитав Микула. - Скажи менi, жоно, пiду туди, знайду її, заберу в Любеч.

    Жiнка обернулась обличчям до Днiпра, довго дивилась на срiблясту мiнливу дорiжку серед плеса, й у цю хвилину Микула побачив її нiс, пiдборiддя, очi.

    Щось дивне, незвичайно смутне i навiть бiльше - страшне, значиме, рiдне вiдчув Микула в тих очах. Але це тривало одну тiльки мить, жiнка знову обернулась до Микули, знову темним стало її обличчя.

    - Не шукай своєї дочки, воїне, - промовила жiнка, - бо вона померла.

    Вiн схопився на ноги, благальне простягнув уперед руки.

    - Що ти сказала, жоно?! - крикнув Микула. - Нi, це менi, либонь, почулося! Жоно, жоно, - вiн зробив крок у лодiї, - скажи менi правду, невже вона, моя Малуша...

    Жiнка опустила голову, але повторила твердо, виразно:

    - Так, чоловiче, твоя дочка Малуша померла.

    - Коли?

    - Навеснi... Тодi, коли загинув i князь Святослав.

    - Разом з князем Святославом? О боги, боги! То скажи ж, скажи менi, де її могила? Якщо немає в живих, то пiду помолюсь богам i сотворю жертву.

    Жiнка промовила:

    - Не знайдеш ти могилки Малушi... втонула вона в Днiпрi...


    3


    Обхопивши голову руками, сидiв Микула, - вiн не чув, не бачив нiчого, що дiялось навкруг. Чоловiк i жiнка якийсь час постояли, попрощались, вийшли з лодiї, пiднялись на кручу й пiшли стежкою понад Днiпром.

    Так вони йшли довго мовчки серед кущiв i дерев, попереду - жiнка, за нею чоловiк. Нарештi жiнка зупинилась.

    Перед ними лежав широкий, вкритий срiблястою росою луг, високо вгорi висiв свiтло-голубий мiсяць, ген за лугом котив води Днiпро.

    - Боже мiй, боже мiй! - задихаючись, схопилась за груди жiнка. - Бiдний, нещасний мiй батько Микула...

    Вона хитнулась i, мабуть, упала б, але Тур пiдхопив її, посадив на якомусь пнi, сам сiв на землю бiля неї. Розбита тим, що сталось цiєї ночi, Малуша поклала голову на плече Тура, вiн обережно обняв її за плечi.

    - Мабуть, не треба було нам ходити до нього, - промовив Тур.

    - О нi, нi! - вiдповiла вона. - Вiдтодi як я побачила його мiж воїв, мої думки були тiльки з ним, знала, що вiн мене шукатиме, мусила бачити його. Тепер стало легше - я почула все про Святослава, вiн думав про мене, хотiв шукати.

    Дуже блiда, зеленкувата навiть у примарному мiсячному сяйвi, Малуша дивилась на небо, луг, Днiпро i говорила, нiби сама себе вмовляла:

    - А батьковi я сказала правду. Немає Святослава, немає й мене. Усе є - i оце небо, i земля, i Днiпро, тiльки немає нi князя, нi мене. Нi, Туре, дуже добре, що ми пiшли до батька, як багато я нинi взнала. Але що я могла сказати? Правду? Так тодi треба було сказати все - i про князя Святослава, i про Володимира, i про все, що я вже давно пережила, ганьбу i сором, муку й бiль, все, все... А я не хочу, щоб йому було боляче так, як менi... Нехай думає, що я вмерла, так йому буде легше, краще, немає Малушi...

    Вона подивилась навкруг, на небо, луг, Днiпро.

    - То й мене немає, - засмiявся Тур. - Я не хотiв тобi цього говорити, але нинi в мене забрали меч, щит i спис... Князевi Ярополку гридень Тур непотрiбний, у нього є iншi, молодi, добрi гриднi... Немає тебе, немає й мене, Малушо!

    - Забрали меч, щит i спис? - запитала, глянувши на Тура, Малуша. - Хто ж ти є?

    - Був гридень, а тепер нiхто.

    - Слухай, Туре! Ти говориш щось страшне! Скажи правду - хто ти: дворянин, смерд, холоп?.. Тур засмiявся:

    - Я тобi сказав правду, Малушо! Дворянин знає двiр, у якому мусить робити, смерд - господаря, якому повинен служити, добрий хазяїн нiколи не вижене холопа, бо то його руки й сила... А я нiчого не маю, нiкому не потрiбен, я... - Вiн на хвилинку замовк i кiнчив: - Я людина з поля...

    - Як же так сталось, чому?

    - Я ж сказав тобi, Малушо, князь Ярополок убив брата свого Олега в землi Деревлянськiй, а тепер кличе полки з Чернiгова, Переяслава, Роднi, збирає нову дружину, i вже ми - гриднi Святослава - йому негоднi.

    - Тодi тобi дадуть пожалування?

    - Пожалування? - навiть засмiявся Тур. - Де вже менi те пожалування? Багатому треба стiльки, що убогому нiчого не лишається. I Святославових воїв Ярополк не пожалує - iншi вої йому потрiбнi.

    - А чому?


    - Князь Ярополк добре знає, що ми не пiднiмемо меч супроти своїх братiв.

    - Проти кого ж вiн думає йти?

    - Звiсно, супроти Володимира, новгородського князя.

    - Супроти сина мого Володимира? - у Малушi було перелякане обличчя. - Нi, вiн не зможе його подолати, вiн не вб'є його.

    - I я так думаю, Малушо! Вiн хоче вбити, але не подолає Володимира... Нi, Малушо, - закiнчив вiн, - i ти, i я - ми ще мусимо жити!


    4


    Ще здалеку, вiд Стрийової могили, звiдки в ясну днину видко все навкруг аж до кам'яних осколiв, Микула побачив рiдний Любеч. П'ять лiт - це було багато i воднораз так мало, непомiтно проминули цi лiта в походах на чужинi, певне, й у Любечi за цей швидкоплинний час не сталося якихось змiн.

    Але змiни цi були, й чим ближче доходив Микула до рiдного селища, тим бiльше їх бачив. Звичайно, змiни цi помiтно були не на городищi, що було колись середовищем їхнього роду, - там однаково височiли насипанi тисячами рук вали, за ними тiкали в степ, зникали вдалинi вкритi деревами могили старiйшин роду й цiлого племенi.

    Змiни сталися i в самому Любечi. Це вже був не виселок з роду, звiдки виходив Микула на рать, а велике селище, цiлий город.

    Найбiльше вразив Микулу терем, що стояв вище вiд Любеча, на пагорбi. Там, це вiн добре знав, було дворище брата його Бразда, там стояв колись кращий, нiж у всiх, але звичайний дiм.

    За цi лiта Бразд побудував на дворищi терем з багатьма клiтями i верхом, двома вежами на рогах, слюдяними круглими вiконцями, що поблискували згори, як очi хижого птаха, голубниками, а навкруг усього двору, на цiле, либонь, поприще* (*Поприще - мiра довжини, 2/3 версти.), височiла тепер стiна з важких колод, а поверх неї витикались гострi кiлки...

    "Аки князь!" - подумав Микула про брата.

    I терем не одного тiльки брата стояв тепер на горi край Любеча - праворуч, також за стiною, але без гострих кiлкiв, темнiв добрячий терем ще когось iз любечан, лiворуч - терем без огорожi, бiля самого лiсу - знайома Микулi з давнiх часiв корчениця* (*Корчениця - кузня.) брата Сварга.

    Подiл же Любеча вражав: тут були хижi бiльшi й меншi, димки курiли iз землянок, всюди чулись людськi голоси, бiля берега по хвилi колихались десятки лодiй iз спущеними вiтрилами.

    "Не той Любеч, що був! - подумав Микула. - Бiльше нiби людей стало, то й розповзлися вони навкруг..."

    Вiн хотiв тiльки одного - швидше опинитись на рiдному дворищi, але ноги його не слухались, Микула пiднiмався кручами вiд Днiпра повiльно, зупинявся, щоб перевести дух, видерся нарештi на вал старого городища.

    Тут йому пощастило - одразу ж за валом вiн побачив жiнку; високо закидаючи над собою важкий рискаль, вона розбивала суху землю.

    - Вiсто! - закричав Микула. - Гей, Вiсто, це я! Чи чуєш?!

    Рискаль випав з рук жiнки. Немов не вiрячи очам, пiднесла вона руки д'горi, пiшла, побiгла, кинулась вперед - на схил, на вал городища.

    - Ми-ку-у-ло-о! Боги! Ми-и-ку-у-ло!

    Вiн стояв перед нею з непокритою головою, у сiрiй вiд пороху сорочцi i таких самих ногавицях, з мечем бiля пояса, з щитом i торбинкою на плечах, темний вiд вiтрiв i сонця.

    Але Вiста жахнулась, бо Микула був зовсiм сивий, чоло його перетинав товстий шрам, крiзь розстебнутий комiр видно було рубцi й на грудях.

    Вона ступила вперед, кинулась йому на шию, обняла, поцiлувала, зрошуючи сльозами чоло, щоки, торкнулась руками його грудей.

    - Цiлий! Цiлий! От i прийшов додому! - промовив Микула, поглянувши на хижу, яка ще глибше вросла в землю, на поламаний вiз, що зарiс бур'янами серед двору, на iржавий лемiш рала, що стояв там, де вiн його й покинув, - пiд стiною хижi.

    I чомусь, невiдомо саме й чому, трапилось з ним те, чого вiн зовсiм не ждав. З очей зiрвалася, поповзла по щоках, прокотилася посивiлою бородою й упала на траву велика зерняста сльозина.

    - Не плач! - суворо сказав вiн Вiстi. - Диви, - засварився вже вiн, - своїми сльозами всю твар менi змочила. - Вiн провiв рукою по щоцi й змiшав свою сльозу з сльозами Вiсти. - Ти краще скажи, як тут?

    - Що повiм? - вiдповiла вона. - Усе як було. Де ти так забарився?

    Вiн обернувся назад, нiби хотiв оглянути пройдений шлях.

    - Далеко був, - промовив глухо. - Ратоборствували ми... Тепер уже вороги сюди не прийдуть... От тiльки князя нашого Святослава не стало...

    - Чула! Ходiмо до хижi, Микуло. I вони пiшли - бiгцем по схилу валу, повiльнiше - двором.

    - Чула, чула, - говорила Вiста. - Вiд багатьох чула про князя. I вже думала, аще князь полiг головою, то й ти бiля нього костi склав.

    - Нi! - скрикнув Микула. - Я живий, живий, Вiсто!

    Разом, дуже зiгнувшись, бо дверi за довгий час ще бiльше осiли, зайшли вони приступцями до хижi, зупинились одразу за порогом. У кутку тлiв вогонь, червонувате його промiння осявало пiл, темнi стiни, кадь, у якiй свiтилось кружальце води, порожнi, перевернутi догори денцями корчаги, горнцi.

    Микула поволi рушив уперед, зняв з плечей торбинку й щит, одчепив од пояса меч, поклав зброю перед очагом, сам низько вклонився вогню й чурам, що пiд ним жили.

    I хто знає, чи почули й пiзнали чури Микулу, чи, може, свiжим вiтром вiйнуло на очаг вiд розчинених дверей, але вогонь у ньому враз ожив, забуяв, жовто-червонi язики пiднялися над жаром.

    - I як живе рiд наш? - запитав, сiвши бiля очага, Микула.

    - Усе як було... Немає роду.

    - А брати Бразд i Сварг?

    - Бразд тепер не брат нам... Посадник княжий, новий терем поставив...

    - Бачив... Добрий терем. А брат Сварг?

    - Що Сварг? У старiй його корченицi десятки холопiв працюють, а ще одну поставив на шляху до Остра.

    - А iншi родовичi нашi?

    - Усе далi й далi люди вiд людей.

    - Чому ж, Вiсто?

    - У кого земля й гривнi, в того сила й правда, це тiльки в нас нiчого досi не було. I вже тодi Вiста запитала в Микули, поглядаючи на торбинку, що лежала на долiвцi недалеко вiд вогнища:

    - А ти, Микуло, щось принiс?

    Вiн не зрозумiв навiть, про що вона запитує.

    - Ти про що говориш?

    - Чи є в тебе в торбi, - задихаючись, запитувала вона, - гривнi, золото, срiбло, багатство?

    Микула подивився на неї, нiби не впiзнавав.

    - Багатство? О так, маю, он воно в торбинi.

    - I можна менi взяти подивитись?

    - Дивись, дивись!

    Поспiшаючи, вона схопила й розв'язала торбинку, заходилася все з неї викладати.

    - Сорочка?.. Та вона ж уся в кровi... А це ногавицi... Знову кров! А це що?! Якесь жито?

    - Дань узяв, - посмiхнувся Микула. - Гречка це. Вiста розгублено опустила руки.

    - А де ж... де ж, Микуло, - запитала вона, - золото, срiбло?

    - Не знаю, де воно, - тихо промовив Микула. - Не знайшов... - Трохи помовчавши, вiн додав: - Що багатство?! Он, у Києвi бувши, шукав дочку нашу Малушу... її немає, Вiсто! Навеснi померла... у Днiпрi втопла... - Вiн узяв з торбинки кiлька зерен гречки, кинув їх у вогонь. - За спокiй її душi.

    Вiста заплакала так, як плачуть дiти, - невтiшно, навзрид...


    5


    Невдовзi побував Микула в брата свого Бразда, - Любеч невеликий, куди не руш - терема його не обминеш, не хотiв би пiти, так однаково княжий посадник покличе.

    - Чув, чув, що повернувся ти з бранi, Микуло, - одганяючи псiв на воротях, говорив Бразд. - Що ж до мене довго не приходив? Загордився?

    - Чого б то я став гордитись, брате? - вiдповiв на це Микула. - I чим?

    - А хто тебе знає? Ми - землянi люди, ти ж воїн... Проте ходiмо до дому.

    Разом зайшли вони до терема, де якраз топила пiч жона Бразда Павлина. Микула привiтався з нею, але малоговiрка, завжди нiбито сердита Павлина майже не вiдповiла на його вiтання. Знадвору увiйшли три сини Бразда - Гордiй, Самсон, Вавило, i Минула навiть не пiзнав їх - недавно були уношi, вiд землi не видно, а нинi високi, жилавi, дужi, як i їх батько.

    - Бачу, сини в тебе могутнi, - промовив Микула. - Ростуть та й виросли вже.

    - Аякже! - засмiявся Бразд. - Так усе йде в свiтi - однi мруть, iншi дорогу труть, одно загибає - нове виростає... А сини мої справдi могутнi.

    - У батька пiшли, - засмiявся й Микула.

    - А що ж, - згодився Бразд. - Мабуть, так i є, - в мене, в батька.

    Сини недовго побули в теремi - вони, либонь, завжди тут з'являлись, коли хтось приходив до батька, - оборонити його, захистити. I зараз вони, побачивши, що до отця прийшов його брат Микула, одразу вийшли, рiдний дядько їм був нецiкавий, зникла з терема й Павлина - брата Микулу не хотiла частувати.

    

... ... ...
Продолжение "Володимир" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Володимир
показать все


Анекдот 
Два шаолиньских монаха шли в один из монастырей и увидели девушку, стоящую на улице. Она не могла перейти из-за грязи на другую сторону улицы. Один из них подхватил ее на руки, перенес через грязь, поставил на чистое место, и оба монаха двинулись дальше. До самого вечера второй монах не проронил ни слова, и лишь после ужина осуждающе выговорил первому: "Разве ты не знаешь, что нам нельзя прикасаться к женщинам?" на что первый со смехом ответил: "Я оставил девушку там, у переправы, а ты до сих пор несешь ее с собой?!"
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100