Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Володимир Вiнниченко - Внниченко - Роботи!

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Володимир Вiнниченко
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Володимир Вiнниченко. Роботи!

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    Вечорiло. В хатинцi було холодно, вогко й темнувато. Брудний свiт ледве проходив знадвору крiзь маленьке, похилене вiконце й скупо сiрiв по голих, брудних стiнах, по чорнiй землянiй пiдлозi по всiй убогiй обстановi "робiтницької кватири".

    А Максим все сидiв, обперши голову на стiну й дивлячись кудись за пiч. В дiрявих черевиках його ще зранку неприємно холодила, ногу грязь, по всьому тiлi давно вже ходили хвмльки дрижакiв, але йому не хотiлось нi вставати, нi поворухнутися. Хотiлося тiльки сидiти й слухати ту мiшанину з нудьги, одчаю, злостi й суму, яка тяжко давила груди й сковувала тiло якоюсь байдужiстю й млявiстю. Вмить щось голосно й твердо застукало. Максим байдуже одвiв голову вiд стiни i вже поволi став пiдводитись, коли дверi розчинились i в хатинку вступила якась висока, струнка, повна жiноча постать, вся в чорному й в чорному широкому капелюсi на головi. Поважно озирнувшись i вдивившись в Максима, вона вмить зупинилась i стала пильно дивитись на його. Максим також зупинився, жалко, винувато усмiхнувся й нервово-поспiшно почав обсмикувати на собi свою синю, аж до блиску заялозену роботою, сорочку.

    - Знов нудитесь? - тихо, але серйозно й строго промовила вояа.

    - Як нуджуся? - нiби не зрозумiв вiн i ще ширше усмiхнувся, силкуючись не зустрiчатись з її серйозним, строгим поглядом великих сiрих очей.


    Вона ще трохи мовчки подивилась на його, потiм також мовчки й серйозно повернулась, защiпнула дверi на крючок i, одвернувшись вiд його, стала поважно, не хапаючись, витягати якийсь жмут паперу з-за корсажу. Витягнувши, вона з тим же серйозним i поважним виглядом застiбнулась, повернулась знов i, поклавши жмут на стiл, мовчки сiла на лаву, мимохiть протягнувши йому свою, доволi велику, затягнену в чорну рукавичку руку. Максим поспiшно й нервово-незграбно потряс її й навiть шаркнув одною ногою по пiдлозi, все так же широко й винувато усмiхаючись.


    - Ну, розказуйте, - тихо кинула вона, дивлячись кудись на лавку, що сiрiла понад стiною своїм драним бiлим ряденцем.

    Максим тiльки нiяково й смiшно якось повiв головою й подивився їй на капелюх.


    - Ну?


    - Та що ж я, добродiйко, буду розказувати.

    - Товаришу! - пiдвела вона голову i строго подивилась на його. - Я перш усього не "добродiйка", а "товаришка". Останнiй раз вам говорю, що я для вас не "добродiйка", а "товаришка Людмила", як ви для мене "товариш Максим"... Розумiєте?

    - Та розумiю, але ж... як же...

    - Без "але ж". Це раз. А друге, сiдайте i зараз же розказуйте все... Менi нiколи, я ще маю справу до вас... Де Сашко?

    - На роботi ще.

    - I Василь?


    - I Василь.


    - А ви?


    Максим знов усмiхнувся й мовчки став для чогось гладити рукою круглий довгий жмут паперу. Людмила подивилась на його, подержала трохи свiй погляд на його губах, на яких грало щось болiсне й безнадiйне, i зараз же одвернулась.

    - Прогнали чи знов самi покинули? - глухо промовила вона.

    - Сам, - прошепотiв вiн i хутко подивився на неї. Але вона дивилась кудись на дверi й не казала нiчого. Максим ще трохи постояв i нерiшуче сiв на другий кiнець лави. В хатинцi стало тихо. Максим декiльки разiв подивився на неї, але вона сидiла непорушно, й тiльки видно було, як тихо, ледве помiтно, хвилювались високi груди її пiд чорною сукнею.

    - Товаришко! - нарештi несмiло промовив вiн.

    - Ну? - не повертаючи голови, обiзвалась Людмила.

    - Ви сердитесь на мене?

    - Серджусь.


    Максим ще жалкiше усмiхнувся й хотiв щось сказати, але тiльки обсмикнув сорочку й нервово повiв плечима.

    Людмила повернула голову й мовчки подивилась на його. I знов їй щось гостро здавило в грудях, знов якось страшно стало, дивлячись на цей знайомий їй, жалкий i сумний вираз його безпокiйних очей i уст. I знов вона одвернулась.


    - Ну, говорiть же, я ж чекаю, - м'яко прошепотiла вона. - Говорiть все. Коли покинули?


    - Учора.


    - Грошi маєте?

    - Нi... Так трохи... Маю...

    - Товаришу!..

    - Їй-богу, маю!

    - Покажiть!


    Максим, нiяково усмiхаючись, поспiшно засунув руку в кишеню своїх замазаних, обдрипаних штанiв i, покопавшись, витягнув декiльки срiбних та мiдних монет.


    - Покажiть, - нахилилась Людмила над рукою.

    - Три... Вiсiмнадцять... Двадцять вiсiм копiйок! Це, по-вашому, грошi? - подивилась вона на його з усмiшкою.

    - А що ж? - радiсно засмiявся вiн на усмiшку, держачи руку з монетами. - На два днi буде... - I, знов несмiло подивившись на неї, тихше додав: - Поки знайду роботу.


    - Для того, щоб знов кинуть? Максим став ховати грошi в кишеню.

    - Га?


    - Не знаю... I знов змовкли.

    - Правда, я падлєц, добр... товаришко? - вмить якось роблено, смiливо промовив вiн i з якимсь викликом в очах подививсь на неї. Людмила хутко озирнулась за цими словами й мовчки зупинила на йому свiй здивований погляд:

    - А це ще для чого?

    - А хiба нi?


    - Не мелiть чортзна-що, - сухо кинула вона й знов одвернулась.

    Максим нiяково усмiхнувся й замовк.

    - Хоч би заарештували, - помовчавши, знов почав вiн, але вже не всмiхаючись, а якось задумливо й сумно, протягуючи слова. - Всiх беруть, а меие... Хоч би скорiше вже. А так вже не можна...

    Людмила мовчала.

    - Все одно... Я бiльше не можу... Я вже не можу...

    - Чого не можете? - тихо кинула Людмила.

    - Не можу, всього не можу! - живо повернувся вiн до неї. - Не можу жити... не можу робити... Все паскудно, погано... Всi такi поганi... Всi... Ну, скажiть, ну, скажiть самi: то добре, що вони лаються, що вони замiсть того, щоб боротися, лаються мiж собою, сваряться! I нас сварять... Он учора один есде каже: "Есери не соцiялiсти, а буржуа". Ну, то добре?

    Людмила мовчки дивилась на дверi.

    - Хiба так можна? Хiба можна таке говорить? Ми ж соцiялiсти, ми ж за правду, за все хороше... А самi лаємся... Мiж собою... А робiтники хiба... Ех!.. Що робiтник? Ви думаєте, що вiн розумiє? Йому говорить есде, а вiн i вiрить... Не люблю я есде.


    - Глупостi говорите!

    Максим хотiв щось сказати, але замовк i, помовчавши трохи, тихiше знов почав:


    - Справдi, я той... Я сказав глупость... Коли ж менi так досадно... Скрiзь сварки, скрiзь нелюбов... Ну, добре, тепер я в українськiй партiї i ще не знаю, як тут... А коли я був у соцiял-демократiв, а потiм у есерiв, так... Знаєте, просто всяка вiра пропадає у все... I жити не хочеться.

    - Треба самому робити, а не критикувати других, - тихо промовила Людмила.


    - А де робити? Де? - наче тiльки й чекаючи цього, з болем скрикнув Максим. - Що робити7.. Що?

    - Все, скрiзь.

    - Де? Серед робiтникiв? Ану, попробуйте! Попробуйте на моєму мiсцi! Ви думаєте, вони мене слухатимуть? Хiба я iнтелiгент?.. Я такий же робiтник, як i вони. Та й така робота? Ходить на занятiя та лаять есерiв або есде? Я не можу вже на занятiя ходити!..

    - Я це знаю, - перебила Людмила. - Ви вже, здається, два тижнi як не приходите нi на одну збiрку.

    - Не можу... Вибачайте... їй-богу, так менi скучно... Та я ж уже не первобитний[1]... Я б хотiв... Я, знаєте, пiду стрiлять когось! - вмить несподiвано рiшуче скiнчив вiн i вперто подивився прямо в очi Людмилi, що знов хутко озирнулась до його.


    - Ви здоровi, товаришу? - серйозно обдивилась вона на його лице.


    - Здоровий, здоровий! - злiсно, голосно заговорив вiн. - Я зовсiм здоровий! Зовсiм! Тiльки я так уже не можу. Коли я йду на занятiя, я йду раз у раз нарочно по великих улицях, коли вони всi їдуть у своїх екiпажах i не бачать навiть мене; я... я б хотiв їх убить усiх!.. Я вже не можу ходити по улицях... Мене так душить ненависть, що я кусаю собi iнодi рукав, .щоб не кричати... їй-богу! Я не можу вже. 1 на роботу не можу! Знаєте, я бiльше заморюся за день од злостi, нiж од роботи... Бо я, знаєте, все думаю, що я роблю їм... Я не можу вже робити... Я лучче з голоду здохну!.. Не хочу на їх, на експлуататорiв своїх, робити... А ви менi - занятiя! Що занятiя? Що я їм зроблю занятiями? Коли то ще буде?.. Ви дайте менi таку роботу, щоб я знав, що я кожду минуту роблю щось таке, .що погано для їх. Я хочу такої роботи, щоб я аж упивався, щоб... Дайте менi таку роботу!..

    - Занiмайтесь з первобитними, органiзуйте...

    - Ах!.. - з одчаєм перебив вiн. - Я ж... Я ж вам говорю, що вони не слухають мене... Та я й сам ще не знаю так, як iнтелiгент... Хiба я знаю що?

    - Учiться, - несмiло хинула Людмила. Максим подивився на неї й зiтхнув.


    - Не можете? - прошепотiла вона з жалем. Вiн тiльки знов безнадiйно й жалько всмiхнувся.


    - Ну, що ж робити? Що ж робити? - з мукою подивилась вона на його. - Скажiть, чого ви хочете? У вас є мати?

    - Нема.


    - Нiкого нема?

    - Є в селi батько i брат... Не люблять мене мужики. I я їх не люблю... Я, знаєте, нiкого не люблю... Я не вмiю любить... Другi там так... i ходять гулять... до дiвчат... а я не вмiю... Я злий, знаєте... Я всiх ненавиджу... Я, знаєте, так ненавиджу всякого, що добре одягнений, що... От i вам не вiрдо... - похмуро скiнчив вiн, i навiть щось вороже й чуже зачулося в цих словах.

    - За те, що я так одягдена? - криво усмiхнулась Людмила й повела оком по своїй чорнiй добрiй сукнi.

    - Нi... Так... Нiкому не вiрю... Настало тяжке й нiякове мовчання. Знадвору вже ледве пробивався сiренький свiт i, наче знехотя, торкаючись широкого Людмилиного капелюха, тихо голубив змучене, стомлене Максимове обличчя. I, дивлячись на його, на цей тонкий нiс, на впалi щоки, на безпокiйнi вузькi очi його, на губи з цим болiсним виразом, на всю постать його невеличку, нервову, - їй невимовне хотiлось тихо, нiжно провести долонею по щоцi (неодмiнно по щоцi), приголубити його, сказати щось радiсне, тепле й зiгнати це тяжке й тужливе з уст i очей.


    I вже великi сiрi очi її не дивились строго; гарне, трохи сухе обличчя її мов укрилось чимсь сумним, i вся постать виявляла якесь безсилля, непевнiсть i одчай.


    - Що ж робити, що ж робити? - якось байдуже, й задумливо, й наче не тямлячи того, що промовляли уста, прошепотiла вона. Максим хутко повернув голову й подивився на неї.

    - Стрiлять пiду! - злiсно кинув вiн. Вона знов пильно подивилась на його, але не сказала нiчого, тiльки нахмурилась i не зводила з його очей.

    - Вам не хочеться вже жити? - помовчавши трохи, якось рiвно промовила вона.


    - Я боротися хочу! - з силою скрикнув вiн. - Я хочу справдi боротися, як кличуть всi iнтелiгенти... Чого ж вони обманюють? Нащо ж вони обманюють нас?


    - Та хто обманює? Хто обманює вас? - i собi скрикнула Людмила з мукою. - Хто вам говорить, що треба йти стрiляти? Учiться, учiть других, побiльшуйте сили... Хiба ж то боротьба?.. Хiба... Ах, ну, що вам говорити, коли ви такий!.. Не можна ж так, голубчику, не можна, товаришу... Ви знервувались... Ви...


    - Я не можу... - перебив вiн її, але якось розслаблено й чуло. - Неможливо так жить... Хай мене забирають в тюрму!.. Я не можу робити, я не можу зароблять собi на хлiб, я подлец, я їм чужий хлiб, я такий же експлуататор, я... Я донесу на себе!


    - Що? - зблiдла Людмила.

    - Я донесу на себе... Я хочу в тюрму! Я хочу страждать!

    - Ви як хлопчик, Максиме, - тихо усмiхнулась вона болiсною усмiшкою. - "Донесу", "у тюрму"... Для чого?

    - Боротись, активно боротись! Менi нудно, я не маю роботи, духової роботи!.. Я стрiлять пiду!

    - Ну, з вами сьогодня не можна говорити! - вмить розсердилась вона i гнiвно встала, трохи почервонiвши. - Робiть що хочете!

    Максим знов винувато усмiхнувся й собi для чогось встав, дивлячись на неї жалкими очима й нервово погладжуючи себе по темно-русому розпатланому чубовi.


    - Можете! Йдiть! - махнула вона рукою на дверi i стала застiбати своє пальто, не попадаючи гудзиком в петлю й поспiшаючи.

    - Ну, а що ж робити?.. Га?.. - несмiло прошепотiв вiн.

    Людмила глянула на його, кинула застiбати i раптом чогось страшенно скипiла:


    - Що? А я знаю?.. А ви слухаєте мене?.. Ви думаєте, що менi приємно дивитись на вас? Хiба ви менi вiрите?.. Я ж "iн-те-лi-гентка!". Я... Ви самi сказали... Ви думаєте...


    I чуючи сама, що говорить якусь нiсенiтницю, вона зупинилась i, круто одвернувшись, пiдiйшла до вiкна i стала дивитись на улицю. Потарабанивши трохи дрижачими пальцями по шибi, вона знов повернулась i спокiйнiше вже пiдiйшла до стола.


    - Робiть що знаєте, - роблено байдуже промовила вона. - Тiльки щоб потiм не нарiкали на мене... Бiльше нiчого... А тепер я маю до вас справу, - дiловим сухим тоном додала вона, беручи й розгортаючи жмут, з якого зараз же випало на стiл декiльки аркушикiв паперу. - Iдiть сюди.

    Максим хутко й поспiшаючи зiрвався з мiсця й пiдiйшов до стола.

    - Через тиждень буде демонстрацiя, - не повертаючи до його голови й розгортаючи папiрчики, трохи понизила вона голос. - Треба роздавати й розлiплювати цей тиждень прокламацiї. Вiзьметесь?

    - Вiзьмусь, вiзьмусь! Через тиждень? Невже це справдi, добродiйко... товаришко? - дрижачим, захопленим голосом вмить вирвалось у його.

    Людмила хутко подивилась на його i проти волi усмiхнулась. Лице його свiтилось чимсь таким трохи розтеряним, але ясним i легким; губи усмiхались так недовiрчиво, але з такою радiсною надiєю, що здавалось, нiби воно стало зовсiм друге.


    - Радi? - не зводячи з його очей, кинула вона. Максим подивився на неї, соромливо-щасливо засмiявся i, почервонiвши весь, став читати прокламацiю.

    Але видно було, що не розумiв нiчого.

    - Можете забрати їх i заховати десь, - кладучи на стiл жмут, промовила Людмила.


    - Добре, добре, я заховаю? - радiсно одiзвався вiй вiд папiрчика. - Я заховаю! Я сьогодня ж i пiду розлiплювати... Можна сьогодня?

    - Хоч i зараз.

    - Добре, добре. Це, значить, у цю недiлю?

    - У цю!


    - А чого ж ви менi не сказали зараз же, як прийшли? Я б i не говорив усього. А то...


    I вiн винувато глянув на неї, мов прохаючи вибачення. А вона м'яко дивилась на його i почувала, як бажання притулити цю любу голову до грудей i приголубити її, розцiлувати її росло все бiльше й бiльше у грудях i хвилювало їх.


    - Ви не сердитесь на мене? - соромливо й нiяково пробубонiв вiн, акуратно складаючи прокламацiю.

    - Нi, серджусь! - засмiялась Людмила. Вiн глянув на неї й собi засмiявся.


    - А ви дуже боїтесь мене? - додала вона.

    - А боюсь! - щиро глянув вiн їй в вiчi. - Ви такi серйознi собi, такi, знаєте, строгi... А я з вами так говорив.

    - Я серйозна? строга? - здивовано пiдняла вона свої трохи широкi брови. - Хто це вам сказав?

    - А ну да, серйознi... Такi... Коли ви вперше стали занiматись нашим гуртком, я, знаєте, хотiв кидать через вас українську партiю.

    - Та-а-к? - криво усмiхнулась вона.

    - А потiм... А потiм, - поспiшаючи й мов бажаючи скорiше залагодити вплив цих слiв, пiдняв вiн трохи навiть голос. - А потiм я побачив, що би тiльки так, а що ви дуже добрi, тiльки вид такий серйозний... я вже нiзащо не кинув би... Я потiм через вас i вивчив нашу мову... Спершу я смiявся навiть, що по-українськи, по-хохлацьки... А потiм, як ви стали говорити з нами й вияснили все... А особливо, що ви такi серйознi й такi.... iнтелiгентка... говорите по-нашому, по-мужицькому. Я знаю, що це глупо, що так не можна судить... Всяка мова...

    I, заплутавшись, вiн зупинився й став знов складать папiрчики.


    - А есерiв бiльше не соромитесь, як вони вас називають "шоманiстом"?[2] - ледве усмiхаючись, ласкаво спитала Людмила.

    Максим пiдняв голову й засмiявся.

    - Еге! тепер вони самi просять у мене книжок ер-у-пе[3] . Говорять, що тут, на Українi, з росiйськими книжками по селах не можна вести роботи. Позавчора я дав одному з нашої гурткової бiблiотеки... "Дядька Дмитра" i "Страйк".

    - Ну, а зараз вже не хочете йти стрiлять? - серйозно подивилась вона на його.


    - Нi! - також серйозно промовив вiн i твердо, мов пiдкрiпляючи свої слова, витримав її погляд.

    - I в тюрму нi?

    - В тюрму? - перепитав вiн. - В тюрму я, мабуть, все одно з демонстрацiї попаду.


    - А-а! Так... - якось протягнула вона, мов догадавшись, i пильно глянула на його, вмить спитала: - Ну, а скажiть правду: ви це подумали, як я вам сказала про демонстрацiю, чи просто самiй демонстрацiї зрадiли? Тiльки правду говорiть!


    Максим трохи змiшався.

    - Не знаю, не знаю, - стурбовано, нервово потер вiн себе по головi. - Нi!.. А може. Я знаю тiльки, що я зрадiв, а чого - не знаю.

    - Ну, то неважно! - зiтхнула вона, - Покиньмо!.. Що я говорила? Ну да все одно.


    I вона знов подивилась на його, i знов такою близькою й дорогою була для неї ця постать, що вона вмить стрепенулась, якось здивовано, злiсно зiтхнула й голосно вимовила:


    - Фу, якi глупостi!

    - Що таке? - стурбувався Максим.

    - Нiчого, нiчого... Ви коли пiдете розлiплювати? - раптом сердито й сухо кинула вона.


    - Сьогодня ж! - винувато подивився вiн на неї.

    - Будьте обережнi! Не налазьте навмисно на арештi Чуєте?

    - Нi!


    - Потiм через два днi приходьте до мене на квартиру. Ви вже знаєте де. Тiльки не звонiть, а просто постукайте в стiну. Другий поверх, етаж. Не забувайте: вiд 6-ї до 7-ї ввечерi. Коли я не обiзвусь на стук, тодi подзвонiть i говорiть, що ви з пошти до телеграфiстки з запискою. Розумiєте? Я, може, питиму якраз в той час чай або десь вийду...

    - Добре, добре.

    - Ну, а тепер до побачення! Жду через два днi. I вона знов стала застiбати своє пальто, дивлячись кудись у вiкно i знов маючи той же серйозний i строгий вигляд.


    - Прощайте! - застiбнувшись, протягнула вона йому руку i, не озираючись, вийшла з хатинки.


    Надворi було ще видко, тiльки якось вогкiше, нiж у хатинцi, й подував нервовий весняний вiтер.

    Вийшовши на уличку, на яку виходило й вiконце "кватири", Людмила пильно озирнулась на всi боки i, спустивши на лице вуаль, хутко пiшла нагору, струнко хитаючись своїм повним, рiвним станом. Але не встигла зробити й десяти ступнiв, як зразу зупинила трохи ходу i стала вдивлятись в якусь постать, що чогось нерухомо стояла бiля тину й пильно дивилась просто їй в лице.

    "Знов той самий iндивiд", - подумала вона, й страшенна роздратованiсть закипiла у неї в грудях.

    А iндивiд, наче помiтивши це, тихо рушив уперед i, помахуючи паличкою, тiльки озирався iнодi. На йому був якийсь по колiна жовтий теплий пiджак, чоботи, картузик i зелений шарф на шиї. Лиця Людмила тепер не бачила, але пам'ятала тiльки маленькi, нiби жовтенькi оченятка, що бiгали якось на всi боки, та коротеньке пiдборiддя з кущиками бiлих волоскiв.

    Придумавши щось, Людмила вмить зупинилася. Iндивiд пройшов, не озираючись, декiльки ступнiв, потiм обернувся й також зупинився.

    "Ага", - пролетiло з ненавистю у Людмили, i вона рiшуче стала наганяти його. Порiвнявшись з його пiджаком i зробивши ще ступiнь вперед, вона раптом повернула до його голову i з такою силою ненавистi, зневаги й огидливостi промовила "ш-шпиг!", що iндивiд зупинився, роззявив рота i, трохи навiть зблiднувши, так i застиг. А Людмила, не озираючись, швидко пiшла вперед i хутко сховалась за рогом. Тодi iндивiд, мов схаменувшись, мало не бiгом кинувся за нею, але коли вискочив за рiг, - чорної повної постатi вже не було на темнiй, глухiй улицi.


    Дiйсно Максим змiнився. Вiн уже не сидiв цiлими годинами, байдуже дивлячись в куток, не усмiхався жалько й безнадiйно, не збирався нi стрiляти, нi в тюрму. Цiлими днями вiн десь бiгав, з кимсь вiв якiсь справи, переходив з фабрики до фабрики й завше мав десь за пазухою цiлий жмут прокламацiй. Вiн навiть дiстав собi десь якусь кумедну роботу, на яку ходив тiльки зрання до обiду або з обiду до вечора, так що другу половину дня ходив уже собi, де знав. А через кождi два днi з'являвся у Людмили. I хоча так же само, як i перше, нiяково м'яв свiй жовтенький без пiдкладки капелюх, хоча так само старанно й обережно обходив килимок бiля лiжка, боячись ступити на його забрудненими, подраними черевиками, хоча й тепер, як i перше, почував себе трохи не при собi в цiй чистенькiй, затишнiй кiмнатцi, але тепер, увiйшовши, вiн зараз же, мов бажаючи загладити свiй вiзит приємною звiсткою, починав ще з порогу шепотiти:

    - Усе добре, знаєте... Дiла йдуть добре... Усе як слiд...

    Але Людмила зараз же перебивала його, брала з рук його капелюх i з тою ласкавою усмiшкою на устах, яка робила її серйозне i строге лице зразу добрим i тихим, мовчки вiшала на кiлок, а йому показувала на стiльчик. I Максим, хоча так же, як i перше, бережно сiдав, соромливо пiдiбравши пiд стiлець свої ноги, хоча й тепер iнодi скоса подивлявся на своє дiрявеньке пальто, але зате на устах його не плакала усмiшка, очi не бiгали з якоюсь боязкою, винуватою тугою, а навпаки, вiн весь час мав такий вигляд, нiби ось трохи посидить i має зараз же бiгти до чогось любого, милого й радiсного. I говорив вiн хоча й поспiшно, й так же нервово, але з щасливим запалом, з силою й охотою. I Людмила мовчки слухала його, i з уст у неї не сходила усмiшка, що мов довгими промiннями виходила з очей, що з великих i сiрих робила їх двома милими, довгими щiлинами з ясним, тихим свiтом доброти. I мало не кожного разу Максим дивився на цю промiнясту усмiшку, i щоразу йому хотiлось щось сказати, але вiн тiлько соромливо тупився й зараз же оповiдав щось друге.

    Так, вiн що два днi ходив i рапортував. I кожного разу лице його здоровiшало, здоровiшало, кожного разу вiн все щасливiше смiявся, й кожного разу кудись поспiшався, мов боявся упустити щось любе й дороге. I Людмила не вдержувала його; тiльки, як вiн уже дуже мало сидiв, лице її робилось знов серйозне, а через те якесь поважне i строге. Тодi великi сiрi очi її мов ще побiльшувались i мов обливали все трохи смугляве, гарне лице її строгим i навiть суворим свiтом. Тодi й Максимовi робилось якось нiяково й холодно й iнстинктивно хотiлось викликати знову усмiшку. I iнодi це йому вдавалось; i тодi вони обоє радiсно й трохи соромливо смiялись i щиро прощалися.

    А в суботу довго сидiли й все обмiрковували. I хоча лице Людмили не всмiхалось, але Максим пильно слухав її й, нервово потираючи себе по головi, весь час промовляв:


    - Добре, добре.

    А прощаючись, Людмила трохи задержала його руку в своїй i, м'яко дивлячись на його, промовила:

    - Глядiть же, товаришу. Пам'ятайте, що менi дуже боляче буде, коли ви задурно попадетесь. Дуже боляче... Бо ви дуже хороший i... корисний... Ви, може, кориснiший, нiж кiльки iнтелiгентiв разом. Здержите ж своє слово?

    - Здержу, здержу, от побачите!

    - Ну, глядiть!.. Завтра ж чекайте мене там...

    - Добре, добре. Тiльки той... - трохи потупився вiн. - Ви приходьте до дванадцяти, бо... бо...

    - Бо що? - засмiялась лукаво Людмила.

    - Бо, може, ви спiзнитесь, а я не видержу, як почнуть...

    I Максим, прохаючи, подивився на неї-

    - Ах, ви ж... Ну, добре...

    Максим радiсно й бочком якось висунувся в дверi й, хутко зiйшовши сходами на улицю, щасливо затупав додому, не помiчаючи за собою якоїсь постатi, що зараз же тихо посунула за ним.

    I другого дня, ще не було й одинадцятої, а вiн уже то стояв на умовленому мiсцi, то нервовий ходив бiля його й нетерпляче подивлявся на всi боки. День видався ясний i веселий, i хоча на улицях був скрiзь ще лiд, побитий на шматки дворниками, але сонце так любо всмiхалось, що здавалось - стоїть уже справжня весна.


    На Крещатику, де призначена була демонстрацiя i бiля якого чекав Максим, було шумно й людно. З обох бокiв по тротуарах сунули довгi низки робiтникiв, студентiв, iнтелiгентiв з празниковими обличчями i з якимсь чеканням в очах. Iнодi стрiйне й рiвно проїжджали козаки з нахабними пиками, з нагаями в руках i з усмiшками й реготом на устах. Тодi голови всiх повертались до них i з купи робiтникiв iнодi вилiтала лайка й свист. Але їх спиняли i всi знов сунули далi, через кожнi п'ять ступнiв поминаючи полiцаїв, що правильним рiдким рядком стояли бiля кожного тротуару.

    Вже було недалеко дванадцятої, а Людмили все не було. Максим стурбовано крутився i вже декiльки разiв поривався йти, але щоразу зупинявся й з нетерплячою досадою дивився по улицi.

    А демонстранти все пiдходили та пiдходили то парами, то поодинцi, а то й цiлими валками. I Максим виразно бачив у кожного на лицi якусь блiдiсть i нервовiсть, а у деяких своїх знайомих робiтникiв навiть щось таке, чого вiн нiколи перше не бачив. Вiн радiсно здоровкався з ними, iнодi проводив їх кiльки ступнiв i знов одходив назад, все бiльше та бiльше захоплюючись i турбуючись.


    Вмить десь щось густо загудiло й нiби зачувся якийсь крик. У Максима страшенно замерло серце; вiн подивився широко розплющеними очима на робiтникiв, що зразу хутко побiгли кудись, i, мов пiдхоплений якоюсь силою, зiрвався й побiг собi за ними. Але то проїжджали козаки, i "ще не було нiчого", як розчаровано подумав Максим.


    Коли рiвно о дванадцятiй Людмила прийшла на призначене мiсце, Максима вже не було, тiльки на розi стояла цiла валка полiцаїв та околоткiв, що з серйозними напруженими лицями напирали на робiтникiв.

    "Не видержав-таки", - пробiгло в головi у Людмили.

    Вона тепер була до того серйозна й поважна, що полiцаї й навiть якийсь околоток поспiшно дали їй дорогу i прикрикнули на робiтникiв, що товпились густим рядом. Людмила спокiйно пройшла i, пильно вдивляючись пiд кожний жовтенький робiтничий капелюх, змiшалась з валкою демонстрантiв.

    Надходило вже пiв до першої - той час, коли завше звичайно "починається". На тротуарах було вже повно, так що можна було йти тiльки туди, куди йшли всi; посерединi улицi вже частiше проїжджали козаки, й навiть два рази важко й рiвно пройшла рота солдат з кам'яними обличчями i штиками на плечах. В вагонах трамваїв, на балконах будинкiв, в воротах дворiв, навiть на покрiвлях сидiла, стояла, навiть висiла публiка з напруженими фiзiономiями й чекала, голосно розмовляючи i смiючись нервовим смiхом. В повiтрi носилось щось важке й напружене, в очах горiв якийсь огонь, розмови велись коротко, нервово й не до дiла.


    Людмила, трохи розчервонiвшись, йшла мiж двома студентами i, коротко одповiдаючи їм, все так же пильно роздивлялась i нiби шукала когось.

    - Ви, здається, товаришко, шукаєте когось? - трохи нахилився до неї студент з лiвого боку; i Людмила, подивившись на його, побачила й на йому те саме, що бачила на всiх i почувала на собi.

    - Так, шукаю одного...

    I не встигла скiнчить. Раптом зо всiх бокiв, зо всiх напружених грудей вилетiв якийсь крик, всi разом побiгли кудись, i Людмила, почуваючи, як в грудях у неї щось росте, шириться, давить, також закричала й побiгла зо всiма, спотикаючись i поспiшаючи.


    - Дивiться, дивiться! - вмить закричав хтось недалеко, й Людмила, пiднявши голову, побачила: посерединi улицi, над буйним, густим потоком голов маяло щось червоне й нiби гордо, радiсно кивало всiм на всi боки.

    I Людмилi з маленького горбика було виразно видно, як до цього червоного, мов до сонця, збiгалось все зо всiх бокiв, а бiля його наче кипiло й бурлило цiле море. А воно здiймалось все вище та вище i мов якимсь страшним i таємничим хитанням пiдбадьорювало й подужчувало могутнє "ура", що неслося зо всiх бокiв, що без всякої свiдомостi вилiтало з грудей Людмили, що скликало зо всiх бокiв кiнних полiцаїв, козакiв, солдатiв. I ось видно Людмилi, як, махаючи якимись не то палицями, не то шаблями, озираючись на всi боки й хвилюючи валку демонстрантiв, летять по людях три кiнних околотка, щось гукаючи один одному й пильно слiдкуючи за червоним. Видно, як червоне за кождим їх приступом мов поспiшає й скорiше має по улицi пiд тисячний крик "ура" i свист та крик полiцаїв. Ось околотки вже близько. "Ура" мов дужчає, лиця скажено напруженi, а околотки суворо нахмуренi, шарпаючи коней, одбиваючись вiд рук, що тягнуть їх iз сiдел, розмахуючи по головах палицями, озираються один на одного й щось гукають до кiнних полiцаїв, якi десь там, на другому тротуарi, також б'ють, щось кричать i хвилюють поток.


    I Людмилине серце б'ється невимовне; з кождим наступом околоткiв, з кождим змахом прапору їй хочеться кинуться до його, ухопить та хоч i впасти пiд шаблями.


    I зробилось щось дике й страшне. Червоне хитнулось ще декiльки разiв, здається, зачепилось за голову одного околотка й десь сховалось; а на тому мiсцi замиготiли палицi, зачулись стогони, окремi крики, вискочив з валки без околотка кiнь, налетiли козаки, i невпинна хвиля людей зiм'яла, спихнула Людмилу й понесла з собою. Вона бiгла, задихалась, якiсь чоботи давили їй ноги, чиїсь руки штовхали у боки, хтось щось кричав над ухом i гаряче дихав на шию, а сила все несла її.


    "Куди ж ми бiжимо? Куди ж бiжимо?" - лiтало у неї, а ноги проти волi мусили бiгти. Нарештi стали зупинятись; Людмила, важко дихаючи, озирнулась. На тому мiсцi, де маяло червоне, вже не було робiтникiв, тiльки гарцували козаки, а зо всiх бокiв стояли демонстранти i, мов збираючись з силами, переходили всi в один бiк.


    

... ... ...
Продолжение "Роботи!" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Роботи!
показать все


Анекдот 
В общественном транспорте едет женщина с детским горшком в одной руке и сумкой в другой. Пробираясь к выходу, тычет горшком впереди стоящего мужчину и говорит:
- Вы не сходите? Тот опускает голову, видит горшок и говорит:
- Нет, я до дома потерплю
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100