Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Тарас Шевченко - Шевченко - Поезiї

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Украинская классика >> Тарас Шевченко
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Тарас Шевченко. Поезiї

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

http://www.ukrlib.km.ru/

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    ТРИ ЛIТА


    I день не день, i йде не йде,

    А лiта стрiлою

    Пролiтають, забирають

    Все добре з собою.

    Окрадають добрi думи,

    О холодний камiнь

    Розбивають серце наше

    I спiвають амiнь,

    Амiнь всьому веселому

    Од нинi до вiка.

    I кидають на розпуттi

    Слiпого калiку.

    Невеликiї три лiта

    Марно пролетiли...

    А багато в моїй хатi

    Лиха наробили.

    Опустошили убоге

    Моє серце тихе,

    Погасили усе добре,

    Запалили лихо,

    Висушили чадом-димом

    Тiї добрi сльози,

    Що лилися з Катрусею

    В московськiй дорозi;

    Що молились з козаками

    В турецькiй неволi

    I Оксану, мою зорю,

    Мою добру долю,

    Що день божий умивали...

    Поки не пiдкрались

    Злiї лiта та все теє

    Заразом украли.

    Жаль i батька, жаль i матiр,

    I вiрну дружину,

    Молодую, веселую,

    Класти в домовину, -

    Жаль великий, брати мої!

    Тяжко годувати

    Малих дiток неумитих

    В нетопленiй хатi!

    Тяжке лихо, та не таке,

    Як тому дурному,

    Що полюбить, побереться,

    А вона другому

    За три шаги продається

    Та з його й смiється.

    От де лихо! От де серце

    Разом розiрветься!

    Отаке-то злеє лихо

    Й зо мною спiткалось:

    Сердце люди полюбило

    I в людях кохалось,

    I вони його вiтали,

    Гралися, хвалили...

    А лiта тихенько крались

    I сльози сушили,

    Сльози щирої любовi,

    I я прозрiвати

    Став потроху... Доглядаюсь, -

    Бодай не казати!

    Кругом мене, де не гляну,

    Не люди, а змiї...

    I засохли мої сльози,

    Сльози молодiї.

    I тепер я розбитеє

    Серце ядом гою -

    I не плачу, й не спiваю,

    А вию совою.

    Отаке-то! Що хочете,

    То те i робiте;

    Чи голосно зневажайте,

    Чи нишком хвалiте

    Мої думи, - однаково

    Не вернуться знову

    Лiта мої молодiї,

    Веселеє слово.

    Не вернеться... I я серцем

    До вас не вернуся.

    I не знаю, де дiнуся,

    Де я пригорнуся,

    I з ким буду розмовляти,

    Кого розважати,

    I перед ким мої думи

    Буду сповiдати?

    Думи мої! Лiта мої,

    Тяжкiї три лiта!

    До кого ви прихилитесь,

    Мої злiї дiти?

    Не хилiтесь нi до кого,

    Ляжте дома спати...

    А я пiду четвертий год

    Новий зустрiчати.

    Добридень же, новий годе,

    В торiшнiй свитинi!

    Що ти несеш в Україну

    В латанiй торбинi?

    "Благоденствiє, указом

    Новеньким повите".

    Iди ж здоров, та не забудь

    Злидням поклонитись.


    22 грудня 1845 В'юнища


    ДАВИДОВI ПСАЛМИ


    1


    Блаженний муж на лукаву

    Не вступає раду,

    I не стане на путь злого,

    I з лютим не сяде.

    А в законi господньому

    Серце його й воля

    Навчається, i стане вiн -

    Як на добрiм полi

    Над водою посажене

    Древо зеленiє,

    Плодом вкрите. Так i муж той

    В добрi своїм спiє.

    А лукавих, нечестивих

    I слiд пропадає, -

    Як той попiл, над землею

    Вiтер розмахає,

    I не встануть з праведними

    Злiї з домовини;

    Дiла добрих оновляться,

    Дiла злих загинуть.


    12


    Чи ти мене, боже милий,

    Навiк забуваєш?

    Одвертаєш лице своє,

    Мене покидаєш?

    Доки буду мучить душу

    I серцем болiти?

    Доки буде ворог лютий

    На мене дивитись

    I смiятись?.. Спаси мене,

    Спаси мою душу,

    Да не скаже хитрий ворог:

    - Я його подужав. -

    I всi злiї посмiються,

    Як упаду в руки,

    В руки вражi. Спаси мене

    Од лютої муки!

    Спаси мене! Помолюся

    I воспою знову

    Твої блага чистим серцем.

    Псалмом тихим, новим.


    43


    Боже, нашими ушима

    Чули твою славу,

    I дiди нам розказують

    Про давнi кривавi

    Тiї лiта; як рукою

    Твердою своєю

    Розв'язав ти нашi руки

    I покрив землею

    Трупи ворожi. I силу

    Твою восхвалили

    Твої люди i в покої,

    В добрi одпочили,

    Славя господа!.. А нинi!..

    Покрив єси знову

    Срамотою свої люди, -

    I вороги новi

    Розкрадають, як овець, нас

    I жеруть!.. Без плати

    I без цiни оддав єси

    Ворогам проклятим.

    Покинув нас на смiх людям,

    В наругу сусiдям, -

    Покинув нас, яко в притчу

    Нерозумним людям.

    I кивають, смiючися,

    На нас головами:

    I всякий день перед нами -

    Стид наш перед нами.

    Окраденi, замученi,

    В путах умираєм.

    Не молимось чужим богам,

    А тебе благаєм:

    Поможи нам, iзбави нас

    Вражої наруги!

    Поборов ти першу силу,

    Побори ж i другу,

    Ще лютiшу!.. Встань же, боже,

    Векую будеш спати,

    Од сльоз наших одвертатись,

    Скорбi забувати?

    Смирилася душа наша,

    Жить тяжко в оковах!

    Встань же боже, поможи нам

    Встать на ката знову.


    52


    Пребезумний в серцi скаже,

    Що бога немає,

    В беззаконiї мерзiє,

    Не творить благая.

    А бог дивиться: чи є ще

    Взискающий бога?

    Нема добре творящого,

    Нема нi одного!

    Коли вони, неситiї

    Грiхами, дознають?

    Їдять люди замiсть хлiба,

    Бога не згадають.

    Там бояться, лякаються,

    Де страху й не буде.

    Так самi себе бояться

    Лукавiї люди.

    Хто ж пошле нам спасенiє,

    Верне добру долю?

    Колись бог нам верне волю,

    Розiб'є неволю.

    Восхвалимо тебе, боже,

    Хваленiем всяким;

    Возрадується Iзраїль

    I святий Iаков.


    53


    Боже, спаси, суди мене

    Ти по своїй волi.

    Молюсь, господи, внуши їм

    Уст моїх глаголи.

    Бо на душу мою встали

    Сильнiї чужiї,

    Не зрять бога над собою,

    Не знають, що дiють.

    А бог менi помагає,

    Мене заступає

    I їм правдою своєю

    Вертає їх злая.

    Помолюся господевi

    Серцем одиноким

    I на злих моїх погляну

    Незлим моїм оком...


    81


    Мiж Царями-судiями

    На радi великiй

    Став земних владик судити

    Небесний владика.


    - Доколi будете стяжати

    I кров невинну розливать

    Людей убогих? А багатим

    Судом лукавим помагать?

    Вдовi убогiй поможiте,

    Не осудiте сироти

    I виведiть iз тiсноти

    На волю тихих, заступiте

    Од рук неситих! - Не хотять

    Познать, розбити тьму неволi, -

    I всує господа глаголи,

    I всує плачеться земля.

    I царi, раби - однаковi

    Сини перед богом;

    I ви вмрете, як i князь ваш

    I ваш раб убогий.

    Встань же, боже, суди землю

    I судей лукавих!

    На всiм свiтi твоя правда,

    I воля, i слава.


    93


    Господь бог лихих карає -

    Душа моя знає;

    Встань же, боже, - твою славу

    Гордий зневажає.

    Вознесися над землею

    Високо, високо,

    Закрий славою своєю

    Слiпе, горде око.

    Доки, господи, лукавi

    Хваляться, доколi -

    Неправдою? Твої люди

    Во тьмi i неволi

    Закували... Добро твоє

    Кров'ю потопили,

    Зарiзали прохожого,

    Вдову задавили

    I сказали: - Не зрить господь,

    Нiже теє знає. -

    Умудрiтесь, немудрiї:

    Хто свiт оглядає,

    Той i серце ваше знає

    I думки лукавi.

    Дивiтеся дiлам його, '

    Його вiчнiй славi.

    Благо тому, кого господь

    Карає мiж нами,

    Не допуска, поки злому

    Iзриється яма.

    Господь любить свої люди,

    Любить, не оставить,

    Дожидає, поки правда

    Перед ними стане.

    Хто б спас мене од лукавих

    I дiющих злая?

    Якби не бог помiг менi,

    То душа б живая

    Во тьмi ада потонула,

    Проклялась на свiтi.

    Ти, господи, помагаєш

    По землi ходити,

    Ти радуєш мою душу

    I серце врачуєш;

    I пребудет твоя воля,

    I труд твiй не всує.

    Вловлять душу праведничу,

    Кров добру осудять.

    Менi господь пристанище,

    Заступником буде

    I воздасть їм за дiла їх

    Кривавi, лукавi,

    Погубить їх, i їх слава

    Стане їм в неславу.


    132


    Чи є що краще, лучче в свiтi,

    Як укупi жити,

    Братам добрим добро певне

    Пожить, не дiлити?

    Яко миро добровонне

    З голови честної

    На бороду Аароню

    Спадає росою

    I на шитiї омети

    Ризи дорогої;

    Або роси єрмонськiї

    На святiї гори

    Високiї сiонськiї

    Спадають i творять

    Добро тварям земнородним,

    I землi, i людям, -

    Отак братiв благих своїх

    Господь не забуде,

    Воцариться в дому тихiм,

    В сiм'ї тiй великiй,

    I пошле їм добру долю

    Од вiка до вiка.


    136


    На рiках круг Вавiлона,

    Пiд вербами в полi,

    Сидiли ми i плакали

    В далекiй неволi,

    I на вербах повiшали

    Органи глухiї,

    I нам стали смiятися

    Едомляни злiї:

    - Розкажiть нам пiсню вашу,

    Може й ми заплачем,

    Або нашу заспiвайте,

    Невольники надi.

    - Якої ж ми заспiваєм?..

    На чужому полi

    Не спiвають веселої

    В далекiй неволi.

    I коли тебе забуду,

    Iєрусалиме,

    Забвен буду, покинутий,

    Рабом на чужинi.

    I язик мiй онiмiє,

    Висохне, лукавий,

    Як забуду пом'янути

    Тебе, наша славо.

    I господь наш вас пом'яне,

    Едомськiї дiти,

    Як кричали ви: - Руйнуйте,

    Руйнуйте, палiте

    Сiон святий! - Вавiлоня

    Дiлере, окаянна!

    Блаженний той, хто заплатить

    За твої кайдани.

    Блажен! блажен! Тебе, злая,

    В радостi застане

    I розiб'є дiтей твоїх

    О холодний камiнь.


    149


    Псалом новий господев!

    I новую славу

    Восноєм честним собором,

    Серцем нелукавим.

    Во псалтирi i тимпанi

    Воспоем благая,

    Яко бог кара неправих,

    Правим помагає.

    Преподобнiї во славi

    I на тихих ложах

    Радуються, славословять,

    Хвалять iм'я боже;

    I мечi в руках їх добрi,

    Острi обоюду,

    На отмщенiє язикам

    I в науку людям.

    Окують царей неситих

    В залiзнiї пута,

    I їх, славних, оковами

    Ручними скрутять,

    I осудять губителей

    Судом своїм правим,

    I вовiки стане слава,

    Преподобним слава.


    19 грудня 1845 В'юнища


    ДО ОСНОВ'ЯНЕНКА


    Б'ють пороги; мiсяць сходить,

    Як i перше сходив...

    Нема Сiчi, пропав i той,

    Хто всiм верховодив!

    Нема Сiчi; очерети

    У Днiпра питають:

    "Де то нашi дiти дiлись,

    Де вони гуляють?"

    Чайка скиглить лiтаючи,

    Мов за дiтьми плаче;

    Сонце грiє, вiтер вiє

    На степу козачiм.

    На тiм степу скрiзь могили

    Стоять та сумують;

    Питаються у буйного:

    "Де нашi панують?

    Де панують, бенкетують?

    Де ви забарились?

    Вернiтеся! дивiтеся -

    Жита похилились,

    Де паслися вашi конi,

    Де тирса шумiла,

    Де кров ляха, татарина

    Морем червонiла.

    Вернiтеся!" - "Не вернуться!

    Заграло, сказало

    Синє море. - Не вернуться,

    Навiки пропали!"

    Правда, море, правда, синє!

    Такая їх доля:

    Не вернуться сподiванi,

    Не вернеться воля,

    Не вернуться запорожцi,

    Не встануть гетьмани,

    Не покриють Україну

    Червонi жупани!

    Обiдрана, сиротою

    Понад Днiпром плаче;

    Тяжко-важко сиротинi,

    А нiхто не бачить...

    Тiлько ворог, щ.о смiється...

    Смiйся, лютий враже!

    Та не дуже, бо все гине, -

    Слава не поляже;

    Не поляже, а розкаже,

    Що дiялось в свiтi,

    Чия правда, чия кривда

    I чиї ми дiти.

    Наша дума, наша пiсня

    Не вмре, не загине...

    От де, люде, наша слава,

    Слава України!

    Без золота, без каменю,

    Без хитрої мови,

    А голосна та правдива,

    Як господа слово.

    Чи так, батьку отамане?

    Чи правду спiваю?

    Ех, якби-то!.. Та що й казать?

    Кебети не маю.

    А до того - Московщина,

    Кругом чужi люде.

    "Не потурай", - може, скажеш,

    Та що з того буде?

    Насмiються на псалом той,

    Що виллю сльозами;

    Насмiються... Тяжко, батьку,

    Жити з ворогами!

    Поборовся б i я, може,

    Якби малось сили;

    Заспiвав би, - був голосок,

    Та позички з'їли.

    Отаке-то лихо тяжке,

    Батьку ти мiй, друже!

    Блуджу в снiгах та сам собi:

    "Ой не шуми, луже!"

    Не втну бiльше. А ти, батьку,

    Як сам здоров знаєш;

    Тебе люде поважають,

    Добрий голос маєш;

    Спiвай же їм, мiй голубе,

    Про Сiч, про могили,

    Коли яку насипали,

    Кого положили.

    Про старину, про те диво,

    Що було, минуло -

    Утни, батьку, щоб нехотя

    На ввесь свiт почули,

    Що дiялось в Українi,

    За що погибала,

    За що слава козацькая

    На всiм свiтi стала!

    Утни, батьку, орле сизий!

    Нехай я заплачу,

    Нехай свою Україну

    Я ще раз побачу,

    Нехай ще раз послухаю,

    Як те море грає,

    Як дiвчина пiд вербою

    Гриця заспiває.

    Нехай ще раз усмiхнеться

    Серце на чужинi,

    Поки ляже в чужу землю,

    В чужiй домовинi.


    [1839, С.-Петербург]


    ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ


    Думи мої, думи мої,

    Лихо менi з вами!

    Нащо стали на паперi

    Сумними рядами?..

    Чом вас вiтер не розвiяв

    В степу, як пилину?

    Чом вас лихо не приспало,

    Як свою дитину?..


    Бо вас лихо на свiт на смiх породило,

    Поливали сльози... чом не затопили,

    Не винесли в море, не розмили в полi?.

    Не питали б люде, що в мене болить,

    Не питали б, за що проклинаю долю,

    Чого нуджу свiтом? "Нiчого робить", -

    Не сказали б на смiх...


    Квiти мої, дiти!

    Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?

    Чи заплаче серце одно на всiм свiтi,

    Як я з вами плакав?.. Може, i вгадав...

    Може, найдеться дiвоче

    Серце, карi очi,

    Що заплачуть на сi думи, -

    Я бiльше не хочу.

    Одну сльозу з очей карих -

    I пан над панами!

    Думи мої, думи мої,

    Лихо менi з вами!


    За карiї оченята,

    За чорнiї брови

    Серце рвалося, смiялось,

    Виливало мову,

    Виливало, як умiло,

    За темнiї ночi,

    За вишневий сад зелений,

    За ласки дiвочi...

    За степи та за могили,

    Що на Українi,

    Серце млiло, не хотiло

    Спiвать на чужинi...

    Не хотiлось в снiгу, в лiсi,

    Козацьку громаду

    З булавами, з бунчугами

    Збирать на пораду.

    Нехай душi козацькiї

    В Украйнi витають -

    Там широко, там весело

    Од краю до краю...

    Як та воля, що минулась,

    Днiпр широкий - море,

    Степ i степ, ревуть пороги,

    I могили - гори,-

    Там родилась, гарцювала

    Козацькая воля;

    Там шляхтою, татарами

    Засiдала поле,

    Засiвала трупом поле,

    Поки не остило...

    Лягла спочить... А тим часом

    Виросла могила,

    А над нею орел чорний

    Сторожем лiтає,

    I про неї добрим людям

    Кобзарi спiвають,

    Все спiвають, як дiялось,

    Слiпi небораки, -

    Бо дотепнi... А я... а я

    Тiлько вмiю плакать,

    Тiлько сльози за Украйну...

    А слова - немає...

    А за лихо... Та цур йому!

    Хто його не знає!

    А надто той, що дивиться

    На людей душою, -

    Пекло йому на сiм свiтi,

    А на тiм...


    Журбою


    Не накличу собi долi,

    Коли так не маю.

    Нехай злиднi живуть три днi

    Я їх заховаю,

    Заховаю змiю люту

    Коло свого серця,

    Щоб вороги не бачили,

    Як лихо смiється...

    Нехай думка, як той ворон,

    Лiтає та кряче,

    А серденько соловейком

    Щебече та плаче

    Нишком - люди не побачать,

    То й не засмiються...

    Не втирайте ж мої сльози,

    Нехай собi ллються,

    Чуже поле поливають

    Щодня i щоночi,

    Поки, поки... не засиплють

    Чужим пiском очi...

    Отаке-то... А що робить?

    Журба не поможе.

    Хто ж сиротi завидує -

    Карай того, боже!


    Думи мої, думи мої,

    Квiти мої, дiти!

    Виростав вас, доглядав вас,-

    Де ж менi вас дiти?

    В Україну iдiть, дiти!

    В нашу Україну,

    Попiдтинню, сиротами,


    А я - тут загину.

    Там найдете щире серце

    I слово ласкаве,

    Там найдете щиру правду,

    А ще, може, й славу...


    Привiтай же, моя ненько,

    Моя Україно,


    Моїх дiток нерозумних,

    Як свою дитину.


    (1839, С.-Петербург)


    ДУМКА


    Тече вода в синє море,

    Та не витiкає;

    Шука козак свою долю,

    А долi немає.

    Пiшов козак свiт за очi;

    Грає синє море,

    Грає серце козацькеє,

    А думка говорить:

    "Куди ти йдеш, не спитавшись?

    На кого покинув

    Батька, неньку старенькую,

    Молоду дiвчину?

    На чужинi не тi люде, -

    Тяжко з ними жити!

    Нi з ким буде поплакати,

    Нi поговорити".

    Сидить козак на тiм боцi, -

    Грає синє море.

    Думав, доля зустрiнеться, -

    Спiткалося горе.

    А журавлi летять собi

    Додому ключами.

    Плаче козак - шляхи битi

    Заросли тернами.


    (1838, С.-Петербург)


    ГАМАЛIЯ


    "Ой нема, нема нi вiтру, нi хвилi

    Iз нашої України!

    Чи там раду радять, як на турка стати, -

    Не чуємо на чужинi.


    Ой повiй, повiй, вiтре, через море

    Та з Великого Лугу,

    Суши нашi сльози, заглуши кайдани,

    Розвiй нашу тугу.


    Ой заграй, заграй, синесеньке море,

    Та пiд тими байдаками,

    Що пливуть козаки, тiльки мрiють шапки,

    Та на сей бiк за нами.


    Ой боже наш, боже, хоч i не за нами,

    Неси ти їх з України;

    Почуємо славу, козацькую славу,

    Почуємо - та й загинем".


    Отак у Скутарi козаки спiвали;

    Спiвали, сердеги, а сльози лились;

    Лилися козацькi, тугу домовляли.

    Босфор аж затрясся, бо зроду не чув

    Козацького плачу; застогнав, широкий,

    I шкурою, сiрий бугай, стрепенув,

    I хвилю, ревучи, далеко, далеко

    У синєє море на ребрах послав.

    I море ревнуло Босфорову мову

    У Лиман погнало, а Лиман Днiпровi

    Тую журбу-мову на хвилi подав.

    Зареготався дiд наш дужий,

    Аж пiна з уса потекла.

    - Чи спиш, чи чуєш, брате Луже?

    Хортице-сестро?.. - Загула

    Хортиця з Лугом: - Чую! чую! -

    I Днiпр укрили байдаки,

    I заспiвали козаки:


    "У туркенi по тiм боцi

    Хата на помостi.

    Гай, гай! Море, грай,

    Реви, скелi ламай!

    Поїдемо в гостi.


    У туркенi у кишенi

    Таляри, дукати.

    Не кишенi трусить -

    Iдем рiзать, палить,

    Братiв визволяти.


    У туркенi яничари

    I баша на лавi.

    Гой ги! вороги!

    Ми не маєм ваги!

    Наша воля й слава!"


    Пливуть собi, спiваючи;

    Море вiтер чує.

    Попереду Гамалiя

    Байдаком керує.

    Гамалiю, серце млiє:

    Сказилося море.

    Не злякає! - i сховались

    За морянi гори.


    Дрiмає в гаремi - в раю Вiзантiя

    I Скутар дрiмає. Босфор клекотить,

    Неначе скажений; то стогне, то виє:

    Йому Вiзантiю хочеться збудить.

    - Не буди, Босфоре, буде тобi горе;

    Твої бiлi ребра пiском занесу,

    У мул поховаю!.. - реве синє море: -

    Хiба ти не знаєш, яких я несу

    Гостей до султана?.. - Так море спиняло

    (Любило завзятих усатих слав'ян).

    Босфор схаменувся. Туркеня дрiмала.

    Дрiмав у гаремi ледачий султан.

    Тiльки у Скутарi, в склепу, не дрiмають

    Козаки сердеги. Чого вони ждуть?

    По-своєму бога в кайданах благають,

    А хвилi на той бiк iдуть та ревуть.


    "О милий боже України,

    Не дай пропасти на чужинi,

    В неволi вольним козакам!

    I сором тут, i сором там -

    Вставать з чужої домовини,

    На суд твiй праведний прийти,

    В залiзi руки принести

    I перед всiми у кайданах

    Стать козаковi..." - Рiж! i бий!

    Катуй невiру-бусурмана! -

    Кричать за муром. Хто такий?

    Гамалiю, серце млiє.

    Скута р скаженiє.

    - Рiжте! бийте! - на фортецi

    Кричить Гамалiя.

    Реве гарматами Скутара -

    Ревуть, лютують вороги.

    Козацтво преться без ваги -

    I покотились яничари.

    Гамалiя по Скутарi -

    По пеклу гуляє,

    Сам хурдигу розбиває,

    Кайдани ламає.

    - Вилiтайте, сiрi птахи,

    На базар до паю! -

    Стрепенулись соколята,

    Бо давно не чули

    Хрещеної тiї мови.

    I нiч стрепенулась:

    Не бачила, стара мати,

    Козацької плати.

    Не лякайся, подивися

    На бенкет козачий.

    Темно всюди, як у будень,

    А свято чимале.

    Не злодiї з Гамалiєм

    Їдять мовчки сало

    Без шашлика. - Засвiтимо! -

    До самої хмари

    З щоглистими кораблями

    Палає Скутара.

    Вiзантiя пробуркалась,

    Витрiщає очi,

    Переплива на помогу,

    Зубами скрегоче.


    Реве, лютує Вiзантiя,

    Руками берег достає;

    Достала, зикнула, встає -

    I на ножах в кровi нiмiє.

    Скутар, мов пекло те, палає;

    Через базари кров тече,

    Босфор широкий доливає.

    Неначе птахи чорнi в гаї,

    Козацтво смiливе лiтає:

    Нiхто на свiтi не втече!

    Огонь запеклих не пече.

    Руйнують мури; срiбло, злото

    Несуть шапками козаки

    I насипають байдаки.

    Пала Скутар, стиха робота,

    I хлопцi сходяться; зiйшлись.

    Люльки з пожару закурили,

    На байдаки - та й потягли,

    Рвучи червонi гори-хвилi.

    Пливуть собi, нiби з дому,

    Так буцiм гуляють,

    Та - звичайне, запорожцi -

    Пливучи спiвають:


    "Наш отаман Гамалiя,

    Отаман завзятий,

    Забрав хлопцiв та й поїхав

    По морю гуляти;

    По морю гуляти,

    Слави добувати,

    Iз турецької неволi

    Братiв визволяти.

    Ой приїхав Гамалiя

    Аж у ту Скутару.

    Сидять брати-запорожцi,

    Дожидають кари.

    Ой як крикнув Гамалiя:

    - Брати! будем жити,

    Будем жити, вино пити,

    Яничара бити,

    А куренi килимами,

    Оксамитом крити! -

    Вилiтали запорожцi

    На лан жито жати;

    Жито жали, в копи клали,

    Гуртом заспiвали:

    "Слава тобi, Гамалiю,

    На ввесь свiт великий,

    На ввесь свiт великий,

    На всю Україну,

    Що не дав ти запорожцям

    Згинуть на чужинi!"


    Пливуть, спiваючи; пливе

    Позад завзятий Гамалiя:

    Орел орлят мов стереже;

    Iз Дарданеллiв вiтер вiє,

    А не женеться Вiзантiя;

    Вона боїться, щоб Чернець

    Не засвiтив Галату знову,

    Або гетьман Iван Пiдкова

    Не кликнув в море на ралець .

    Пливуть собi, а з-за хвилi

    Сонце хвилю червонить:

    Перед ними море миле

    Гомонить i клекотить.


    Гамалiю, вiтер вiє...

    Ось... ось... наше море!..

    I сховалися за хвилi -

    За живiї гори.


    [С.-Петербург 1842]


    ГОГОЛЮ


    За думою дума роєм вилiтає;

    Одна давить серце, друга роздирає,

    А третяя тихо, тихесенько плаче

    У самому серцi - може й бог не бачить.

    Кому ж її покажу я,

    I хто тую мову

    Привiтає, угадає

    Великеє слово?

    Всi оглухли, похилились

    В кайданах... Байдуже...

    Ти смiєшся, а я плачу,

    Великий мiй друже.

    А що вродить з того плачу?

    Богилова, брате...

    Не заревуть в Українi

    Вольнiї гармати.

    Не зарiже батько сина,

    Своєї дитини,

    За честь, славу, за братерство,

    За волю Вкраїни.

    Не зарiже: викохає,

    Та й продасть в рiзницю

    Москалевi. Це б то, бачиш,

    Лепта удовицi

    Престоловi-отечеству

    Та нiмотi плата.

    Нехай, брате. - А ми будем

    Смiяться та плакать.


    З0 грудня 1844 С.-Петербург


    I МЕРТВИМ, I ЖИВИМ, I НЕНАРОЖДЕННИМ


    ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНI I НЕ В УКРАЙНI

    МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНIЄ


    Аще кто речет, яко люблю бога, а брата своего ненавижу, ложь есть.

    Соборное послание Иоанна Глава 4, ст. 20.


    I смеркає, i свiтає,

    День божий минає,

    I знову люд потомлений

    I все спочиває.

    Тiльки я, мов окаянний,

    I день i нiч плачу

    На розпуттях велелюдних,

    I нiхто не бачить,

    I не бачить, i не знає -

    Оглухли, не чують;

    Кайданами мiняються,

    Правдою торгують.

    I господа зневажають, -

    Людей запрягають

    В тяжкi ярма. Орють лихо,

    Лихом засiвають.;:

    А що вродить? Побачите,

    Якi будуть жнива!

    Схаменiться, недолюди,

    Дiти юродивiї

    Подивiться на рай тихий,

    На свою країну!

    Полюбiте щирим серцем

    Велику руїну!

    Розкуйтеся, братайтеся!

    У чужому краю

    Не шукайте, не питайте

    Того, що немає

    I на небi, а не тiльки

    На чужому полi.

    В своїй хатi своя й правда,

    I сила, i воля.


    Нема на свiтi України,

    Немає другого Днiпра;

    А ви претеся на чужину


    Шукати доброго добра,

    Добра святого. Волi! волi!

    Братерства братнього! Найшли,

    Несли, несли з чужого поля

    I в Україну принесли

    Великих слов велику силу,

    Та й бiльш нiчого. Кричите,

    Що бог создав вас не на те,

    Щоб ви неправдi поклонились!..

    I хилитесь, як i хилилисьi

    I знову шкуру дерете

    З братiв незрящих, гречкосiїв;

    I сонця правди дозрiвать

    В нiмецькi землi, не чужiї,

    Претеся знову!.. Якби взять

    I всю мiзерiю з собою,

    Дiдами крадене добро,

    Тодi оставсь би сиротою

    З святими горами Днiпро!

    Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,

    Щоб там i здихали, де ви поросли!

    Не плакали б дiти, мати б не ридала,

    Не чула б у бога вашої хули.

    I сонце не грiло б смердячого гною

    На чистiй, широкiй, на вольнiй землi.

    I люди б не знали, що ви за орли,

    I не покивали б на вас головою.

    Схаменiться! Будьте люди,

    Бо лихо вам буде!

    Розкуються незабаром

    Закованi люди.

    Настане суд, заговорять

    I Днiпро i гори!

    I потече сторiками

    Кров у синє море

    Дiтей ваших... I не буде

    Кому помагати:

    Одцурається брат брата

    I дитини мати.

    I дим хмарою заступить

    Сонце перед вами,

    I навiки прокленетесь

    Своїми синами!

    Умийтеся! Образ божий

    Багном не сквернiте.

    Не дурiте дiтей ваших,

    Що вони на свiтi

    На те тiльки, щоб панувать...

    Бо невчене око

    Загляне їм в саму душу

    Глибоко! глибоко!

    Дознаються небожата,

    Чия на вас шкура,

    Та й засудять, - i премудрих

    Немудрi одурять!


    Якби ви вчились так, як треба,

    То й мудрiсть би була своя.

    А то залiзете на небо:

    - I ми - не ми, i я - не я!

    I все те бачив, i все знаю:

    Нема нi пекла, анi раю,

    Немає й бога, тiльки я!

    Та куций нiмець узлуватий,

    А бiльш нiкого!.. - Добре, брате,

    Що ж ти такеє?

    - Нехай скаже

    Нiмець. Ми не знаєм. -

    Отак-то ви навчаєтесь

    У чужому краю!

    Нiмець скаже: - Ви моголи. -

    - Моголи! моголи! -

    Золотого Тамерлана

    Онучата голi.

    Нiмець скаже: - Ви слав'яни.

    - Слав'яни! слав'яни!

    Славних прадiдiв великих

    Правнуки поганi!

    I Коллара читаєте

    З усiєї сили,

    I Шафарика, i Ганка,

    I в слав'янофiли

    Так i претесь... I всi мови

    Слав'янського люду -

    Всi знаєте. А своєї

    Дастьбi... Колись будем

    I по-своєму глаголать,

    Як нiмець покаже

    Та до того й iсторiю

    Нашу нам розкаже.

    Отодi ми заходимось!

    Добре заходились

    По нiмецькому показу

    I заговорили

    Так, що й нiмець не второпа,

    Учитель великий,

    А не те, щоб простi люди,

    А гвалту! а крику!

    - I гармонiя, i сила:

    Музика та й годi!

    А iсторiя!.. Поема

    Вольного народа!

    Що тi римляни убогi!

    Чорт зна що - не Брутиi

    У нас Брути! i Коклеси!

    Плавнi, незабутi!

    ( У нас воля виростала,

    Днiпром умивалась,

    У голови гори слала,

    Степом укривалась! -

    Кров'ю вона умивалась,

    А спала на купах,

    На козацьких вольних трупах,

    Окрадених трупах!

    Подивiться лишень добре,

    Прочитайте знову

    Тую славу. Та читайте

    Од слова до слова,

    Не минайте анi титли,

    Нiже тiї коми -

    Все розберiть... Та й спитайте

    Тодi себе: що ми?..

    Чиї сини? Яких батькiв?

    Ким? За що закутi?..

    То й побачите, що ось що

    Вашi славнi Брути:


    Раби, пiднiжки, грязь Москви,

    Варшавське смiття - вашi пани,

    Ясновельможнiї гетьмани.

    Чого ж ви чванитеся, ви!

    Сини сердешної Украйни!

    Що добре ходите в ярмi,

    Ще лучче, як батьки ходили?!

    Не чваньтесь, з вас деруть ремiнь,

    А з їх, бувало, й лiй топили.

    Може, чванитесь, що братство

    Вiру заступило?

    Що Синопом, Трапезонтом

    Галушки варило?

    Правда!.. Правда, наїдались,

    А вам тепер вадить.

    I па Сiчi мудрий нiмець

    Картопельку садить,

    А ви її купуєте,

    Їсте на здоров'я

    Та славите Запорожжя.

    А чиєю кров'ю

    Ота земля напоєна,

    Що картопля родить?

    Вам байдуже. Аби добра

    Була для городу!

    А чванитесь, що ми Польщу

    Колись завалили!..

    Правда ваша: Польща впала,

    Та й вас роздавила!


    Так от як кров свою лили

    Батьки за Москву i Варшаву,

    I вам, синам, передали

    Свої кайдани, свою славу!


    Доборолась Україна

    До самого краю.

    Гiрше ляха свої дiти

    Її розпинають.

    Замiсть пива праведную

    Кров iз ребер точать.

    Просвiтити, кажуть, хочуть

    Материнi очi

    Современними огнями.

    Повести за вiком,

    За нiмцями, недорiку,

    Слiпую калiку.

    Добре! Ведiть, показуйте!

    Нехай стара мати

    Навчається, як дiтей тих

    Нових доглядати.

    Показуйте!.. За науку

    Не турбуйтесь! Буде

    Материна добра плата:

    Розпадеться луда

    На очах ваших неситих;

    Побачите славу,

    Живу славу дiдiв своїх

    I батькiв лукавих.

    Не дурiте самi себе!

    Учiтесь, читайте,

    I чужому научайтесь,

    Й свого не цурайтесь.

    Бо хто матiр забуває,

    Того бог карає,

    Того дiти цураються,

    В хату не пускають.

    Чужi люди проганяють,

    I немає злому

    На всiй землi безконечнiй

    Веселого дому.

    Я ридаю, як згадаю

    Дiла незабутi

    Дiдiв наших. Тяжкi дiла!

    Якби їх забути,

    Я оддав би веселого

    Вiку половину.

    Отака-то наша слава,

    Слава України.

    Отак i ви прочитайте,

    Щоб не сонним снились

    Всi неправди, щоб розкрились

    Високi могили

    Перед вашими очима.

    Щоб ви розпитали

    Мученикiв: кого, коли,

    За що розпинали?

    Обнiмiте ж, брати мої,

    Найменшого брата, -

    Нехай мати усмiхнеться,

    Заплакана мати.

    Благословить дiтей своїх

    Твердими руками

    I дiточок поцiлує

    Вольними устами.

    I забудеться срамотна

    Давняя година,

    I оживе добра слава,

    Слава України,

    I свiт ясний, невечернiй

    Тихо засiяє. ....

    Обнiмiться ж, брати мої,

    Молю вас, благаю!


    14 грудня 1845 В'юнища


    IРЖАВЕЦЬ


    Наробили колись шведи

    Великої слави:

    Утiкали з Мазепою

    В Бендери з Полтави.

    А за ними й Гордiєнко...

    Нарадила мати,

    Як пшениченьку пожати,

    Полтаву достати.

    Ой пожали б, якби були

    Одностайне стали

    Та з Фастовським полковником

    Гетьмана єднали.

    Не стримiли б списи в стрiсi

    У Петра у свата.

    Не втiкали б iз Хортицi

    Славнi небожата,

    Не спиняв би їх Прилуцький

    Полковник поганий...

    Не плакала б матер божа

    В Криму за Украйну.


    Як мандрували день i нiч,

    Як покидали запорожцi

    Великий Луг i матiр Сiч,

    Взяли з собою матер божу,

    А бiльш нiчого не взяли,

    I в Крим до хана понесли

    На нове горе-Запорожжя.


    Заступила чорна хмара

    Та бiлую хмару.

    Опанував запорожцем

    Поганий татарин.

    Хоч позволив хан на пiсках

    Новим кошем стати,

    Та заказав запорожцям

    Церкву будувати.

    У наметi поставили

    Образ пресвятої

    I крадькома молилися...

    Боже мiй з тобою!

    Мiй краю прекрасний, розкiшний, багатий!

    Хто тебе не мучив? Якби розказать

    Про якого-небудь одного магната

    Iсторiю-правду, то перелякать

    Саме б пекло можна. А Данта старого

    Полупанком нашим можна здивувать.

    I все то те лихо, все, кажуть, од бога!

    Чи вже ж йому любо людей мордувать?

    А надто сердешну мою Україну.

    Що вона зробила? За що вона гине?

    За що її дiти в кайданах мовчать?


    Розказали б кобзарi нам

    Про войни i чвари,

    Про тяжкеє лихолiття...

    Про лютiї кари,

    Що ляхи нам завдавали -

    Про все розказали.

    Що ж дiялось по Шведчинi! -

    То й вони злякались,

    

... ... ...
Продолжение "Поезiї" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Поезiї
показать все


Анекдот 
Медики отмечают возросший уровень сексуальной культуры у мужчин. За последние 10 лет на 25% возросла площадь, покрываемая ими предварительными ласками.
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100