Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Улас Самчук - Самчук - Чого не гоїть огонь

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Улас Самчук
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Улас Самчук. Чого не гоїть огонь

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    ЧАСТИНА ПЕРША


    Чого не гоять лiки - гоїть залiзо,

    чого не гоїть залiзо - гоїть огонь.

    ГIППОКРАТ


    Серед цiєї темноти i ночi розпачливо наростає той згущений крик життя та поволi наповняє собою повiтря - втiлюється в отi, на вигляд байдужi i мовчазнi, постатi в кожухах, входить у кожний день, кожну добу, кожне десятилiття. Росте з нього така дика, небезпечна, мов бочка з порохом, iсторiя, заповнена небезпечними людьми, що причаїлись i чекають, блискаючи сердитими очима.

    "ВОЛИНЬ"


    I


    Вiвторок, десята година ранку, двадцять четвертого червня тисяча дев'ятсот сорок першого року. Синє, широке, безхмарне, дуже спокiйне, дуже лагiдне небо i приємне, мiцне, веселе сонце.

    I враз з пiвденного заходу, понад примiськими осокорами, садами, городами i хатами, зовсiм низько, спадом, нiби зграя птахiв, що хоче приземлитися, появляється ескадрилья бомбовозiв. Одна мить - i весь центр шiстдесяти-тисячного мiста, чверть кiлометра вздовж головної вулицi, вилiтає в повiтря.

    Нiяких сирен, нiяких алярмiв, нiякого попередження. Мiсто било нервом перших двох днiв несподiваної вiйни, що десь там далi, на захiд, за триста п'ятдесят кiлометрiв, мов бомба, вибухнула. Всi були стривоженi, здивованi, поспiшали до крамниць, на базари, запасалися хто чим мiг, але нiхто не чекав того вже ось тут, у себе над головою. Всi бачили це лише десь там, далеко, як Львiв, як Перемишль. Головною широкою вулицею в тому ж напрямку день i нiч з ревом, криком i лайкою текла безупинна рiка машин, людей i коней, на хiдниках, на базарах, у всiх вулицях i завулках вирувало людьми.

    I враз той рiзкий, пронизливий, гострий, стихiйний шум, той раптовий, напружений гуркiт, той гарячий свист, той зрив землi, той вибух вогню i та густа, масивна, пiд саме сонце, чорно-бура вируюча маса диму.

    Якiв Балаба отямився на асфальтi, пiд самою гусеницею сталевого гiганта, що саме вибухнув вогнем i палав, мов смолоскип. Якiв був глухий, нiмий, дерев'яний, але все-таки якась сила зiрвала його i вiн хотiв бiгти. Не знав i не бачив куди. Однi лише звалища i огонь. До того ж у повiтрi пролетiла нова ескадрилья лiтакiв, засипаючи землю градом куль.

    Як вiн пiзнiше з того все-таки вирвався i як опинився на вулицi Тополевiй у своїх знайомих Бачинських - того Якiв не мiг би як слiд сказати, бо вiн остаточно отямився аж на помостi, в калюжi води, вiд запаху паленого волосся, вiд гострого болю ран, що їх чимсь мастила невiдома розпатлана жiнка.

    - Знаєте, - казала пiзнiше сестра Бачинського, Ольга, чоловiка i сестру якої вивезли минулого року большевики на Сибiр, а тому вона не боялась нiякої вiйни, помагала раненим i перша помiтила Якова, - знаєте, щось таке увiгналося до кухнi i гримнуло на пiдлогу. Щастя ще, що була вода, а то ж кажу: горiв! Ну, дослiвно горiв! На бiгу! Живцем! I навiть не гасився...

    Першими його словами були: "Балаба... Дермань... яблука... гiмназiя..." I щойно пiзнiше Мотря, старша сестра Ольги, все це розлущила. "Таж це наш Якiв! Не бачите! Що жив у мене на квартирi... Гiмназист. З Дерманя... Що привозив яблука..."

    Якова пригадали. Пригадали всi. I старшi, i молодшi, i Бачинськi, i їхнi сусiди, i Малка та Рiвка Шнайдери, що винаймали другу половину будинку Бачинських. Його негайно пiднесли з калюжi, поклали на матрацi в кутi на помостi. Його з усiх бокiв пекло, вiн втрачав притомнiсть, нiкого не бачив, перед його очима мигало багато нiг, з вiкна несло згаром, вибухами. Мiнялись тьма i свiтло, тиша i гуркiт, спокiй i рух.

    А одного разу, здається, також ясно свiтило сонце, знов зчинилась метушня. Бiгли, янчали, кричали. Згодом над самим дахом будинку прогримiли знайомi звуки, щось засвистало, шарпнуло вiкнами, брязнуло скло, задрижала пiдлога, загойдалась висяча лампа, рушилась i повисла навскiс картина, що висiла сливе над самим Яковом. Якiв прокинувся, зовсiм отямився, хотiв був зiрватися й бiгти, але не було вже часу i вiн чекав вибуху, чекав кiнця.

    I коли вiдлетiв гуркiт i десь там за мiським парком завмер зовсiм, настала така глибока тиша, що Якiв чув своє придушене дихання i рiвний цокiт годинника з третьої кiмнати.

    Можливо, це була одна мить, дослiвно секунда, але Якiв її не видержав. Вiн, як був, зiрвався i з диким криком "тiкайте!" кинувся прожогом через заднi дверi у сад.

    - Нерозiрванi бомби! Тiкайте! - кричав вiн не своїм, розпачливим, настирливим голосом.

    З-пiд бетонової плити веранди, з-пiд старої хижi в саду, з ям i ровiв зривалися люди i кудись бiгли. Без мети i напрямку. До парку, на вулицю, на городи. Скрiзь були люди, повно людей, багато людей. Бiгли, метушились, щось несли, тягнули. Якiв натрапив на Рiвку, що ледве несла хлопця з перев'язаною ногою. Якiв без слова вирвав вiд неї хлопця i побiг далi. За ним, так само безмовно, бiгла Рiвка. Бiгли, здавалось, навмання, через парк, невiдомо куди.

    I лише згодом, пiд вечiр, Якiв з Рiвкою i раненим хлопцем опинилися на вулицi, що колись звалась Вузькою, але тепер являла собою звалище руїн i грузiв, серед яких тут i там примарне трималося кiлька напiвруїн, що нагадували будови. До одної з таких напiвруїн потрапив Якiв.

    П'ять просторих, недавно, мабуть, ще гарних, а то й розкiшних кiмнат, рiзьбленi, м'якi, плюшевi, багряної барви, фотелi, тяжкi дубовi столи i шафи, тяжкi на вiкнах i дверях завiси, на помостах килими... Нi вiкон, нi дверей - змереженi рисами стiни, розбите скло, опалий тиньк i пилюга.

    Якiв ледве стояв на ногах, з його попеченого чола спливала кров, усе тiло пекло, нiби на нього лили розтоплене залiзо. Вiн хотiв кудись iти, але його задержали, вказали одну з кiмнат з широкою, плюшевою канапою, на яку вiн одразу звалився, заплющив очi i так довго лежав, горiв, втрачав свiдомiсть, горiв знов. А коли одного разу вперше, якось яснiше розплющив очi - побачив навпроти широку пiд склом шафу, тiсно набиту книгами. Побачив книги. Багато книг. Це було його перше враження. Шафа, набита книгами з гарними, переважно золоченими, написами. I вiн здивувався: хто, як i для чого закинув його сюди? I не було нiякої вiдповiдi.

    До Якова приходили якiсь люди, приносили їжу, лiки, щось з ним робили. Вiн усе це бачив, чув, але разом з тим не бачив i не чув; щось тут дiялось, падали якiсь слова, було ясно, було темно, iнколи здавалось, що все обертається, нiби в якiйсь кулi чи якiйсь каруселi, часом гостро, до самого нутра, щось пропiкало, здавалось, що крiзь цiле тiло проходить струм вогню, що вогонь ходить жилами разом з кров'ю, що вiн вливається до мозку i ось уже горить сама голова, так само як горiв той сталевий гiгант.

    - То було справжнє чудо! - оповiдали пiзнiше. - На будови Бачинських, на їх город, що межує з мiським парком, впало, уявiть, дев'ять бомб, i нi одна з них не розiрвалась. Одна впала просто на дах, пробила бляху, пробила стелю, зарилася в пiдлогу на кухнi... I коли б вони розiрвалися - там не лишилося б каменя на каменi...

    Так казали пiзнiше. Але це не було єдине чудо того часу. Як назвати те, що з кiлькох десяткiв молодих чоловiкiв, якi саме в той час, разом з Яковом, їхали на мобiлiзацiю, лишилося живими тiльки двоє - сам Якiв i ще один. Що весь їх обоз з людьми i кiньми зник. А коли Якiв пiсля того всього остаточно отямився i побачив перед собою ту шафу з книгами - йому видалось це також чудом. Затишок. Спокiй. Канапа. Розбите, вiдчинене вiкно... У нього вривається далекий шум мiста. Вiтер похитує завiсу. Багато речей i мiж ними, на шафi, глобус.

    Згодом завiшенi тяжкими плюшевими завiсами дверi вiдчинились, увiйшла дiвчина з тацею, принесла склянку молока, кусень булки, поставила все це перед Яковом на круглому столику. Якiв був розгублений, намагався звестися, хотiв щось сказати, перепрошував. Його обличчя неголене, чоло перев'язане, йому чогось соромно.

    Але дiвчина нiяк на це не зважила, пiдсунула ближче столик, запитала, як вiн себе почуває, сказала, що вона шукала лiкаря, але не могла знайти, що всi лiкарi тепер або зникли зовсiм, або заваленi пораненими. Але вiн не має чого турбуватися, вона дiстала досить лiкiв, i рани його не тяжкi. I що вiн тут може спокiйно лежати, це дiм її батькiв, що Рiвка - її старша сестра, що в неї є ще одна сестра, але вона у мiстi, i нiхто не знає, що з нею сталося.

    - А як фронт? - запитав Якiв.

    - Наближається... завтра-позавтра тут будуть нiмцi, - сказала дiвчина.

    - А що ж ви? - запитав, якось не подумавши, Якiв, бо вiн знав, якої цi люди раси.

    - Нiчого, - якось байдуже сказала дiвчина. - Лишаємось... Мої обидва швагри поїхали, а ми... жiнки... Ми лишаємось. Що нам можуть зробити? Ми нiкому нiчого не зробили поганого.

    Якiв мовчав. Зрештою, вiн i не мiг багато говорити. Пив своє молоко i лягав знов. Лежав горiлиць. Сливе нерухомо. Iнодi позирав на шафу з книжками. Любив тi речi i бачив там, навiть здалека, привабливi написи...

    - Кому цi книжки належать? - запитав вiн раз дiвчину.

    - Швагровi, - вiдповiла коротко. Згодом Якiв довiдався бiльше. Що дiвчину звуть Шприндзею, що з нею її батьки - Герш i Песя Зiльбери, що останнiми днями до них переїхала жити її сестра Рiвка зi своєю свекрухою Малкою i сином Мошком. Що всi вони переляканi, всього бояться, не знають, що з ними станеться.

    Але Шприндзя не виглядала переляканою. Була бадьора, швидка, навiть весела, їй рокiв сiмнадцять... Середнього зросту, тонка, тендiтна, великi чорнi очi, густе, чорне волосся. Гарно одягнена. Ходила, видно, до якоїсь високої школи. Цiкава. Багато питає.

    Минали днi i ночi. Мiсто димiло, стогнало, кричало. Скреготiло залiзо танкiв. Небом пролiтали все новi й новi ескадрильї лiтакiв, дрижали стiни, але бомб бiльше не падало. Лише в повiтрi стояв дивний, загальний, незвичний настрiй, коли здавалося, що на очах мiняється весь свiт, навiть люди, навiть сама земля. Здавалось, все, що було, - провалилося i лишилися тiльки грузи. Йде щось небувале. Якийсь фатум, якесь рiшення.

    I прийшло воно разючо несподiвано. Одного ранку, на свiтаннi. Коли навiть затихли були гармати. I хоча всi знали, що "вони" прийдуть, i всi їх сподiвалися, але того, що сталося, нiхто не сподiвався... Ще горiли на схiдному краю автостради блiдо-зеленi, з рудими зiрками танки, як на захiдному її кiнцi бiля зовсiм цiлих касарень, уздовж обох бокiв дороги, величезнi маси святочно одягненого люду з квiтами й прапорами вiтали чуже, переможне вiйсько. Нiби з-пiд землi виросла збита з дощок, омаяна квiтами й прапорами, величезна трiумфальна арка з двомовним написом:

    "Хай живе могутня нiмецька армiя! Хай живе її великий вождь Адольф Гiтлер!"

    Якiв також не мiг втриматись, щоб i собi не вилiзти на вулицю, дарма що був весь, мов мумiя, обмотаний матерiєю. На вигляд вiйська, що довгими, стрункими колонами, нiби на парадi, моторовими возами плило повз нього, очi його робились вогкими. Таке вiйсько! Людина в людину! Мовчазно, струнко, без гамору й крику, лише гудуть мотори, - їдуть i їдуть, вперед i вперед, нiби там спереду не фронт, а парад, у сталево-сiрих одностроях, у глибоких, по самi плечi, шоломах, всмiхаючись на привiтання i ловлячи на льоту китицi квiтiв.

    Робилось безпечно, спокiйно, радiсно. Люди вiталися. Навiть старий Герш iз своєю Песею пiдбадьорились, перестали охати i заговорили нiмецькою мовою.

    - Я знаю нiмцiв... - казав Герш. - Ще з минулої вiйни. То культурний народ... Дивiться, як вони поводяться... А порядок... О, тi вмiють!... Культурний народ. Господарi!

    Якiв вислухав фiлософiю Герша без коментарiв, вiн збирався додому, до свого Дерманя, до своєї родини. Там його напевно буде потрiбно, але старий Герш, як тiльки це почув, одразу заперечив:

    - Чого так спiшити? Що будете там робити? На селi? Ви молодий, розумний, iнтелiгентний... Тут буде роботи й роботи... Почекайте, побачите, розглянетесь...

    Такої думки був не лише Герш, а i його Песя. А ще виразнiше настоювала на цьому їх дочка Рiвка, а найбiльше Шприндзя.

    - Знаєте що? - казала Шприндзя. - Бачу, ви любите книжки. Як прочитаєте всю ту шафу - тодi йдiть. Але чи я для вас менше цiкава, нiж Анна Каренiна?

    - То чорт не дiвчина, - сказала на це Рiвка. - Дивiться, дивiться... Ще молоко на губах, а вже що в неї на думцi.

    - А ти! - вiдбивалась Шприндзя... - Свята та Божа! Янгол! - i при цьому моргала на Якова.

    Одного разу Рiвка покликала Якова до кiмнати, де стояло кiлька товстих шаф, вiдчинила одну з них, що була набита чоловiчим одягом, i сказала:

    - Це мого швагра... Виберiть щось для себе... Хтозна чи вiн вернеться.

    Якiв позбувся свого обгорiлого лахмiття, обернувся у бравого, молодого мужчину. Вiн ще не мiг як слiд ходити, але йому не хотiлося також i лежати. Вiн сидiв з обв'язаною ногою у фотелi, з книжкою в руцi i вислухував вiстки, що їх приносили по черзi Рiвка i Шприндзя... Почали говорити про мобiлiзацiю українського вiйська. Ця вiстка Якову особливо сподобалась. Скорше б вигоїтись, скорше б встати. Вiн пробував проходжуватись, щось помагати. До його кiмнати заходили то старi, то молодi господарi, а найчастiше, розумiється, Шприндзя. Вони вже розговорилися, теми їх розмов значно поширились. Шприндзя переважно питала, Якiв переважно вiдповiдав. Тон Шприндзиної мови злегка глузливий, її лiве око трiшки примружене.

    - Ви, чую, також служили у вiйську? - питала вона, спершись на завiшений одвiрок, при чому її гарне, обрамлене чорними кучерями обличчя ледве виднiлось у присмерку вечора на багряному тлi завiси.

    Якiв сидить у фотелi, права його нога спочиває на пiдставцi, в руках товста книга, на цей раз про Александра Македонського, яку вiн уже кiлька днiв читає.

    - Служив, - байдуже вiдповiдає Якiв, розумiючи її глузування.

    - У польському, як не помиляюсь?

    - Умгу, - мугиче Якiв.

    - Чи не в уланах?

    - Так нiби вiдгадали.

    - Бо менi хтось казав...

    - Хто мiг казати?

    - Здається, Оля...

    - Ну i що?

    - Нiчого. Я лише так. Жiнки завжди цiкавi. Довго служили?

    - Довго.

    - Два роки? Три?

    - Я був заводовим.

    - А що це таке?

    - Вояк, що лишається у вiйську на все життя.

    - Усе життя? Ви так любите вiйсько? Вiйну?

    - Люблю.

    - От дивно! Чому?

    - Люблю, i все.

    - Але ж ви, бачу, любите книжки.

    - Ну так що?

    Шприндзя кiлька разiв похитує кокетливо своєю гарною голiвкою, кармiновi її уста iронiчно посмiхаються...

    - Менi казали... Я чула, що вченi люди, - почала вона, розтягуючи слова, але Якiв її перебив:

    - Не належу до вчених людей.

    - Як нi? Але ж ви вчилися... в гiмназiї.

    - Це ще далеко до вчености... I я її не скiнчив.

    - Чому?

    - Були причини.

    - Ви були офiцером?

    - Нiяким офiцером - всього лише пiдхорунжим. Вахмiстром-пiдхорунжим.

    - О! - вирвалось у Шприндзi. Вона не зрозумiла останньої вiдповiдi, але вичула, що далi питати не личить. Також, здається, в тонi її мови змiнились деякi звуки. Здається, в нiй менше стало iронiї. Вони на хвилину замовкли, i в тiй мовчанцi вичулась загадковiсть. Це не була просто мовчанка, це, можливо, була маленька розгубленiсть.

    До речi, Якiв досить добре говорить, пише й читає по-нiмецьки... Звiдки ту мову знає? Частково ще з гiмназiї, а головне - з вiйськової служби, вiд своїх нiмецьких колег. I це йому тепер дуже в пригодi. Ось, наприклад, чи не з першого дня нової влади господарцi нiмецькi солдати пiшли вiд будинку до будинку з недвозначним намiром "органiзувати" мешкання. В одних вони лишали на дверях папiрчики з написом "бешлягнамт", з iнших тягнули тi чи iншi речi, здебiльша меблi. Прибули вони й до будинку на вулицi Вузькiй, i на їх стукiт у потрощених дверях з'явилася дебела, замотана чоловiча постать, що доброю нiмецькою мовою спокiйно запитала, чого вони хочуть.

    - Хто тут мешкає? - запитав один у шоломi з бляхою на грудях.

    - Я! - вiдповiла постать.

    - Як ваше прiзвище? - спитав той з бляхою.

    - Зiльбер, - вiдповiв спокiйно Якiв.

    - Жид? - знов питання.

    - Нiмець, - спокiйна вiдповiдь.

    - Добре! Дякую! Вибачте! - I люди в шоломах вiдiйшли.

    Розумiється, вся ця байка була вигадана Шприндзею, i вигадана не найгiрше... Як також не найгiрше виконана в ролях. У кожному разi килими, шафи й канапи в будинку на вулицi Вузькiй залишились поки що на мiсцi, а Якiв став вигiдною, корисною, невiд'ємною частиною родини цього дому. Нi, нi! Якiв тепер нiяк не смiє вiдiйти!

    Тим бiльше що нове життя з кожним днем набирало виразнiших контурiв. На очах зникали руїни, очищались дороги, вставлялись вiкна, на стовпах зависли знов телеграфнi дроти, нiби з води поросли рiзнi крамницi, крамнички, кiоски. Вперто ширилися чутки про українську армiю, на перехрестях вулиць появились незграбнi, свiжоспеченi полiцаї виразно не нiмецького походження, у якихось незнаних, казали литовських, унiформах з тризубчиками на шапках. Тут i там замаяли жовто-синi прапорцi...

    I злива розпоряджень, оголошень, оповiсток. Якiв, не зважаючи на свiй вигляд, чекає свого оголошення. Вiн уже почав мрiяти... Уявляв себе на конi, на чолi куреня кiнноти армiї Української Республiки. Затремтiла десь глибоко в душi якась дивна струнка, пригадав ураз, що вiн з Дерманя, з кутка, що зветься Запорiжжя, що хтось десь колись казав, що його якийсь там прапредок Балаба... I так далi, i так далi... Струнка в душi грала й грала, i вже годi було її приглушити, i не було сили сидiти бiльше отут зi Шприндзею i розводити тари-бари.

    Але минали днi, минали ночi, дуже швидко, нiби шалений, бiг хвилюючий, нервовий, бурхливий час, а оголошення не появлялося. Натомiсть появилося багато iнших, а мiж ними також оголошення про те, що всi мешканцi мiста й околицi жидiвського походження мусять носити на лiвому рукавi опаску iз знаком Давида, а на грудях i спинi овальну, точно визначеного розмiру жовту латку.

    - Навiщо їм це, для щастя, потрiбно? - здивовано й збентежено спитав Якова старий Герш, коли вони всi сидiли в загальнiй їдальнi за вечерею.

    - Якась вища полiтика... Не розберу, - вiдповiв Якiв, хоча фактично цi справи в загальному були йому вiдомi ще з часiв його вiйськової служби.

    - Як це бридко! Як це бридко! - патетично викрикнула Шприндзя.

    - Але чого ти кричиш? - ще голоснiше спитала її сестра Рiвка.

    - Чого кричиш? Чого кричиш? А ти чого не кричиш? Тепер усi знатимуть! - не вгавала Шприндзя.

    - Що знатимуть? Чого лементуєш, нiби купуєш на базарi копу яєць? - сердилась сестра.

    - I хай знатимуть, - враз спокiйно озвався Якiв.

    - Добре вам! Що вам! Ви не жид! - обернулась до нього Шприндзя.

    - Ще гiрше!

    - Що може бути ще гiрше?

    - Мабуть, є й таке, - вiдповiв Якiв.

    Увечерi навiдалась до Якова Оля Бачинська. Розмова в родинi Герша далi велася довкола тих оголошень. Вислухавши все те, Ольга спокiйним голосом, але з почуттям якоїсь гiркоти звернулась до Рiвки:

    - Бач, Рiвко! Чи не казала я тобi отодi, як вашi хлопцi поприпинали на себе отi червонi зiрки й танцювали в той час, коли нас ночами виривали з постелi i вивозили на Сибiр. Чи не казала ти сама, що "ми" вже у "вас" в мiшку, лише треба зашморгнути? А чи не видав твiй власний племiнник мого чоловiка, який йому нiчого поганого не зробив? Бачиш? Маєш тепер! Бог не прийде києм карати!

    Рiвка мовчала. Всi мовчали. У кiмнатi напiвтемне. Щприндзя помiтно нервувалася i щось хотiла вiдповiсти, але на неї глянув старий Герш, i вона заспокоїлась.

    - Може, я цього i не мала казати, - промовила знов Ольга. - Знаю вашу бiду i не радiю з неї. Але моє серце також не з каменю, i ви добре знаєте, де мiй чоловiк, моя сестра Марiя, чоловiк Кравцевої, Корнiєнкiв, Михайликiв... А он погляньте, що вони лишили по наших тюрмах: у Львовi двi з половиною тисячi трупiв, у Дубнi сiмсот вiсiмдесят... I так скрiзь у кожному мiстi. Що ви скажете на це, людоньки?

    Глибока мовчанка була вiдповiддю на мову Ольги. Надворi в цей час починало гримiти, слабенька електрична лампочка над столом, що загорiлась тому пару днiв, вiд кожного грому злегка мигала, у кiмнатi був присмерк, i обличчя присутнiх видавались масками на темному тлi. По хвилинi з тiєї мовчанки i пiвтьми почувся голос старого Герша. Вiн звучав мовби з якогось пiдземелля.

    - Говориш правду, Ольго, - казав старий, тримаючи в лiвiй долонi мичку довгої, сивої бороди. - Бог не прийде києм карати, так кажуть все нашi люди. А думаєш, я їм цього не казав? Казав. Багато разiв казав. Давно казав. Ще за тiєї революцiї... Схаменiться, казав я їм, що ви, дурнi дiти, робите? Але, думаєш, вони мене послухали? Думаєш, не хотiли вони й мене на той Сибiр послати? А он брата мого Шмуля, сама знаєш, так само, як i твого чоловiка, вислали... Були люди як люди, а то видумали: якогось Маркса, якогось Ленiна, якогось Гiтлера, тi до ями тих, тi тих, - божевiльнi!

    Мiцна блискавка прорвалася крiзь завiшене й забите дошками вiкно, а за нею трiснув грiм, що вiд нього задзвенiли на креденсi склянки. Всi мовчали. Нiхто не хотiв бiльше говорити, здавалось, i так все ясно. Ользi подали склянку чаю з медом i кусник бублика, i, коли вона випила чай, вона захотiла поговорити з Яковом.

    - Як ти, Ольго, пiдеш? - спитала Рiвка. - Таке ллє. Може, залишишся у нас?

    - Нi, нi! Пiду! Я не з цукру... I воно перестане, - сказала Ольга.

    - То, може, тобi дати парасолю? - спитала стара Малка.

    - О, парасолю - так! Добре. Завтра принесу. Я не сподiвалася такого. Вийшла з дому - небо було майже ясне...

    - Я прийшла сказати, - почала Ольга, коли вони з Яковом перейшли до його кiмнати, - що наша Мотря має вiльну кiмнату, ту саму, в якiй ви мешкали, коли ходили до гiмназiї, i ви могли б перейти до неї. Чого будете тут? Це чужi люди. Ви мiж ними як бiла ворона. Та й у нас є кiмната - бомби витягли. Боже - таке диво. Подумайте, що б з ними було, коли б вони розiрвалися... А там таке коїться! Усi щось роблять, планують. Наш Андрiй вiдкрив комiсову крамницю на Широкiй, що тепер назвали вулицею Герiнга... Вiдкрили броварню, електрiвню, цегельню, що ото на Вигiнку, у Бабинi вiдновляють цукроварню, в Сатиєвi гуральню... Усе було б добре, коли б не тi полоненi. Тисячi. Кажуть, триста тисяч пригнали, три табори заложили, i всi, кажуть, добровiльно пiшли, i я вiрю... А такi бiднi, такi, кажу вам, що я ще не бачила таких людей на землi. Як глина, як живi мерцi, що лежали в гробi бодай тиждень... Усе б їм вiддала, а не дозволяють... Та нiмота! Морити живих людей! Що вони виннi?

    Ольга говорила пiд удари громовицi, горiла, як i в їдальнi, невеличка електрична лампочка, тiнi лежали по всiх кутах. Пiзнiше, коли Ольга виговорилась, вона оглянула кiмнату.

    - Нiчого... Маєте непогане мешкання... Але що я чула? Я чула... Говорили у комiсовiй Андрiєвiй... Якийсь партiйний заходив, i, видно, хтось iз тих... наших... Може, з Вiдня... Так той казав, що всiх "їх" позганяють до гетто. Казав, що там, у Галичинi, вже зiгнали...

    Якiв переважно мовчав, вiн сидiв у своєму фотелi, виставивши перев'язану ногу, курив цигарку, поглядав на Ольгу i мовчав. Було вже пiзно, Ольга схаменулась, що вже час, що треба йти. При її вiдходi Якiв лише сказав:

    - Я ще подумаю... Маю деякi плани... Я вам скажу. Вiтайте там тiтку Мотрю i всiх ваших. Подякуйте, що вони мене не цураються...

    Ольга вiдiйшла, гримiти перестало, дощ, здається, починав ущухати, була одинадцята година. Якiв збирався лягати, як звичайно, з книгою в руках, коли дверi його кiмнати тихенько вiдчинилися i в їх обрамленнi появилась невеличка постать Шприндзi. Вона увiйшла так тихо, що Якiв зразу її не помiтив. Увiйшла i зупинилась бiля порога. Слабеньке свiтло лампки лише злегка видiляло її на тлi темних завiс. Якiв, що був уже в постелi, звiвся на лiкоть i дивився здивовано...

    - Ви не бiйтесь, - прошепотiла дiвчина... - i вибачте менi... Я прийшла щось вас запитати...

    - Чого хочете? - сердито буркнув Якiв.

    - Я хотiла вас запитати... чи то... правда?

    - Що правда?

    - Що їх стiльки вимордувано?

    - Кого?

    - Ну... тих... ваших... людей?

    - Як то чи правда? Ви не вiрите? Сумнiваєтесь? Ви цього не знали?

    - Нi, я не знала.

    - Ах! Краще про це не треба говорити. Ви все так добре знаєте, всiм цiкавитесь, i враз така необiзнанiсть. Бо ви не хотiли знати, бо ви закриваєте очi, бо вас це не обходить i не болить. А тепер добранiч! Iдiть спати!

    - Вам чогось бракує? - почулась обережна, делiкатна вiдповiдь на цю мову. Голос прозвучав так хвилююче i так вникливо, що Якiв не мiг одразу знайти вiдповiдь.

    - Я хочу просити у вас допомоги, - продовжувала Шприндзя тим самим тоном. - Ви мужчина. Ви сильний. Ви знаєте... I ви розумiєте, що сталося... Ви добре розумiєте, бiльше, нiж я, бiльше, нiж мiй батько. Бiльше, нiж ми всi... Я знаю, що вам сказала Ольга... Нi, нi... я не пiдслухала - не бiйтесь, але я знаю. Вона вас не любить, i ви знаєте чому... Це стара iсторiя. Але уявiть собi: от вiйна, от люди йдуть кудись... Однi туди, iншi туди. Їх так багато. I всi вони щось у собi несуть... Я не можу цього сказати так, щоб ви одразу мене зрозумiли, але я хочу вам сказати, що всi вони несуть у собi самих себе. Кожний сам себе. I кожний живе сам собою... I кожний думає, що лише вiн є, а iнших нема. I кожному болить, що вiн такий самiтний, i нiхто не спiвчуває йому - нiхто i нiде. А знаєте, чому це так? Бо нiхто з нас не може бути сильнiшим вiд iнших, щоб помогти тим, якi йдуть разом з ним... Здається, всi люди поробилися слабими. Нема мiж нами бiльше героїв... i святих. Усi змiшалися в одну масу, як пiсок пустинi... I тiльки вiтри женуть нас кудись... I нiхто з нас не знає куди...

    Дуже незвично звучали слова тiєї дiвчини, Якiв нiколи нiчого такого не сподiвався. Її уста, здавалось, дрижали вiд напруженого хвилювання, здавалось, плач бринiв у її голосi, I, сказавши це, вона вийшла. Вийшла без єдиного слова. Не оглянулась, не сказала "добранiч".

    Кiлька хвилин пiсля того Якiв лежав мовчки i нерухомо i все не мiг позбутися звучання слiв, що їх залишила по собi та маленька дiвчина. Чого вона хотiла? Що хотiла сказати? Вiдповiдi простої, ясної, безпосередньої нема, але вiн знає, чого вона хотiла i що хотiла сказати. Вiн не читав бiльше, вiн погасив свiтло, i чомусь йому здалося, що вiн мусить тут, у цьому домi, лишитися. Що вiн не покине його. А коли засипав, на хвилинку вiдiрвався вiд настирливих думок, i тiльки тодi у його свiдомостi увiйшов шум, що продирався крiзь забите й завiшане вiкно. Шум великої, свiтової, глобальної вiйни, що проходила понад планетою.


    II


    Другий день, особливо його ранок, був на диво сонячний, блискучий, по-лiтньому чистий, дарма що це був перший день мiсяця вересня. I була це недiля.

    Якiв рiшив цього дня вийти. Одягнутись i вийти. I вiн так зробив. Вiн старанно в'язав сiру краватку, старанно чесав волосся. Вiн ще кульгав, вiн ще мусив спиратися на палицю, але мiг уже йти i мiг довший час бути в русi. Зустрiвся зi Шприндзею, обмiнялися мовчазними поглядами, вона кудись також поспiшала. Снiданок подала стара Рiвчина свекруха Малка.

    Пiсля вчорашньої зливи вулицi й хiдники були чистi, руїни парували, головною вулицею тяглися величезнi дизелевi авта, на хiдниках усумiш було повно святочно одягненого люду, на соборi, залитому сонцем, бамкали недiльнi дзвони.

    I був пiднесений, бадьорий, святочний настрiй. На розi пiврозваленої вулицi, що колись звалася Садовою, опiсля Галєра, ще пiзнiше Комсомольською, а тепер поки що не звалась нiяк, метушився хлопець з купою газет пiд пахвою. Перше число першої газети, що почала виходити в цьому мiстi... I коштує вона п'ятдесят копiйок, i розхапують її, мов нечувану дорогоцiннiсть, i одразу на ходу, поспiшно, жадiбно читають.

    Якiв купив також газету i також почав на ходу жадiбно читати. В газетi повно захоплення, повно надiй, довжелезна хронiка нових вiстей, подiй, органiзацiй, пiдприємств, оголошень, розшукiв. Але того, чого вiн хотiв знайти, - не знайшов.

    Якiв iшов далi, зайшов до собору, вислухав Херувимську, зустрiвся зi старшим Бачинським, довiдався, що багато з його шкiльних товаришiв займають тепер рiзнi урядовi становища, зустрiв Мотрю, що радiсно його привiтала, була здивована, схвильована - "ви так виросли, так змужнiли, а були такий юнак..." I так довго не бачились, i так багато за цей час сталося... I що думаєте робити?

    - Ще не вiдомо, ще нiчого не вiдомо, - казав Якiв.

    - Переходьте до нас... Нас тепер лише четверо... Та "ваша" кiмната вiльна...

    - Ще не знаю, тiточко... Ще не знаю. У мене гарна кiмната, - казав Якiв.

    - Але ж... Я чула... "їх" будуть виселяти...

    - Куди?

    - Десь отуди... За станцiю... Усiх разом... Якiв не вiдповiв на це, вiн, здавалось, пропустив це зауваження повз вуха, вiн запитав про її дочку Лялю, про її сина Клаву. Вiн довiдався, що Ляля вже давно не ляля, а справжня Людмила, що до неї залицяються... Зрештою, ось i вона...

    До них пiдходила дуже гарна, яскраво-свiжа, барвисто усмiхнена, повновида, з легким загаром дiвчина у ясно-сiрому, зовсiм новенькому костюмчику.

    

... ... ...
Продолжение "Чого не гоїть огонь" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Чого не гоїть огонь
показать все


Анекдот 
Есть такая категория российских ученых, которым очень хочется получить мировую известность (и побыстрее!), хотя данных для этого у них не очень много, а заслуг научных - и того меньше. Такие деятели обычно уповают на то, что вот если бы их великие научные труды перевести на иноземную мову, то тогда бы они сразу получили минимум Нобелевскую. Редко, но такие переводы все же выходят в свет. Недавно я ознакомился с одним таким трудом на английской мове, изданным в Москве неким профессором П. под названием "Тextbook of Hygiene and Ecology" ("Учебник гигиены и экологии"). Принес мне его мой студент - кениец и попросил ознакомиться, что сопровождалось задорным кенийскиим смехом. Я не очень понял причины смеха, и отложил знакомство с этим эпохальным трудом до вечера, типа "почитаю перед сном". Вопреки ожиданию, быстро заснуть с этой книжкой не удалось. Мы с женой, можно сказать, зачитывались гигиеническими перлами на английском языке. Не знаю, кто был переводчиком данного труда, но скорее всего, это был либо ученик пятого класса средней школы, либо очень не любящий профессора студент. На каждой странице было 20-30 кошмарных ошибок, часть из которых не просто глупые, но при этом и смешные. Ну, например, ультрафиолет предназначается, оказывается, не для закаливания детей, а для их "отверждения". Мужчины и женщины в англ. яз. обозначаются, оказывается, как "mens" и "womens" (обычно уже пятиклассники пишут эти слова правильно). На обложке, рядом с красочным портретом седовласого мужа, написавшего сей опус, на английском языке красуется следующий текст - "Профессор П. (две ошибки в имени и одна в отчестве) - член международной академии ПРЕДОТВРАЩЕНИЯ ЖИЗНЕННОЙ АКТИВНОСТИ" (International Academy of Prevention of Life Activity). Все это издано под эгидой одного из московских медвузов... Товарищи ученые! ТщательнЕе надо с переводами на незнакомую Вам мову!
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100