Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Валентин Чемерис - Чемерис - Фортеця на Борисфенi

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Валентин Чемерис
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Валентин Чемерис. Фортеця на Борисфенi

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    Книга перша


    Обiзвався серед Сiчi

    курiнний Сулима:

    "Не схотiли клятi ляхи

    Попустити й трохи,

    Щоб їздили в Сiч бурлаки

    Та й через пороги, -

    Спорудили над Кодаком

    Город крiпосницю,

    Ще й прислали в Кодак вiйсько

    Чужу чужаницю"

    ...Обiзвався серед Сiчi

    Курiнний Сулима:

    "Гей, давайте, хлопцi, зварим

    Вражим ляхам пива!"

    Обiзвавсь Павлюк хорунжий:

    "Допомоги дати!

    Щоб ту лядську перепону

    Нащент зруйнувати!"

    Добре Павлюк та Сулима

    Ляхiв частували

    З народної думи


    ПРОЛОГ


    Чого на Українi споконвiку бракувало, так це єдностi. Силу мали, рiшучостi вистачало, зваги не позичали, самопожертвою вражали, а ось єдностi катастрофiчне й постiйно не вистачало. Зате розбрати i чвари мiж своїми, як здавалось, нiде в свiтi ряснiше й щедрiше не родили - з року в рiк, з вiку в вiк. Тож усi українськi повстання, у яке б ми столiття не заглянули, незмiнно закiнчувалися тим, чим вони, зрештою, i мусили закiнчуватися, - великою кров'ю i тисячами молодецьких голiв, якi, злiтаючи з плеч широких, перетворювались у звичайнiсiнькi черепи, так i не спромiгшись вибороти волю, до якої iнодi досить було зробити всього лише один-єдиний, хоч i рiшучий, але останнiй крок. I нове повстання, що невдовзi визрiвало й спалахувало вiд краю й до краю, вперто не зважало на невдачi попередньої спроби вирватися з ярма. Це нiби якесь прокляття, що постiйно висiло над Україною з року в рiк, з вiку в вiк, прирiкаючи козакiв на все новi й новi безплiднi жертви та поразки.

    I останнє - перед тими подiями, про якi ми й поведемо мову, - повстання, що спалахнуло у 1625 роцi на Приднiпров'ї, теж закiнчилося - за крок вiд перемоги! - все тiєю ж, здавалося, вiчною поразкою, що чорним сонцем спопеляла Україну. Iсторики засвiдчують, що в повстанцiв, числом близько двадцяти тисяч, в рiшучiй битвi бiля Курукiвського озера з вiйськами коронного гетьмана Станiслава Конєцпольського не вистачило не лише зброї та припасiв, а й - головного - єдностi.

    "У їх таборi спалахнула боротьба мiж прихильниками угоди з панами й основною масою повсталих. 26 жовтня це призвело до перевороту. Вiд Жмайла (повстанського гетьмана) було вiдiбрано булаву (подальша доля його невiдома) i передано знову Михайлу Дорошенку. Другого дня Дорошенко з усiєю старшиною прибув до Конєцпольського й прийняв умови польської сторони"[1]. I пiдбитою птахою заквилила над Україною дума народна:

    ...Силу ж панiв перебила

    Голота бурлацька,

    Та не хотiла водно стати


    Старшина козацька...

    Не минуло й чотирьох рокiв, як пiдневiльний люд, не витримавши утискiв шляхти й магнатiв та жорстокого насильства, що його чинили жовнiри на Українi, повернувшись туди пiсля закiнчення польсько-шведської вiйни, знову - вже вкотре! - повстав. До нього невдовзi приєдналися i запорозькi козаки. У 1629 роцi вони обрали своїм гетьманом вiдважного ватажка Тараса Федоровича, вiдомого в iсторiї пiд прiзвищем Трясило. Вже в березнi наступного року десятитисячне кiнне i пiше вiйсько Трясила вирушило з Сiчi на волость. Повстанський гетьман в унiверсалi, зверненому до народу, закликав усiх пiднятися проти гнобителiв i вигнати шляхту з рiдного краю. До нього приставали селяни, мiщани, реєстровi козаки, В Черкасах було схоплено реєстрового гетьмана Чорного, а його старшина втекла до Корсуня пiд захист жовнiрiв. Коли в кiнцi березня повстанцi пiдiйшли до Корсуня, мiсто взялося за зброю. 3 вiкон i горищ мiщани стрiляли в шляхту, реєстровцi вiдразу ж перейшли на бiк повстанцiв, а старшина з польськими офiцерами втекла у Бар - резиденцiю коронного гетьмана. Не зважившись виступити проти народної бурi, коронний гетьман звернувся з вiдозвою до магнатiв i шляхти українських воєводств:

    "Прошу вас, моїх милостивих панiв, котрi найближчi до цiєї пожежi i вже ранiше зазнали, що таке хлопське свавiльство, добровiльно прибути до вiйська його королiвської милостi, аби гасити цей вогонь хлопською кров'ю".

    Як тiльки Трясило вступив у Канiв i Переяслав, повстання перекинулось i на Заднiпрянщину. Зiбравши шляхту, Конєцпольський вислав поперед себе загiн коронного стражника Самуїла Лаща, котрий вiдзначався нечуваною жорстокiстю, бо нищив, як писав львiвський лiтописець, всiх, "был бы только Русин". Лащiвцi вирiзали населення цiлих мiстечок, як то сталося в Лисянцi й Димерi. Брати приступом Переяслав Конєцпольський, хоч його вiйсько й мало краще озброєння та постачання, кращу кiнноту й артилерiю, не зважився. Почалися сутички. Однiєї ночi в травнi невеликий козацький загiн проник в польський табiр i напав на штаб Конєцпольського, який охороняла спецiально пiдiбрана iз шляхтичiв з "найзнатнiших" родин вартова хоругва - Золота рота. Повстанцi вирубали її до ноги.

    З кожною сутичкою все рiдшали й рiдшали ряди коронного вiйська, аж доки в кiнцi травня не було завдано йому нищiвного удару, пiд час якого жовнiрiв i шляхти полягло бiльше (свiдчення очевидця), нiж за всю польсько-шведську вiйну. Втративши бiльше десяти тисяч жовнiрiв та шляхти, Конєцпольський втратив i вiру в перемогу.

    А далi... все повернулася на круги своя.

    "Пiд Переяславом перемога схилилася на бiк повстанцiв. Але вони не змогли закрiпити її. Причиною цього були, як i пiд час попереднiх повстань, суперечностi в їхньому таборi. Старшина й частина реєстровцiв вимагали угоди з панами, їм вдалося усунути Тараса Федоровича вiд гетьманства й поставити на його мiсце свою людину - А. Конашевича-Бута. Тарас Федорович з десятьма тисячами козакiв, противникiв угоди, вiдiйшов на Запорiжжя. 29 травня, уже без них, було укладено компромiсний договiр" [2].


    Що призвiдцями всiх бунтiв i повстань на Українi були запорожцi, шляхта добре розумiла. Не маючи змоги за одним махом розквитатися з сiчовою вольницею, панство вiдразу ж пiсля придушення повстання Тараса Трясила вирiшило обгородити Сiч вiд України. Особливо на цьому наполягало магнатство i шляхта Схiдної України, з чиїх володiнь селяни цiлими гуртами втiкали на Запорiжжя. У 1635 роцi на сеймi, що зiбрався у Варшавi, магнатство вимагало спорудити фортецю на Днiпрi i поставити у нiй надiйну залогу з пiхоти й кiнноти. А вже тодi й почати вгамування сiчовикiв. Хлопи, пся крев, втiкають з маєстатiв на Сiч, вже й шлях собi понад Днiпром вторували. Фортеця ж перетне збiглим ланцям шлях до волi. Сiч, не маючи свiжого поповнення, невдовзi й захирiє. Згодом можна збудувати ще одну фортецю, але вже ближче до Сiчi, потiм ще i ще... Поступово й невблаганно оточуючи запорожцiв фортецями й залогами, можна й задушити волю у її ж власному гнiздi.

    Сейм ухвалив: доручити коронному гетьману Конєцпольському звести фортецю на Днiпрi якомога швидше i поселити в нiй надiйну залогу. На будiвництво видiлили сто тисяч злотих, i, щойно повеснiло, коронний гетьман прибув у Надднiпрянщину. Будувати фортецю мав iнженер, француз за походженням Гiйом де Боплан. Взагалi, його справжнє прiзвище Левассер, додаток "де Боплан" походить вiд назви одного з володiнь Гiйома Левассера, але так уже сталося, що в iсторiю вiн увiйшов як Боплан.

    Народився Гiйом Левассер де Боплан 1600 року в Нормандiї, з молодих лiт служив у вiтчизняному вiйську, побував у Вест-Iндiї (Центральнiй Америцi), а з кiнця 1630 i до 1647 року, як найманий iнженер-фахiвець, перебував на службi в польському вiйську, що стояло на Українi, Вiн споруджував укрiплення в Барi на Подiллi, фортецi у Бродах на Львiвщинi i, зрештою, на березi рiчки Борисфен, "званої в народi Нiпр, чи Днiпр", - тобто Кодацьку. Всi фортецi, як зазначають iсторики, мали стати опорними пунктами панування польських магнатiв на Українi. Служив Боплан у вiйську коронного гетьмана Станiслава Конєцпольського, з ним i прибув до Кодацького порога. Та коли б французький вiйськовий iнженер, котрий перебував на службi в Речi Посполитiй, тiльки будував фортецi на Українi, то навряд чи ми й згадували б його. А вiн - звичайний вiйськовий iнженер, найманець чужої держави - навiчно увiйшов в iсторiю України, бiльше того - зажив слави серед сучасникiв i нащадкiв як на Українi, так i у Францiї. I все це завдяки своїй книзi "Опис України, кiлькох провiнцiй королiвства польського, що тягнуться вiд кордонiв Московiї до границь Трансiльванiї, разом з їхнiми звичаями, способом життя i ведення воєн", - така повна (в дусi тих часiв) назва працi Боплана, вперше виданої в Руанi 1651 року.

    Сiмнадцять рокiв Бопланового життя минуло на Українi. Будуючи фортецi -заради заробiтку, - аби польське ясновельможне панство ще мiцнiше вкорiнювалось на Українi, iнженер-найманець не лише складав карти України, а й рiк за роком спостерiгав за пiдневiльним (Боплан, до речi, сам зазнавав утискiв вiд шляхти, якiй вiрно служив) життям мiсцевого люду, його звичаями, вiруваннями, боротьбою з своїми поневолювачами та все побачене й почуте занотовував до потаємних своїх записникiв, що згодом i склали його знаменитий "Опис України...". Життя в Українi пiдневiльних селян було жахливим, адже вони, як свiдчить Боплан, "змушенi вiддавати своїм панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Не дивно, що цим злидарям у таких тяжких умовах не залишається нiчого для себе. Але й це ще не все: пани мають безмежну владу не тiльки над селянським майном, а й над їхнiм життям: такою великою є необмежена свобода польської шляхти (яка живе наче в раю, а селяни наче в чистилищi), що коли селяни потрапляють у ярмо до такого пана, то опиняються у гiршому становищi, нiж каторжани на галерi. Таке рабство є причиною того, що багато селян тiкає, а найвiдважнiшi з них подаються на Запорiжжя, яке є мiсцем притулку козакiв на Борисфенi".

    Цiкавився вiн i життям, побутом та вiйськовими походами незвичайних людей, котрих доти не зустрiчав у своєму життi, хоч i попоїздив чимало, званих запорозькими козаками. Описуючи Україну, дивуючись з того, що "на ярмарках продають димарi для печей, у нас це викликало б смiх гак само, як i спосiб приготування у них м'ясних страв, їхнi весiлля та iншi церемонiї, про що говоритимемо далi". Боплан з великою симпатiєю скаже про Україну: "Однак саме звiдсiль пiшов той благородний люд, який називається нинi запорозькими козаками i котрий протягом стiлькох уже лiт заселяє рiзнi мiсця уздовж Днiпра i в сумiжних землях".

    Це писав письменник Боплан, а вiйськовий iнженер Боплан все робив для того, аби приборкати той благородний люд, - для цього i за Кодацьку фортецю взявся. Мiсце для неї вибрали серед Дикого поля, за чотири сотнi миль по Днiпру вiд Києва, на правому березi, де рiчка робить поворот на пiвденний захiд, бiля першого порога, званого Кодацьким, тож i фортецю назвали теж Кодацькою. В гирлi Самари - "святої козацької рiки", - як зазначає Боплан, брали лiс для фортецi. Будiвництво велося в тому мiсцi, де над водою здiймалася стрiмка скеля, з якої зручно було оглядати i прострiлювати навколишню мiсцевiсть. Селяни, схопленi жовнiрами коронного гетьмана, полоненi татари та солдати-найманцi на початку лiта 1635 року закiнчили фортифiкацiйнi споруди. Замок звели з дерева i забудували його землею. Сама фортеця являла собою чотирикутник, зовнi на пiвдень виступали два пiвбастiони. З пiвдня, сходу i заходу фортецю оточував глибокий рiв - як прiрва. В його дно закопали гострi дубовi палi. Пiвнiчний мур захищав крутий берег, з пiвденного боку, зi степу, розкидали "на великiй вiдстанi кам'янi й металевi гостроконечники, аби не могла пройти ворожа кiннота. А ще фортецю оточував з боку степiв високий вал насипної землi, що починався вiдразу ж за ровом i з-за якого ледве виднiлися дахи замкових будiвель.

    Для козакiв та фортеця - що скалка в оцi. Сiвши на Кодацi, майже перед дверима Сiчi, магнати перерiзали пуповину, що зв'язувала сiчову вольницю з Україною. Спробуй тепер проскочити непомiченим через пороги. Загони драгунiв день по дню нишпорили степами навколо Кодака, виловлювали втiкачiв на дорогах, пiдстерiгали на Днiпрi i запроторювали iх у пiдземнi нори фортецi. Частину бранцiв карали смертю, бiльшiсть забивали в кайдани i вiдправляли на каторжнi роботи в численнi маєтки коронного гетьмана.

    Розумiли запорожцi й iнше. Укрiпившись на Кодацi, шляхетне панство, безперечно, забагне з часом ще ближче пiдсусiдитись до Сiчi. Кодак - то лише початок наступу на запорозьку вольницю. Не зруйнуєш його - лиха не обберешся. Тож тiльки-но закiнчилося будiвництво й коронний гетьман пiшов з вiйськом у Польщу, як занепокоєне сiчове козацтво почало .збирати охочих "викурити ляхiв з Кодака". Потрiбен був призвiдець, отаман.

    Першим, як свiдчить дума вкраїнська, "обiзвався серед Сiчi курiнний Сулима".

    Що ми знаємо про курiнного отамана (за iншими даними - гетьмана нереєстрових запорозьких козакiв) Сулиму? В офiцiйних, надто скупих iсторичних довiдках зазначено, що Iван Михайлович Сулима народився (рiк народження невiдомий) у селi Рогощi, тепер Чернiгiвського району Чернiгiвської областi. За походженням дрiбний шляхтич. Був помiчником управителя маєтку польського магната С. Жолкевського на Переяславщинi. Пiзнiше служив у польських магнатiв Даниловичiв. Не витримавши утискiв, утiк на Запорiжжя, де завдяки особистiй мужностi, вiйськовiй кметi, чесностi та справедливостi, непримиренностi до гнобителiв України дрiбний шляхтич Iван Сулима швидко здобув визнання серед сiчовикiв, котрi й вибрали його спершу курiнним отаманом, а згодом i гетьманом, Iван Михайлович брав участь у козацьких походах проти туркiв i кримських татар. У серпнi 1635 року повсталi нереєстровi козаки на чолi з Сулимою, повернувшись з Дону, де вони зимували пiсля морського походу пiд Азов, напали на Кодак. Згодом Боплан у своєму "Описi України..." так про той козацький напад напише (дещо ревниво i навiть аж ображено: "...я закiнчив будувати (Кодацьку фортецю) в липнi 1635 року, але в серпнi того ж року якийсь Сулима, гетьман повсталих козакiв... зненацька захопив її i розбив гарнiзон", що мав десь близько 200 воїнiв пiд командуванням полковника Марiона. Цей полковник Марiон був французом..."


    Роздiл перший


    Полковник Жан Марiон встиг побути комендантом Кодака близько мiсяця. В липнi вiн прийняв щойно зведену фортецю I залогу, в нiй, що складалася з найманцiв-драгунiв (в основному нiмцiв, котрi, як i сам комендант, перебували на службi в польської Корони), а вже на початку серпня Iван Сулима вiдiбрав у нього не лише фортецю, а й саме життя. (Будiвничому ж фортецi Боплану, на вiдмiну вiд його спiввiтчизника Марiона, далебi, здорово поталанило: затримайся вiн бодай на мiсяць в Кодацi, то ще не вiдомо, чи мали б ми сьогоднi його книгу про Україну!). Але навiть за той єдиний мiсяць свого комендантства Жан Марiон, вiрно слугуючи Речi Посполитiй, встиг так дозолити сiчовикам, що розраховувати на їхню милiсть вже не мiг. Як не мiг i живим датися в їхнi руки. Месники б пригадали йому i нелюдськi тортури, що їх драгуни чинили над селянами Схiдної України, котрi, втiкаючи на запорозьку вольницю, опинялися в пiдземеллях фортецi, i тi утиски й розорення, яких за знали й самi козаки, - Жан Марiон iз загонами драгунiв, повсюди нишпорячи, руйнував зимiвники, забороняючи сiчовикам не лише селитися в тих краях, а й навiть полю вати чи ловити рибу. Непокiрних, розоривши їхнi житла та господарства, приганяв до Кодака i кидав у льохи Жан Марiон дiяв безкарно i гадав, що так i буде завжди I раптом - як снiг на голову лiтнього дня! - напад на драгунiв. Перший звiдтодi, як збудували фортецю. П'ятеро драгунiв повели вранцi топити в Днiпрi бранця. Парубок був з тих хлопiв, котрi, втiкаючи вiд своїх панiв на Запороги, потрапляли -до Кодацької в'язницi. Хлоп, зрештою, i згадки не вартий - на одного менше, на одного бiльше буде у фортецi, що вiд того змiниться? - коли б не те, що сталося на березi. Комiсар фортецi шляхтич Пшияловський (у його справи комендант не втручався, пам'ятаючи, що гоноровитий шляхтич - особистий представник коронного гетьмана Речi Посполитої) часто розважався тим, що "напував" бранцiв у Днiпрi. Роби лося це так. Коли хто з них, знемагаючи вiд спраги, вперто вимагав води, комiсар казав драгунам:

    - Сто дяблув! Хлопську забаганку треба виконувати, щоб не пасталакали, що ми надто жорстоко з ними поводимося. Вiдведiть цього лотра до рiчки, почепiть на шию каменюку i турнiть його у Днiпро - хай, бидло, п'є донесхочу, якщо вже йому так забаглося води!

    Так було й того ранку. Але несподiвано, коли жовнiри вже чiпляли бранцевi каменюку на шию, з прибережного очерету гримнули пострiли. П'ятеро драгунiв крижнями попадали на березi, хлоп зник. Тi, хто стрiляв, теж...

    Досi фортеця спокiйно собi стояла, варта не дуже остерiгалася нападу, певна, що козаки й на гарматний пострiл не пiдступлять до мурiв, i раптом. На очах у всiєї залоги вбити п'ятьох драгунiв i щезнути? А що, коли вранiшнiй напад - то лише початок чогось серйознiшого? Наприклад, розвiдка? Запорожцi викрили себе лише тому, що вирiшили врятувати бранця... Пiсля розвiдки чекай нападу. Але ж чи пiд силу їм здолати рiв, вал i стiни? Далебi, нi I все ж Марiон задумався. Був вiн людиною суто вiйськовою i добре затямив: немає таких фортець, котрi так чи iнакше не можна було б здобути. А Кодацька одна-єдина у цих краях. Навколо сотнi i сотнi верст пустельних степiв. А пiд боком Сiч. Хто виручить Марiона на випадок лиха? Польських вiйськ на Українi зараз майже немає, їх повiв гетьман, казали, аж у Прибалтику. Буцiмто до вiйни з Швецiєю готується. От i чекай допомоги, коли скрута припече!

    - Невтiшнi, виходить, справи! - вголос промовив комендант i вiдчув, як його знову охоплює роздратування. Нарiкав на самого себе, що такий невдаха, бо не зумiв зробити блискучої кар'єри, заради якої їхав сюди аж iз Францiї, на полякiв, котрi покинули його в цiй пустцi з сотнею - другою ненадiйних найманцiв, а самi вештаються бозна-де, на запорожцiв, котрi таки ж напевне вже готують напад, на офiцерiв залоги, яким усе байдуже, кому служити, кого вiшати... I хто вiн, зрештою, такий? Збiднiлий дворянин, який служить Польщi, а гнобить Україну. На випадок чого, поляки першi ж його кинуть напризволяще, а козакiв не вблагаєш. Для них вiн каратель, чужинець, що приплентався душити їхнiй народ i їх самих та їхню легендарну вольницю ...

    Зганяв злiсть на офiцерах:


    - На очах у залоги козаки вбивають наших воякiв i наче крiзь землю провалюються, а ви замiсть них ловите облизня? Що це таке, питаю вас, лицарiв караючого меча в цьому проклятому закутнi свiту? Та якi ви лицарi? Ви бездари, панове! Я не спроможний лiпити драгунiв з глини, їх у мене всього лише двi сотнi, а навколо ворожа нам країна, де небезпека чигає на кожному кроцi. Подумайте, що вас чекав, панове офiцери, коли сюди прийдуть запорожцi всiєю ордою!

    Гнiв швидко вщух, i комендант вiдчув утому i байдужiсть. Ат, чи не все одно, п'ятьох драгунiв уб'ють сiчовики чи й усiх перенищать. Однак його життя пiшло наперекiс. I махнув рукою - геть! Офiцери вийшли, мовчазнi й сердитi. Комендант хотiв було налити собi кухоль доброго угорського вина, як дверi, несподiвано завищавши, зi скреготом вiдчинилися. До комендантської, поправляючи фамiльну шаблю на поясi, увiйшов насуплений комiсар фортецi шляхтич Пшияловський. То був низькорослий череватий панок в люстриновому кунтушi, з випещеним, завжди надутим обличчям, ^повним пихи i гонору.

    В Марiона вiдразу ж почав псуватися i без того зiпсований настрiй. Пихатого й хвалькуватого комiсара вiн просто терпiти не мiг. Схопився й похмуро витрiщився на комiсара, думаючи: "Безперечно, про напад на драгунiв хутко буде передано коронному гетьману. Недарма ж вiн посадив у фортецi свого прибiчника, цю гоноровиту жабу Пшияловського, котрий тiльки й умiє доносити..."

    - Я вимагаю коменданта пояснити, що сталося сьогоднi вранцi пiд мурами фортецi? - комiсар старанно уникав слова "пане", i Марiон вiдповiв йому тим же:

    - А що комiсара цiкавить?

    - Я велiв утопити в Днiпрi одного з хлопських утiкачiв. Чому не виконано моє повелiння?

    - А про це комiсар хай запитує у запорожцiв.

    - Я вимагаю пояснень вiд коменданта, а не вiд тих лотрiв, котрi невдовзi загойдаються на шибеницях! Менi не подобаються їхнi витiвки!

    - Овва! - ошкiрився комендант. - Комiсар теж їм не до вподоби.

    - Комендант буде вiдповiдати перед коронним гетьманом Речi Посполитої!

    Це вже була явна погроза доносу, але Марiон не звернув на те уваги. Звик.

    - Я - комiсарi - мiж тим вигукував шляхтич. - Я уродзоний шляхтич, поставлений сюди для порядку, i я... я...

    - Для смертi всi однаковi - i уродзонi, i плебеї, - буркнув Марiон. - I я вимагаю не втручатися у мої справи. Я не терплю, коли неуки i бездари починають зi мною нахабно поводитись!

    Пшияловський осiкся, заклiпав рудими вiями.

    - Але я поскаржуся коронному...

    - Бiжи!-зневажливо махнув рукою комендант, радий, що таки допiк уродзоному. - Твiй гетьман вештається десь у Прибалтицi, а коли прицурганиться сюди, то нас уже й слiд охолоне. Дурнi будуть запорожцi, коли не використають такого зручного менту. Ось тодi й закукурiкаєш, комiсаре!

    - Сто дяблув! Це моя ойчизна, а ти iз своїми нiмцями - бiдний найманець. Обдертус! Зайда! Я тут господар!

    - Ойчизна? - криво посмiхнувся Марiон. - Ха! Заграбастали чужу країну, а тепер ховаєтесь за мури та за спини найманцiв i галасуєте про якусь там ойчизну? Он, глядiть, щоб вас не посадили на палi в цiй ойчизнi.

    - Пся крев! - задихався вiд гнiву комiсар. - Щоб тi лотри, тi схизмати зважилися напасти на фортецю короля? Та вони як мишi розбiжаться при першому ж залпi наших гармат!

    "Таки допiк уродзоного телепня, - зловтiшне подумав комендант. - Не тiльки гонору, а й страху в тебе достобiса!"

    Марiон i зовсiм заспокоївся. Хай бiснується шляхтич. Зрештою, це його справа - з'ясовувати стосунки з українцями, а вiн, Марiон, француз. Йому однаковi i поляки, i українцi. Поляки платять, вiн служить полякам, платили б українцi, служив би українцям... Йому байдуже .. Не слухаючи Пшияловського, пiдiйшов до шафи, збитої з грубезних дощок, витяг пузату карафку з угорським вином i налив кухоль .. Останнiм часом вiн все частiше прикладається до вина. Коли не увiллє у себе хмiльного трунку, день тодi - не день...

    Пшияловський все ще галасував. Марiон дiстав другий кухоль, налив i комiсару.

    - Нас тут двоє вiдповiдальних, - примирливо мовив, не дивлячись на комiсара, - тож немає чого сваритися у цiм закутнi свiту.

    - Польща i Францiя - великi маєстати! - вигукнув комiсар - Ми зiтремо в порошок хлопську Украйну? Нєх жиє Рiч Посполита, наша кохана ойчизна!

    - Нех жиє, - байдуже буркнув Марiон. - Але я п'ю за себе, за Жана Марiона, ба бiльше нiхто за мене не вип'є!

    - А я п'ю за нашу фортецю-форпост боротьби iз схизматами! Ми на передньому краї! На нас ойчизна дивиться!

    - А менi байдуже, хто на нас дивиться. Я люблю вино i п'ю його залюбки.

    - Коменданту не дорога й ойчизна, бо вiн усього лише найманець!

    Пшияловський, не приховуючи лютi, зиркнув на коменданта, вкладаючи у свiй спопеляючий, як йому здавалося, погляд усю зневагу до зайди, i вийшов, хряпнувши дверима.

    Марiон, радий, що таки допiк уродзоному шляхтичу, засмiявся I подумав, що було б непогано, якби тi лотри та спiймали коли-небудь Пшияловського, - ось тодi б вiн позбувся гетьманського донощика.

    "Iдея, - подумав Марiон, - треба лише пiдшукати зручний випадок".

    Вже звечорiло, коли комендант, обiйшовши фортецю, повернувся до хати i буркнув джурi:

    - Пiди i приведи її, бо мене їсть смуток.

    - Слухаю, - лiниво озвався джура.

    - Ти мене розумiєш, бовдуре? Коли зачепиш її хоч пальцем - нарiкай на самого себе!

    - Слухаю, пане комендант!

    Джура зник, Марiон зацибав з кутка в куток.

    "Цiкаво, - думав вiн, - чи вiддасться вона добровiльно? О, жiночi пестощi для мене зараз що той бальзам! Iнакше зовсiм зачахнув захирiю Але надто горда холопка Як шляхтянка, не хотiлося б її силомiць мордувати. Живосилом - не те Силомiць дiє тiльки та худобина Пшияловський..."

    Та ось джура вводить полонянку, а сам зникає. Марiон скидає поглядом бранку - єдину свою радiсть у цих диких краях" Хай буде проклятою та мить, коли вiн погодився сюди приїхати!

    - Здрастуй, красуне!

    Полонянка не вiдповiла, дивилася кудись повз комендантi. Висока, струнка, з русою косою. Коса довга i товста, до пояса. Маленькi груди пiд благенькою сорочкою, наче два горбочки. Рукавця сорочки - вуставки - вишитi червоними квiточками з чорними пагiнцями та листочками... Зваблива... Нi, вона таки має стати його єдиною радiстю в цьому закутнi - як добре, що її спiймали драгуни на якомусь хуторi. Воякiв застерiг: хто ЇЇ хоч пальцем зачепить - того зарубає на мiсцi. Вона мусить дiстатися тiльки йому. Коли б вона зохотилась сама... Боже, щоб то було для нього за щастя!

    Марiон налив два кухлi вина, один спрагло сам спорожнив, другий пiднiс полонянцi.

    - Випий, i цей трунок вижене смуток з твоїх гарних очей. Я велiв, аби тебе годували по-людськи I ставилися по-шляхетському.

    - У неволi не буває доброти, - вiдповiла вона, -бо неволя нiколи не буває доброю i справедливою.

    - Ти не бiйся мене. Вона глузливо гмикнула.

    - А чого б це я боялася того, хто сам труситься над своєю долею?

    - Але я добрий, - збрехав вiн, бо в ту мить i сам вiрив у свою доброту. - Я подiлюся своїм добром з тобою. I своєю любов'ю.

    - I для цього ти мене зачинив у льох?

    - Пташечку варто зачиняти, iнакше її згамає кiт.

    - Гм... Чи не краще тодi зачиняти кота?

    - Ха-ха! - зареготав вiн. - Ти дотепна, моя пташечко!

    Ще хлюпнув у кухоль вина, бо допiкала спрага.

    - Як тебе звати? - обхопив її за гнучкий стан.

    - Чи пановi не все одно? - вона вислизнула з його обiймiв - Я не терплю старих лапунiв.

    - Але я хочу вимовити твоє iм'я, - перехилив вiн кухоль.

    - Полонянка...

    - Рiд у тебе є?

    Вона випросталась i гордо глянула на нього.

    - У мене є рiд, i великий. Я - українка!

    - Але я питаю, як тебе звати?

    - Українка, - вперто повторила вона.

    - Ти будеш моєю! - зухвало вигукнув вiн. - Але я не хочу брати силою те, що любiше по добрiй волi.

    Вона рвучко повернулась до нього, очi її спалахнули.

    - Доброї волi забаг? Приперся в чужу країну, хапаєш людей, мордуєш їх у пiдземеллi, а тодi доброї волi хочеш? Пестощiв?

    - Ти маєш рацiю, - згодився вiн. - Але я не поляк.

    - Не має значення. Ти все одно ворог! Вiн знову хлюпнув у кухоль жадiбно випив.

    - Вино приносить забуття, я хочу втопити у ньому свою нудьгу.

    - Коли запорожцi захоплять фортецю, то пана коменданта i без вина чекає забуття.

    - Ти певна?

    - Авжеж! Козаки не потерплять осиного гнiзда бiля Сiчi. Це мусить нарештi втямити i сам пан комендант.

    - Оракул у спiдницi! - спалахнув вiн. - Сiльська пророчиця! Ха-ха!.. Не забувай, що всi пророки закiнчують життя ранiше, анiж збувається їхнє просторiкування! Забуваєш, що ти всього лише холопка, а не уродзона шляхтянка. По-доброму не вiддасися - силомiць вiзьму. Або вiддам тебе драгунам на поталу. Вибирай. Ти молода, вродлива, гостроязика. I, напевне ж, хочеш жити. Чи не так?

    - Хочу, - зiзналась вона i по хвилi додала: - Але хочу жити вiльною, а не панською затичкою...

    - Коли багнеш волi - не протився менi. Я подарую тобi волю i випущу тебе з фортецi. Я тут господар.

    - Нi, - сказала вона просто. - Ти - в'язень, такий же, як i я. Сидиш i лихоманишся за мурами, козакiв боїшся.

    - Послухай, пророчице... Проси у мене що хочеш, i я виконаю твоє прохання. Але спершу стань моєю. I пам'ятай: або я, або драгуни. Поспiшай, я нетерпеливий. I драгуни теж...

    Вона задумливо перебирала косу, наче радилася з нею.

    - Гаразд, - вперше погодилась бранка. - Але поведи мене на фортечну стiну - хочу подивитися на Днiпро й подихати свiжим повiтрям.

    Вони вийшли й попрямували дворищем. Вона попереду, вiн трохи вiдставши. Дивився на її довгi стрункi ноги з пружними литками, на горду поставу, на легку ходу й облизував сухi губи, що вкривалися смагою. Потiм вони довго пiднiмалися крутими схiдцями i зрештою опинилися на стiнi. Варта вiдзадкувала геть до бастiону.

    - Дихай свiжим повiтрям, пташко, - комендант розтягнув губи в подобi посмiшки. - Сьогоднi я щедрий, виконаю будь-яку твою забаганку!

    Широко вiдкритими очима дивилася дiвчина на свiт. З високого муру видно було далеке Заднiпров'я, де зеленiли гаї...

    - Земле моя рiдна, - прошепотiла дiвчина. - Так хочеться жити...

    Глянула вниз, на гостре камiння, вiдсахнулась.

    - Страшно? - засмiявся комендант. - Ходiмо краще звiдси.

    - Зачекай, людолове!

    I полонянка вискочила за зубчастий виступень стiни.

    - Назад! - крикнув комендант.

    

... ... ...
Продолжение "Фортеця на Борисфенi" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Фортеця на Борисфенi
показать все


Анекдот 
Как-то встретились две замужние подруги:

- Слушай, надо ехать в командировку, а муж уже извёлся весь...

- Если ревнует, ставь пояс верности, а ключ отдай мужу!

- И что же, мне целую неделю ходить в наморднике?
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100