Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Василь Барка - Барка - Жовтий князь

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Василь Барка
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Василь Барка. Жовтий князь

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    1


    Наряджає доню: здається, то власне серце, вибране з грудей, окремо радiє.

    А знов лихо: повели чоловiка в сiльраду. Скiльки їм треба? Чiпляються i гризуть: давай! - як не грошi, так хлiб.

    - Мамо, скоро? Я на майданi пiдожду.

    - Скоро, - чого ж на майданi? Потерпи: тата вiдпустять, i зразу пiдем.

    - Миколи i Андрiйка нема.

    Тата ждуть: як станеться що... Їй страшно навiть вимовити. Причiсує Оленку, пильнуючи кожного пасмочка; заквiтчує, нiби коронує зiрками, зверх блiдого лобика. Нiчого не каже їй, але невимовленi слова тремтять, подiбнi до сполохiв, насерединi грудей: "Квiтко моя!" - i неозначиме почуття обкинулося, нiби передвiстя з болями; не знати, що, крiм них, прийде. Не хоче пiддатися їм душа. Втiха коло донi не гасне, як мiсяць - любим серпиком.

    - Скоро скiнчу, стiй! - стримує доню, чомусь нетерпеливу, з сiрим зошитом на долонях: там її наука.

    - Може, я не пiду? - несмiливо питає Оленка.- З мене смiятимуться.

    - Хто ж?

    - Учнi i вчителi: всi.

    - Нерозумний смiх i грiшний.

    - Вони глузуватимуть!

    - Терпи! Це годиною краще, нiж цiлий вiк хвалять.

    Дарiя Олександрiвна досадує, що "вони" смiються з її дитини. От-от схопиться гнiв: справедливий був би, але чимсь небезпечний. Нехай зникає в обширi серця, де нема йому чим горiти. Зосталась гiркота, звична за довгi роки.

    I стерпiла! - як завжди.

    Хмуриться мати.

    Первiсток її, чотирма роками старший за Оленку, пiдкорився страховi. "Навiщо пережиток?" - сказав, напевно, з чужого голосу. Андрiйко, найменший, часом послухає.

    Малi думають, що мама темнiша, нiж шкiльнi, бо тi ходять з новими книжками, а вона старi читала... Так там була правда i серце, а що в теперiшнiх? Зла настирливiсть. Вiдчуває мати, як день у день "вони" настроюють дiтей проти її думки i волi. Дiти очужiли.

    Рiзку, аж розпачливу кривду вiдчуває з того, нiби рану вiд iржавого ножа, коли впiкається i мучить. А що робити? - хоч кричи, не поможеться; "вони" сильнiшi.

    Обличчя в неї - з видовженiстю i запалими щоками; з надто звуженими, супроти звичайного, обрисами нижнiх .повiк, як i надто вглибленими очима, кольору темно-сiрого, без гострого блиску. Але їх яснiсть вiдтiнена бровами i косами - в такому вiдсвiтi, що нагадує попiл вiд згорiлого шовку; i видаються темнiшими, нiж насправдi, через неприродну блiдiсть обличчя.

    Дарiя Олександрiвна нiби спокутується в празник, вiдболiваючи провину: з непотрiбної гостроти до Оленки, що недавно мала в школi декiлька низьких оцiнок; не з-за своєї нездiбностi, а з-за пустощiв i недбальства.

    Чомусь тодi, можливо, з побоювання сорому вiд чужих посмiхiв: мовляв, "дурна дитина в вас",Дарiя Олександрiвна грiзно нагримала на Оленку i мало не вдарила. Хоч не збиралась бити. Однак не сподiвалася, що з того гримання вийде. Дитя сполотнiло, затрусилося плечиками i, ледве не впавши непритомне, вiдступило в куток. Заридало, та так гiрко, в болючому плачi, тремтiвши дрiбною судомою,- що всi в хатi обмерли. А воно раптом стихло, i хоч тодi кинулися всi втiшати, проте було як потеряне i, здається, занедужало. Потiм старалося i принесло найкращi оцiнки. Радiло за маму, якiй неодмiнно треба бачити гарнi знаки в зошитi. Видно, так i не тямило до кiнця, чому - треба.

    Глянувши на зошит, Дарiя Олександрiвна вiдчула, як болiсно серце стиснулось: такий жаль на себе! - роки життя вiддала б, тiльки вернути те, що сталося.

    Оленка пiд маминим гребiнцем стала покiрна; вся в бiлому i сама блiда, з свiтлими очима i високо пiднятими брiвцями - як в тата. Кiлька квiток бiля її чола, здавалося, посилали бризкучий промiнчик на всi сторони. Як зоря - жила в хатi, дивна тихiстю.

    Сьогоднi так пильно мати зачiсує Оленку, збираючися пiти з нею в церкву; стояти поруч i випроситися з провини.

    I якраз лихо! - причiпливi повели чоловiка i невiдомо що буде.

    I також: Оленка збивається. Як важко вмовляти, при чужому настроюваннi з насмiшкою.

    Згодиться; чого ж на майданi стояти?

    - Оленко, дражнитимуть, що в церкву пiшла, то промовч! Їхнє зло щезне, а правда - нiколи.

    - Де буде?

    - З людьми, що живуть скрiзь. А повмирають, буде з ними на небi.

    - А ми - де?

    - Коли достойнi, з ними.

    - Як там живуть?

    Дарiя Олександрiвна подумала: ось як твоя душа - безвинна i всiм прощає, люблячи. Так живуть.

    - Того не знаю, але - щасливi.

    - Де?

    - Оленко, все питаєш, а я не знаю.

    - Мабуть, високо! - як птахи. Де дiнуться вiд дощу?

    - Це над дощем i зiрками.

    - А що їсти?

    - Нiчого не треба.

    - I хлiба?

    - I хлiба теж - нi.

    Оленка дивиться в вiкно, думаючи.

    - Я вже знаю! - так, як сонце: нi об що не тримається i ходить.

    Знов роздумує, поглядаючи на свiтило за шибкою.

    - Не розлучаться?

    - Хто?

    - Всi - родичi.

    - Як любитимуться, то - нi: разом будуть; i коли не роздiляться самi, перед брамою.

    - Де?

    - Невидима i коло всiх. Як церква.

    Оленка тримає зошит, нiби звiт. Сiра обкладинка з поземними рисами i власний пiдпис - в округлих i нерiвних лiтерах.

    Думка прив'язана до одного: як будуть разом - "тодi"? Чи так, мов через небозвiд переходить гурток зоряний, нерозлучимо, склавши рисунок? Губиться думка.

    Гарно - з мамою пiти; в церквi бабуся стоїть; а вiд посмiшникiв одвернутись, i годi.

    Чого зошит - в Оленчиних руках, вiдомо, але мати нi словом не вказує здогаду: така хитрiсть любляча. Зошит з милими кривулямi; дорожчий, нiж речi хатнi. Бо замкнено мiж сторiнки спогад i свiтло: подiбно до квiтiв, кладених з весни - радiти ними i смуткувати, вiдкриваючи перед очi.

    Мов не бачить! - удає Дарiя Олександрiвна. В неї сумнiв: чи не розлiнується доня ще раз i дужче, нiж попереду, коли похвалити? Хай старається без нагороди. Але - чи гаразд, отак проминути доньчин знак? То ж вiд пошани до мами.

    - Дай зошит!

    Оленка зрадiла: мама знов подивиться на працю. Лiтери труднi i непевнi обрисами, нiби будованi з крихiтних кiлочкiв i дугастих сковок. А для Дарiї Олександрiвни краснi - лiпшi, нiж празниковий вiзерунок.

    - Гарно! - сказала i кладе зошит на поличку, де тiсним рядком стоять книги.

    Поправляє вбрання на Оленцi, пригладжує, обсмикує або просто торкає; i все не може вiдiрватися нi почуттям, нi поглядом.

    Пора. Треба, iдучи до церкви, спитати хлопцiв, чи тата бачили.

    - Ну, вже! - сказала Оленцi, подаючи дзеркальце, мовляв, дивись, як мама нарядила, i не забудь: нiхто не прибере краще.

    Шаснули кроки мимо вiкон; тiтка Ганна, перейшовши через город, навiдується: мабуть, спитати про збори.

    Сусiдка старша вiд господинi; грушуватi зморшки навколо губ.

    Зразу всмiхнулась до Оленки:

    - Гожа! - хоч на заручини, а нехай не наврочу...

    Легко дмухнула, нiби вiдкаснувши злий наплив.

    Оленка миттю поклала дзеркальце на стiл i, торгнувши дверима, вiдпурхнула через сiни.

    - Чого в сiльраду ведуть?

    - Чого ж? Хлiб правити - останнiй. Враз, пiсля цих слiв, нiби тiнь пiдступила: тiнь крiзь весь свiт; здалося - вiкна стемнiли.

    - Бiда на всiх! - журиться тiтка.

    Глибоко в платок закуталася, хоч день погожий, з теплої смуги перед дощами. Платок картатий i тяжкий: закривав, як сутiнок вiд хмари - присохлу вишню.

    Обличчя, в'янувши, знебарвилось i в брижi пiшло, розвiйчатi при очах, повних думкою.

    - Снилось менi,- оповiдає тiтка тихо, з докладнiстю кожного звуку, мов доспiвуючи,- що отак близько, як он пiч, бачу: кожушанка передо мною; i не видно, на чому висить, на одвiрку, чи що? - кожушанка з ящiрки зроблена, хоч i шерсть є, руденька-руденька, а цього не бува на ящiрцi... Таки знати: з ящiрки, i все. Простягла я руку, погладити шерсть, узнати, з чого вона, i аж обпеклась об кригу. Недобрий сон - до чого воно?

    - Недобрий! - згоджується Дарiя Олександрiвна. - В ящурину кожушанку або ж нещастя одягнуть.

    - Одягнуть. Недобрий сон! - звiку такого не бачила. Де ж хлопцi?

    - На майданi. Вести хотiла в церкву, так опинаються ба в школi їх соромлять, смiхом мучать.

    - От ворожа твар!

    - Наторочено дiтям, що новi книжки церкву перерослiї. А тi книжки мертвi!

    - Отак з моїми племiнниками. Їм очi прив'язано до нових книжок, хоч бачу: нудно. Стару книжку попадуть, то цiлу нiч коло прикрученого свiтла сичиками сидять.

    - Бiда; i вчити треба, бо знидiють.

    - Треба! - згоджується тiтка.- Аби ж учено, як годиться. Напам'ять нiчого не знають. Колись було... от, я сама: недовго вчилась, а скiльки пiсень i казок знала! - вночi збудять, i прокажу.

    2

    Хлiбороби, сполохом зiбранi в сiльраду недiльного дня, слухають промовця, як нiколи в селi Кленоточi.

    Мирон Данилович притерп до стiни, коло крайнього вiкна, i поглядає на промовця: "Страшний, ох, страшний! - твердить вiн собi в думцi.- Такий переступить".

    Стiй i мучся мовчки, а дома рiднi ждуть; i ранок бiлiє за тинками, в саду, як люстро - ранок; павутинки обсипанi росою i свiтяться вiд чистого неба. Ти ж мучся безпровинно, бо понурик надумав з кiстками взяти всiх. На думцi знов: "Переступить хоч закон, хоч щоi" Якби тому рудцевi близько в очi заглянув, був би вражений - аж скипiлiстю бiжать поблиски в окунюватих чоловiчках кароокого крiзь масивнi, мов з криги сiченi, скельця окулярiв. Лоб скосистий i бiлявий: рiзнить проти щiк, пройнятих брунатною тiнiстю.

    Загрозливо, але забарно, рушає доповiдчик: вiд самого царизму. Береться до твердих справ: iндустрiї, пiдкуркульства, саботажу, хлiбоздачi i вкiнцi - "корчування".

    Мирон Данилович огiрчений без краю: "Так би зразу казав - давай весь хлiб, бо вб'ємо! - як здобичник. А то кружить змiєм i мучить".

    - Зламаєм опiр i гнiзда зметем! - промовець пiдвищує виголос до дзвiнкостi; земля здригнеться, так зметем з лиця.

    Григорiй Отроходiн як промовець звик пiдносити стан почуття - до палючої погрозливостi проти слухачiв. Мова текла в виразi власної правоти. Виголошеннями летiв на ницих, що противляться сповiщенню, свiченому з партiйних свiтильникiв.

    - Трудящi, борючись пiд прапором!..- карбує Отроходiн.

    В його уявi "трудящi" витiснили присутнiх, що з залiзними мозолями; вiн - про iнших. Папери iнструкцiй дихали квiтнем, коли мрiяв, якими щасливими трудящi стануть. Вiддаленi i невиразнi. Але їх думання i розвиток - джерело бадьоростi для Отроходiна. Вiд їх iменi накладає вимоги, як на лезах, до зерносiїв, чужих очима.

    Перша група зiбрана гаразд; мiлiцiя при дверях: для строю i впливу. Ти партiйнiстю вiдповiдай - чому ж хатники ходять дозвiльно, лишаючи справу в проривi, пiд оргвисновки? Нi, вiн чоловiк мiцнiший, нiж борщоїди думають. Кип'яч варити - в клiщi їх! Мертвяки встануть i, насипавши зерно в труни, бiгом принесуть на зернопункт, йому до нiг. Поклоняться надодачу.

    Постанова є - i виконай! Вона в портфелi, пiд мiдяними заклацками, коло руки. Дужча, нiж ваша впертiсть.

    На прийомi в столицi один з групи, зготованої до виїзду, спитає: що коли селяни вмиратимуть, противлячись хлiбоздачi? Керiвник, який досi поскiпано жовтiв, з мiною суворо-офiцiйного державця, i стримано ворушив руку, випускаючи з-пiд посмоктаних вусiв камiнно-повiльнi речення, тут сiпнувсь i вiдкрив губи в такий вищир, що Отроходiна пройняло остиглiстю... "Нечисто!" - метнулась думка про "хазяїна", очi якого глянули потiм, спиненi, з крижаною рудiстю, нiби зимнооердна iстота старовини, оживши, крiзь них загрозилась.

    Отроходiн, вiд недовiр'я до власного враження, зразу ж погасив думку. Боявся за переступ у самосвiдомостi i слухав вiдповiдь, як канон на гранiтнiй сторiнцi.

    - Взяти хлiб з мертвих - весь!

    Шана до вождя безмежна; френч замовлено, як в ньогi викрiй пiвфронтовий i - зеленкавiсть, бо справдi вiйни.

    Вiн знає: хоч i зневажливо слухають хлiбороби, але наляканi. "Подумаєш! - царi... Жуки з поскорузлими мiзками: а глядять, як шляхта: на кого?"

    З пiдвищення, нiби драматичного кону, видно їх обличчя: всюди вирази гострої вiдрази, очi - з огниками; тривога i похмурiсть вiє по залi. Дехто збайдужiв.

    У поглядi одного, що бiля вiкна, вражає докiр з фосфоричною гiркотою свiчення, вiд якого трудно вiдхилитись.

    Перевiрити: притаєний! - з "iндусiв"; навколо таких, як правило, гнiздиться опiр.

    Отроходiн, звично зв'язуючи вислови, придивляється до видовженого обличчя в рiзкiй свiтлотiнi з вiкна. Брови пiднятi, нiби здивовано, хiба - вiд терпеливостi? Очi сiрi, трiшки блакитнястi: в терпких посвiтах.

    Щось, захоплюючи горючiстю, рухнулось Отроходiну на серцi i вiн скипає; говорить суворо - в очi коло вiкна.

    Мирон Данилович стояв, як до стовпа прикутий. З вигляду - середовий чоловiк; i в прiзвищi сiльська звичайнiсть: Катранник. Враження буденностi пiдсилено, бо небритий: в недiлю схопили нагло. Череп вимiрився в височину, з записками, що коло русявої чуприни бiлiли над обпаленiстю чола i видовженого обличчя. Аж сивими, на днi западин, виглядають очi, хоч вони з проголубiнню, притiненою вiд брiв: мов землистого тону, як i вуса, опущенi крайцями вниз.

    Сатинову сорочку, колись темно-синю, а тепер бiлясту, з рештками початкового барвлення бiля комiра, закривав пiджак неозначимої сiростi, як буває на старих стернях пiд час обложного дощу.

    Катранниковi видно в вiкно: стоїть пiдвода, кiнь зiпрiлий - на прив'язi коло штахетин. Намагається помiж ними вхопити бадилину. Ловить, повертаючи голову i посилаючи в протулину попелястi губи... "Вже ми - як той кiнь! - знов мучиться думкою Мирон Данилович.- Прикрутила партлiнiя, бур'янця не вхопим".

    Дядьки принишкли, як часом соняшники пiд грозою, ще на пiвнеба нависла i цiлить стрiлами в беззахисний збiр. Грозить обома руками Отроходiн, говорячи, а його широкий золотий зуб, вiдтiнений щербинкою поруч, аж жеврiє, одночасно з товстими скельцями окулярiв без оправи, при самих металiчних зачiпцях.

    Долонями вдарив об стiл з огнистою накривкою:

    - Зробимо, як з ворогами,- в разi невиконання! Вiдповiдатимуть i сiм'ї...

    Застиг. Скеля! Партiйцi i сiльрадiвцi з револьверами в кишенях, i також мiлiцiонери з револьверами на поясах наставленi в захист Отроходiна. А впроти - гурт худих дядькiв, з яких тiльки в одного цiпочок: тонкий, мов комишина.

    Похилив голову Мирон Данилович. Знав: розправляться:; сталося ж так пiд час турення в колгоспи. Штовхнуть на пiвнiч, плачiв повну, як i снiгiв.

    Проминувши коня, зiр стрiчає далеко i протиставне до сонця,- ген, як карб: мiсяць, що спада, весь пошрамований; крейдяна печатка на блакитний папiр.

    "...Нам зображення,- думає Мирон Данилович. - Брат брата на вилах держить; пiд груди вдарив i пiдняв, поки - смерть; поставлено малюнок, як нагадку проти каїнства, що дiється, i погiршало, бо з родинами гублять".

    Недвижне бiлiє, мов привиддя, моторошний вiдбиток, а близько - тополi вряд, мов свiдки або приреченi.

    Бiль на серцi в Мирона Даниловича: "Нехай я пропаду,- а чим сiм'я винна?.. I до кого вдатися? Чого з ненашої столицi лiзуть, сидiли б дома... Ну, частину бери, i нам зостав; так куди там! Весь хлiб дай, а сам згинь. Ми ж не лiзем до них. От пiшли б по Москвi i в хату цього гризуна - теж, i почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди - все, все. А тепер спухнiть з голоду! Не йдем же. Коли б i могли, не пiдем. Ох, мордуйся пiд його грозьбою! Чи мати в церквi достоять? Боятимуться, що я тут загрузну в лихо. Трохи лишилось харчiв для дiтей, вiддаси - тодi їм смерть i нам з ними. Цi ж супостати: давай! - виходить, просто хотять повбивати. Десь дiти, на сонцi, як жайворонята, ждуть, чи тато вирветься з напастi. Бiднi! - хто пожалiє, як нас не буде".

    Мирон Данилович вiд думок доповiдчика вiдсторонений. "Ясно, до чого йде! Чули. Тепер тiльки одно - звiдси вирватись; бiда наша: втiшаються нею партiйщикн, як вовки овечим криком... I недiля пропала - золотозубий обгавкав свiт".

    За вiкном кiнь ловить бадилину.

    "...Бач, мудрує. Нi, дарма! - губи короткi проти загорожi".

    Катранник зустрiв позирк промовця: пронизливий!

    От вiдкритi в поглядi один для одного. Як на вузькiй кладцi через безодню, або терпеливо розминутися, або - загибель.

    Крiзь очi, дрiбнi вiконечка, побачили душi, яка повна вiдвертiсть їх здiйсниться навiки; а до чого ж недобрi мiж собою, хоч значно ближчi, нiж здасться з ворожнечi!

    Катранниковi - такий розпач, мов нерви сповненi гiркими iскрами. I враз вiдгорiло. Найтихiша мирнiсть прийшла, мов сновиддя. За нею знов досада, але вже трiшки просвiтлена дивною цiкавiстю до промовця, пiсля незмiренної вiдрази.

    Отроходiн вирiшив миттю, що селянин "плохий", можна вивернути. В непокорi криється м'якiсть. А чомусь розпалився гнiвом: дужим i диким; зiницi в найгострiшому блисковi зверненi до селянина. Густо-брунатi поверхнею, вони - без звичайної о прозору, їх мовби щось випинало зсередини в тверду застиглiсть, як часом буває в вiдважних осiб, холодних нервами.

    При владностi Отроходiн, якiй неодмiнно приналежить, куди б не було! - рушить зразу в крайнощi.


    Терпкий погляд буває в селянина поступливого! Для нього на життьовiй межi здавна лежав свiтлий камiнь: ознака роздiлених власностей, довiрнiша, нiж правничi папери. Бо взаконена в поколiннях, на межi його душi i душi другої о, означаючи закон - для бiлого свiту добрих, який, видно, повинен обвалитись. Вирiшено коїти руїну. Пнеться iнший розпорядок: як хаща. Без жалостi. Рватимуть крихту з дитячих рук! Гiрко на думцi в Мирона Даниловича: "Хтось десь, боговорожий, схотiв швидко нагребти грошi, i переллють сльози в золото, наситять жадобу".

    Склавши висновок, Мирон Данилович одвiв погляд вiд промовця. Говори! Твоя справа на мiсяцi показана.

    Кiнь натужно здобува бадилину; всiєю шиєю тягнеться, протуляючи губи мiж дошками, але i ця спроба марна. Вимучений i зголоднiлий, стрiпував гривою вiд злих мушок,що лiзли в очi

    "...Прокисли повiки в коня, бач, мошкара роїться, знає, куди лiзти: на слабi очi; бiда тваринi, бо такi господарi - заморили в роботi, а щоб кинути сiна, того нема; забатожено i нас на гибель,ну, дiждались!"

    Отроходiн скiнчив. Несподiвано виштовхнувсь наперед, з-помiж сусiдiв, що тiсно стояли, хлiборобик, сухенький i якийсь обгострений рисами лиця i одежi: нiби пташкуватий весь: також i злеглi пучечки волосся були схожi на пiр'я, в нерiвних стрiшках.

    - Можна спитать? - звернувся вiн до хмурного Отрокодiна.

    Дядько стривожений, з хрипиком в голосi, теж - подiбним до пташиного скрику. Не дiждавшись вiдповiдi, вискрипнув з обуренням:

    - Хто ж дiти вiзьме?

    - Чиї, якi дiти? - осаджує дядька Отроходiн, напружуючи губи в суворостi.

    - Дитинячi дiти! - з вiдчаєм закричав дядько.- Мої дiти, їх семеро, а їсти нiчого. Хто годуватиме, коли в хатi нi скоринки, а ми з жiнкою вмремо,хто?

    Отроходiн мовчить, аж мiниться. Тодi серед дядькiв пiднявся гомiн:

    - Спитав правильно! Куди дiти пiдуть? А як же! Ви скажiть - куди? Хлiба нема: вже забрано. Отроходiн скипiв, скипiв неймовiрно:

    - До порядку! Арештувати, хто порушить тишину!

    Замовкло. Враз. В коротку мить зникли голоси: як огники свiчок, що гасить, прохопившись, вихор. Зчинився рух- дядьки посунули до дверей.

    3

    Тин, як роздiлковий ряд, до якого припав вiд сiльради трикутник шпоришiв, а напроти - здичавiлий сад, його,. скаженi нетрi.

    Микола ставив крейдою знаки на кiлках, що забiлiли, обгорнутi в рисунок, мов ритуальнi стояки древностi.

    Андрiй, оглянувши символи, сiв i вчинив перегляд кишенькового добра в складi: лiнзи, що збирає свiтло в огненну крапку, орластого гудзика, перламутринки з райдужним свiченням i красновисика в образi оленя.

    Погляд хлопця вiдхилений до сусiднього дворища: там - дiя з участю трьох. Найменший, намiрившися злiзти на повiтку, попросив помочi в середульшого. Той зчепив пальцi, як пiдпору - ставити ногу. Спинається найменший, руками шарудить по кривiй стiнi... раптом послизнувся набiк i впав. Пiднявся, перейшов до краю стiни, де з попередньою помiччю повторив спробу, тримаючися за рiг повiтки. Вилiз би вiн але пiдiйшов найстарший i потягнув за сорочку - знов падає хлопець. Хоч не так погано, як перший раз, бо середульший, звiльнивши лiву руку, теж потягнув його за сорочку - в протилежний бiк - i зрiвноважив. Вiдходять утрьох вiд повiтки i знаходять велику коробку. Найстарший кинув її об землю, аж заторохтiла; пiшов далi в супроводi середульшого. Тодi найменший приставив її до стiни; злiзши, як на пiдпору, простягнув руки i вчепився за покрiвлю. Вгору потягнувся, помагаючи собi пальцями нiг, якими на стiнi знаходив горбкуватi мiсця. Став на покрiвлi i зробив крок-другий. Але виходить бабуся з повiтки i кричить:

    - Злiзь менi заразi - чого посурганився? Вiн, миттю блиснувши наниз, побiг до двох старших; з ними i зник.

    Андрiй споглядав послiдовнiсть при здiйсненнi намiру, нiби картинку в книзi. Роїлися марева; сама пустка запала в глибочину: з загрозою, тишиною, мертвiстю, мов цвинтар. Дивна для пам'ятi! Брала очi, його великi очi i темно сiрi, як у матерi.

    - Що там бачиш? - питає Микола.- Поки нема нiкого, пiди до сiльради, в вiкно заглянь: як - тато?

    Бiльший має право посилати, i Андрiйко слухається. Звик! Шанував брата: той боронив, завжди добрий i справедливий, з тихою i свiтлою думнiстю в худорлявому виглядi.

    Посланець вернувся, бо з сiней сiльради виступили два сизомундирнi мiлiцiонери i покурюють. Потягнули з перехрестка до сiльради - мiсцевi партiйцi.

    Микола на них вимовив:

    - Хлiботруси!

    - А ми нi: ми хлiботруди,- сказав Андрiй.

    - В основному вiрно; але хлiботруди не ми з тобою, а старшi. Ми хлiбокуси.

    Андрiй мовчки згодився; потiм повiдомив:

    - Я знаю, хто всякi другi.

    - Що знаєш?

    - Є хлiбопроси, i всякi.

    - Добре! - сказав Микола.- Твiй горщик здiбний варити. А ще?

    - Ну, є... хлiбоноси i хлiбовози.

    - Ще - хто?

    - Ще, зараз подумаю, є хлiботорги, i хлiбокупи, хлiбокради. Це все.

    - Гаразд. А хто - тi, що хлiб дають хлiбопросам? Андрiй думав i вагався, i не мiг сказати; видно, знайшов слово, яке не задовольняло - плечима знизав вiд невирiшення.

    - Звуться: хлiбодани! - назвав Микола,- Їх мало; витiснили їх сильнiшi. Скажи, хто тi, що хлiб беруть?

    - Хлiбобери, чи нi...

    Микола поправив:

    - Вони хлiбохапи.

    Засвоївши новий термiн, Андрiй показав на збiр коло сiльради, куди прикотили дрожки.

    - Пам'ятай,попереджує Микола,- щоб замок держав на губi! Десь проквакаєшся з назвами, тата замучать по арештах: через нас. Зрозумiв?

    - Я мовчатиму

    Микола перевiрив крейдянi окраси на кiлках, доповнив декотрi. Витяг пожмакану книжку з кишенi i, сказавши братовi: "Гуляй, поки що!" - зосередився на сторiнках з обiдраними берегами. От, спiльно мандрують Правда i Кривда, i мусять, згiдно з умовою, хлiб дiлити. Правда спочатку постачає, далi - черга Кривди, бо ця друга так запропонувала, i перша згодилась. Як клунок Правди спорожнiв i гинула з голоду, то Кривда вийняла з неї очi - платою за дрiбнi кусники хлiба.

    Читає i жахається Микола, i обурюється: як же так?! Страшно ранить його пiдступнiсть.

    Книжку старшi учнi дали тихцем; звелiли: "Читай i думай! - чим вiдплачують нам, забираючи хлiб".

    Микола забув поглядати на сiльраду, бiля якої зграями гайворонiв купчаться бригади, зготовленi рушати. Переживає вiн змiст, нiби самого напасть мучить: з кров'ю вiдбирає свiтло очей, ведучи на смерть; вiн - присуджений. Зловiстя грозиться, заступаючи день.

    Андрiй побрiв через пустош до сараїв,, потоплених мiж бур'яни: самi руїни з потрухлими дошками в плiснi. Ходив, як сновида, по садибi, порожнiй пiсля висилок.

    Саморобна пiч рудiє: цеглини, складенi в неповний квадрат, i зверху аркуш залiза з круглою вирiзкою. Був якийсь незримий зв'язок мiж знахiдкою i почуттями хлопця, через що рiч видавалася поглядовi значно справжнiшою, нiж довколишнiсть, i пробуджувала болючий неспокiй. Нiби десь бачив закуток, що розкривається перед очi. Бачив - з iншого обширу, прозорiшого, нiж звичайний. Видiння виступає бiчними обрисами примiтне, а рештою - ледь приуявлюється з незримостi i турбує, проситься, свiтлiє, зневолюючи цiкавитися i стояти тут: без слуху! - тiльки силою душевною вчуватися в значення чогось бiльшого, нiж знаходить погляд серед пустки.

    А гурти громадилися бiля сiльради, як хмари з грозою: слухали розпорядчикiв, маючи при собi пiдводу, кожен - окрему. Перелiтали птахи над прижовклими верховiттями, знехотя i важко пiдкидаючи крила. Мовчки стежив їх Андрiй, поки брат скiнчить книжку; коли ж читання згорнуто i впроваджено в кишеню,- тодi спитався:

    - Хто живе довше, ворон чи змiй?

    - Могли виздихати, а виходить, потрiбнi. Мабуть, змiй!

    - Скiльки рокiв?

    - Багато; вiд змiя залежить. Забув... деякi - сотнями лiт. Можу помилитись.

    - Ворон скiльки?

    - Багато десяткiв. Вiн потрiбнiший - прибирати. Є також непотрiбнi: он!

    Вiн дивиться на сiльраду. Непотрiбнi, щось почувши вiд дверей, заметушились i стали до пiдвiд на чолi з розпорядчиками. Враз висипали з сiней дядьки,- швидкою ходою роздiлилися в рiзнi напрямки.

    А хлопцi, вгледiвши тата, поспiшили назустрiч i побачили смутного, як нiколи; примiтили Отроходiна, що, блискучий окулярним склом, зубом i течкою, показував секретаревi сiльради на тата i про щось довiдувався. Мирон Данилович, очима скинувши на промовця, пояснює дiтям:

    - На смерть вирiзнив! Ми - осiбнi противники.

    Зажурений, пiшов з хлопцями додому.

    *

    Вигляд промовця, замiсть рудасто-зеленкавого, чомусь примарювався полум'яно-мишастий i мiнений в тiнь, з гострими, нiби обкусаними в щипцях, защiпками жорстокостi. За ним тьма i примари височинять: муругi, дедалi в мiцнiшому виходi, i - охрою горить вигляд iстоти, що нiма до сльози i хижа до життя.

    Жахається думкою Мирон Данилович: "Ну, ящiр i єсть! Скоро - час головного, який вiд прiрви i мучитель..." Кiлька мiсяцiв в уявi - той жовтар з пiдсвiття, де позводив металiчнi нитки пiд нiччю i виставляється, нiби з пошестi, знаходячи очi Мирона Даниловича; влютовується посеред думок, учiпливо, без перерви, при кожному помислi. Навiть коли згадати про справу, i тодi враз, проти волi, влiзає привиддя i мучить серце.

    При стрiчах iз знайомими теж: раптом до сказаного припрядалось кляте марення - завжди.

    Мирон Данилович недавно питався в батюшки: чого це? - i робити що?

    - Ви,посумував батюшка,- спокусились про звiра.

    - Та нi! - перечив Мирон Данилович.- Ним я не спокусився.

    Батюшка поправив:

    - Не ним, а про нього; це - друга рiч. Об чiм, а не чим. Стережiть серце i не впускайте оману, воюйте з нею! Вернiться в повну смиреннiсть i живiть любов'ю, як свiтлом: до всiх, до Бога найбiльше. I молiться в кожну хвилину. Молитва - найдужча сила на землi.

    Вислухав пораду Мирон Данилович i щиро хотiв сповнити, однак, через клопоти i зайнятiсть вiдбився; мара ж лiзла в думки по-старому.

    От, знов мiниться промовець: говорить речення, мов крук на могилi вiщує розор...


    Їдучи дрожками, Отроходiн погляда на двори i ображається: чому тисячники звуть пункт призначення - "муходрянськ"? Даремно! Шкодить в зображеннi ролi на селi. Коли столиця повна вапняної трути, що повисла в розпаленому повiтрi серед цегли, то жити можна тут: зелень i росянi свiтанки. А зимою полонить столиця! - в завалах снiгiв i грiзнiй свiжостi чистого, мов дiамант, повiтря, в якому камiнь дзвенющою луною вiддає кожен тон довкруги. Скрiзь вiдчайнi розгони з складнiстю: в блiдо-рожево-сизiй мряковинцi далечини, пiдводяться барвними великостями будiвлi, древнi - з вежами, i новiшi - багатовiконнi i краснокарнизнi. Життьовий дух, поривний i могутнiй, проймає i людину, i мiсто в строгостi настрою.

    Постiйно в спогадi Отроходiна - столиця; там народивсь i п'ястуком окрiпнув: для неї ладен свiт перетрусити - в перемiну або загибель.

    Меткi очi в Отроходiна! Тiльки раз обтяжився помилкою, залюблений в одну з колишнiх технiчних секретарок обкому. Про її зовсiм легенький нахил до бухарiнської фракцiї взнав аж при розквiтi в сердечнiй драмi. Почав вiдступати i порвав вiдносини, але тiнь пригоди простяглася на життєпис.

    Приятелi, що коло оргбюро, зрештою, "зам'яли" дрiбний прогрiх. Ретельнiсть вiн виказав несамовиту! Крiм того, промкнувся в дверi двох загадок найглибшого порядкування в "рядах".

    Легшу загадку збагнув наполовину; труднiшу - тiльки до десятої досади.

    Половина дивовижно проста: зразу дослiдив i звикся Ти хоч би перепронакомунiстичний i в програмi, i в лiнiї, i в дисциплiнi, i кат зна в чому, а тобi цiна в партiї - копiйка зелена, якщо проморгав єство справи: чоломбитство "хазяїновi"! Якщо ж ти - ну, словом, Отроходiн, вхопивши цiєї струни, виплив до верхiв грання i наприкiнцi вiдiрвався вiд прозорої тiнi.

    Iнша половина в тих дверях аж надто некришталева, i навiть вiн, весь небiлий, зупинився, вважаючи, що досить.

    

... ... ...
Продолжение "Жовтий князь" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Жовтий князь
показать все


Анекдот 
Уборщица заходит в отдел информационных технологий и громко спрашивает:

- Кто тут компьютером умеет пользоваться?
Все без исключения как-то реагируют в положительном смысле. Уборщица продолжает:

- Тогда садитесь за них, выходите в Интернет и ищите, козлы, сайт где учат пользоваться сортиром!
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100