Микола Хвильовий - Хвильовий - Синi етюдиПроза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Микола Хвильовий Читать целиком Микола Хвильовий. Синi етюди
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ВСТУПНА НОВЕЛА
Вчора в "Седi" безумствувала Ужвiй, i "Березiль" давав iлюзiю
екзотичної зливи. А сьогоднi над Харковом зупинились табуни пiвденних хмар
i йде справжнiй тропiчний дощ - густий, запашний i надзвичайно теплий.
Горожани зовсiм збожеволiли з такої несподiванки й висипали на вулицi. Про
тропiк Козерога вони знали тiльки з географiї, а тут трапилось чудо - i
тропiк Козерога завiтав на Лопань. Натовпи суєтяться, ловлять язиками
солодкi краплi тихої тропiчної зливи й нiяк не думають ховатись пiд
навiсами домикiв.
- Чудесно,- говорю я й булькаю в теплi калюжi. Юлiян Шпол, автор
комедiї "Катiна любов або будiвельна пропаганда", мовчки за мною: я завжди
забiгаю вперед. Весь вiн як мокре курча, i - дивно! - з його капелюшка
тече чомусь синя вода. Я повертаюсь до нього й говорю:
- Сьогоднi моє любиме число - 13. Отже, сьогоднiшнiй день мусить
принести нам якусь приємну несподiванку. Як ти гадаєш, що це має бути?
- Очевидно, зустрiнемо професора Канашкiна,- серйозно вiдповiдає мiй
приятель.
I дiйсно: в кав'ярнi Пока до нас пiдходить названий професор, i
пiдходить з такою, знаєте, усмiшкою, нiби вiн допiру наївся карамелi. Вiн
нас вiтає, робить нам кнiксен та кiлька комплiментiв, розповiдає щось про
критичну оглоблю й тут же читає нам свiй науковий труд пiд такою назвою:
"Що таке липа, як так трапляється, що професорська кафедра раптом стає
липова, що таке, нарештi, липовий професор, його роль в марксистському
суспiльствi, а також про соцiальне корiння богемських ухилiв серед наших
iспанських письменникiв".
- Чудесно! - говорю я, похлопавши Канашкiна по плечу й узявшись двома
пальцями за його пiджачну петельку.- Чудесно! Ти подаєш великi надiї, i я
певний, що суспiльство на слiдуючий рiк обере тебе членом свого
парламенту.
- Ну що ви! - червонiє мiй професор.- Я зовсiм не припускаю, щоб моя
робота мала такi несподiванi наслiдки.
Але ми - я й Юлiя Шпол - стоїмо на свойому: мовляв, без бляхи тут не
обiйдеться, мовляв, на слiдуючий рiк ми вже саме Канашкiна будемо обирати,
мовляв, вiн же знає, що в цьому роцi ми таки зумiли провести кiлькох своїх
кандидатiв.
- Дякую, дуже дякую! - говорить професор, i ми виходимо з ним на
вулицю.
Нас зустрiчає та сама тропiчна злива. Я запевняю, що "Три мушкетери"
написав несамовитий Ринальдо Ринальдiнi, а професор Канашкiн запевняє, що
цей твiр не належить перу "письменника Ринальдо Ринальдiнi, а належить
перу французького письменника Гофмана-молодшого, що писав пiд псевдонiмом
Дюма (батько)". Тодi до нас пiдходить Олесь Досвiтнiй (переступає через
калюжу) i каже:
- Драстуйте, товаришi! Драстуйте й ви, професоре Канашкiн!
- Драстуй! - говоримо ми й ловимо язиками краплi теплої тропiчної
зливи.
Олесь Досвiтнiй iнформує, що вiн допiру скiнчив свiй новий твiр пiд
такою назвою: "Собор Паризької Богоматерi". Вищеназваний професор виймає
олiвець i записує: "Олесь Слiсаренко написав удосвiта новий твiр "Собор
Паризької Богоматерi". Потiм до нас пiдходить вiдомий панфутурист Семенко
й одразу ж починає ображати мене дотепами й лаяти за французькi фрази, що
я їх вживав у своїх памфлетах: мовляв, це ж французьке парикмахерство. Я з
ним погоджуюсь, i таким чином виявляється, що я творив свiдоме _французьке
парикмахерство. Тодi беру "Зустрiч трьох" i питаю:
- А що значить NР, що стоїть над кожним твоїм вiршем у цьому збiрнику?
- Як що? - каже Семенко.- Це значить - кiнська сила!
- Боже мiй! - скрикнув я.- Таж кiнська сила має зовсiм iнше позначення.
Панфутурист нiчого не вiдповiв, i таким чином виявилось, що вiн творив
несвiдоме_ латинське парикмахерство.
Юлiян Шпол зареготав. Семенко зблiд i пiшов до Красної гостиницi. Ми
його не затримували, як i професора Канашкiна.
Нарештi пiдiйшли до Держвидаву. Там ми обтрусились вiд дощу й зустрiли
ще кiлькох творцiв читанок ("папа рєжєт, мама клєiт"). До Держвидаву мусив
зайти сьогоднi якийсь начальник, i тому в однiй кiмнатi пахло репейним
маслом - саме тим, що не з agrimonia eupatorium, а з lарра. В кiмнатi
Аркадiя Любченка, автора "Буремної путi", кiлькох талановитих оповiдань i
не закiнченого ще роману, до нас пiдiйшов Пилипенко, автор "Байкiвницi" й
закiнченого роману "Малоросiя", i каже до мене:
- А в цьому роцi вашого прiзвища в держвидавiвському календарi не буде.
- Пiд рубрикою "iсторичнi подiї"? - питаю я.
- I пiд рубрикою, i без рубрики! Нiяк не буде!
- Та невже? - кажу я й сiдаю до столу, щоб трохи поплакати. I я плачу
гiркими слiзьми. Тодi Пилипенко, Юлiян Шпол i Олесь Досвiтнiй (як i
Аркадiй Любченко) починають утiшати мене. Але як утiшити? Я говорю крiзь
сльози:
- За що? За що? - I, вийнявши з кишенi жменю пiдсмаженого насiння,
вибираю гарбузовi кабачки й з смаком лузаю гарбузовi кабачки (мовляв, "за
що? за що?").
Нарештi, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителiв i рябу
шкапу, ми йдемо до нашого мецената - Раїси Азарх. Вона зустрiчає нас милою
усмiшкою.
- А...- говорить Раїса Азарх.- Дуже рада вас бачити! А тебе, Nicolas,
особливо!
Вона менi пропонує перевидати мої твори пiд назвою "Твори". Я,
звичайно, вiдмовляюсь. Словом, я проти. Вона - за. Я проти! Вона - за!
Виявляється також, що за i мої приятелi, як от Аркадiй Любченко. Тодi я
погоджуюсь, i ми складаємо умову.
...I от умову складено. Я знову перечитую свої оповiдання (до речi,
страшенно нудно перечитувати) i сiдаю писати "вступну новелу". Але що
писати? Знаю тiльки, що написати обов'язково треба, бо ж i я все-таки несу
вiдповiдальнiсть за себе.
...I от я вiдповiдаю. По-перше - "твори". Це зовсiм не "полное собрание
сочинений", це не претензiя - це непереможне бажання моїх меценатiв: Раїси
Азарх, Сергiя Пилипенка i Аркадiя Любченка. Отже, за всякими оправками з
приводу назви звертайтесь, будь ласка, до вищеназваних меценатiв. I далi
(щоб не забути): в перший, у другий, як i в дальшi томики я вкладаю речi,
ще нiде не друкованi.
А тепер про змiст. Свою наймолодшу збiрку я писав на початку тридцятих
рокiв нашого столiття (в 1921-1922). В кiмнатi, де я працював, було
страшенно тiсно (жило багато народу), так що я мiг сiдати за стiл лише
вночi. Саме тому, мабуть, у моїх творах i мжичка.
Нi, мабуть, не тому: я просто фiксував настрої тридцятих рокiв.
Тепер про форму. Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який
сьогоднi не в модi. Я, пробачте за вольтер'янство, я... романтик! Саме
вiдси й iде розхристанiсть i зворушливе шукання самого себе до ста
двадцятьох рокiв ( я думаю прожити сто п'ятдесят).
Впливи._ Я погоджуюсь з тими вельмишановними критиками, що не бачать у
моїх творах нiчого оригiнального. Вони мають рацiю: весь я в лабетах
пiльняковщини та iнших серапiонових братiв.
Мова._ Мова моїх творiв надзвичайно кострубата. Окремi вирази бувають
буквально безграмотнi. От приклад: "Балачки його нiчого собою не уявляли".
Про мову моїх творiв можна прочитати у професора Сулими.
От i все. А коли сказати, що я можу бути автором тiльки одного твору,
який хочу написати через багато рокiв i до якого я дiйду, очевидно, через
етюди, то це вже буде рiшуче все!
Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорi, задумливi вечори, нiжнi
осiннi ранки, коли десь летять огняноперi вальдшнепи (мiй сюжетний
любовний роман "Вальдшнепи" буде в третьому томi) - все те, чим там пахне
сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю нiжних
женщин з добрими, розумними очима, i я страшенно шкодую, що менi не
судилося народитись таким шикарним, як леопард. Iще люблю я до безумства
нашi українськi степи, де промчалась синя буря громадянської баталiї,
люблю вишневi садки ("садок вишневий коло хати") i знаю, як пахнуть
майбутнi городи нашої миргородської країни. Я вiрю в "загiрну комуну" i
вiрю так божевiльно, що можна вмерти. Я - мрiйник i з висоти свого
незрiвнянного нахабства плюю на слинявий "скепсис" нашого скептичного
вiку. Ну, i так далi.
А тепер - поки що до побачення! Зараз iду в робiтничий квартал до
радянських робiтничих домикiв i буду там слухати, як заливається гармошка
бродячого музики.
Вона заливається якось сумно, i я думаю: тут я все-таки не зустрiну
професора Канашкiна, i я пригадую, що попереду мене стелиться великий
життьовий шлях. Вiн починається десь у минулих вiках i шкутильгає осiнньою
елегiєю через шведськi могили, через Сорочинський ярмарок i далi, аж до
Гофманської фантастики (мiж iншим, можна сказати не тiльки "Три
мушкетери", але й "три мушке-тонери"._ Мушкет, аркебуза - це одно, а
мушкетон - це старовинна рушниця з набоями в кiлька куль, що одразу летять
у кiлька сторiн).
...Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропiчна
злива - густа, запашна й надзвичайно тепла. Я - вiрю!
...Юлiян Шпол, автор комедiї, "Катiна любов або будiвельна пропаганда",
мовчки ступає за мною. Весь вiн як мокре курча, i - дивно! - з його
капелюшка тече чомусь синя вода.
Драстуй, Юлiяне Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку! Завтра
пiду на могилу комунара, автора "Ударiв молота i серпнi". Я понесу йому
пучок синьооких фiалок i там згадаю про свою загадкову смерть. Драстуй,
Юлiане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я - вiрю! ЖИТТЯ
I
Коли за лiсом зав'яне молодик, там десь, на степах, над озиминою, цвiт
стелиться, а вiн зав'яне - в оселях сутенiє, розливаються цебра синяви -
тихої, блiдої, i вмирають каганцi. Тiчки тодi бiгають, трiщать тини,
скаженiють пси, найбiльш крихкотiлi,- дужi пси мовчазно шкутильгають за
переможцем, а крихкотiлi в спорзнiй солоднечi гризуться. Спорзно тодi в
повiтрi. Тому: нашi прадiди теж у цей час бiгали тiчкою, а наша кров -
прадiдiвська, червона i теж горить.
А от клунi. Так, клунi. В них торiшня солома, а на нiй зеленiє кохання.
I до клунь трiщать тини. I риплять вони теж спорзно. Хто знає, як у цi
ночi клунi риплять? Солома зiтхає, так вона зiтхала вiки, навiть коли
татарськi загони блукали по степах на Українi.
I от: на однiм боцi Ворскли - Дамаївка, на другiм - хутiр Комарiвка.
Недалеко гетьманський лiс, а далi - Диканька (диканьське пиво й меди
опiшнянськi - недалеко бiля Полтави). Дивишся на гетьманський лiс,
згадується: гетьманщина, Гоголь, татари, Карло XII i т. iн. Тодi могили
жеврiють, нiч, день, ранок, свiтанок - все одно... Над степами гойдається
шулiка...
Iз Дамаївки приїздили двоє: Павло й Мишко-комунiст. Приїздили на човнi
до Степанового городу. Степанова дiвка - Гандзя, казали - повна пазуха
грудей. У Степановiй клунi спала й Оксана. З Оксаною от що: їй 17 лiт,
батько її, Рубан, сюсюкає, а мати теж сюсюкає. Оксана ходить "корольком",
груди що яблука твердi, й несе їх уперед, от i спокушала парубкiв.
Казали:
- Оксано, пора на вечорницi!
А батько не пускав. Парубки обмазали ворота дьогтем, а на ворога
солом'яного дiда поставили. Рубан перелякався й засюсюкав;
- Сарас iди носювати в клуню! Оксана:
- Що ви, тату?
- Сарас, сьоб менi сього грiха бiльс не було.
I виштовхав iз хати, а сам пiшов у комнезам скаржитись. А було це
вдень. Оксана подумала й пiшла до Гандзi. Та ж спить з парубками уже
шостий рiк. Порадила: лягай зо мною. Послухала. Гандзя з Павлом на возi, а
Оксана поки що сама. На другий день Павло приїхав з Мишком, i Мишко лiг
бiля Оксани.
Було й так: Павло забариться, а Гандзя чекає. Тодi виходили з клунi,
щоб парубки не почули, i через город до дощок - прали удень бiлизну там.
Сюди приставав Павлiв човен.
Комарiвка була на узгiр'ї, i з дощок майорiли силуети будiвель. З рiчки
йшов дух - може, татарський, задвiстiлiтпозаднiй, може, з баговиння, i
рiчка була далека в своїй глибинi, вона з Днiпра в Чорне море бiгла,
думалось, що й вона морськими синiми бурями дихає, казали - Комарiвка над
баговинням замислилась, так: вечори ходили по Комарiвцi - сiрi, тихi - i
далi - далi... I Оксана мрiяла. А Гандзя булькала у водi ногами, спiдницю
закочувала й спiвала:
Маруся оiруїлась,
В больничной дом везуть.
I груди її високо пiдiймались, нiби хотiли полинути в темно-синi
простори. I ще вона спiвала, i спiви лагiдно лунали за рiкою. А потiм
зiтхала i нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзю й теж хвилювалася й думала
про очерети, про комунiста, про комунiстiв, про продподаток - батько
лаявся - а вони полинуть восени - качки, про качок думала, а куди -
невiдомо. I мрiялось, i ще мрiялось...
Нарештi з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб нiч не
почула. Павло гребе, мов справжнiй рибалка, а Мишко в душогубцi з очима
заплющеними - боязко. I Гандзя завмирала, i Оксана завмирала, i всi
завмирали. Ах! Павло... Павло... поспiшає - мiцний, бадьорий i злий.
Збентежено ховалась в очеретах вона - нiч. Зорi горiли хоробливо й у
солодкiй тузi падали на поверхню.
...Потiм учотирьох iшли в клуню спати. В клунi на возi Гандзя здержливо
реготала - i солодко було. Трiщав вiз - i було тьмяно. На вулицi, i по
городах, i по садках блукали зайвi парубки й лякали нiч штучним iржанням:
- I-го-го! I-го-го!
I чути було ще тоскний заспiв:
Не за Ленiна, не за Троцького...
А в другiм кiнцi спiвали:
Чий я козак, звуся Воля,
Українець з Гуляй-Поля.
Гей шумуй, моє вино,
Йде за правдою Махно!
Бiля Оксани лежав Мишко, мовчки цiлував їй волосся, а вона мовчала.
Мишко брав її руку й теж цiлував. Оксана пручалась тихо.
- Господи, не треба, у мене руки бруднi.
Мишко важко дихав i уперто не пускав її руки. Було тремтiння. I так
цiлу нiч: вiн її руки цiлував, а вона пручалась. Iнодi вiн її брав за
груди, але зараз же "вибачався" i казав, що це якось так. Свiтало - i вони
розходились. Дивно, яка нiч була коротка! Оксана козою бiгла додому, i
цiлий день туманiло в головi.
...А вiд дощок вiдпливав човен, а десь дзвенiли червонi дзвони зорi.
II
Минали днi, i в спогадах поринали ночi. Як це: десь бiля Диканьки є
село i хутiр - а що тут ранiше було? До татарви? Га? Так, село i хутiр - i
далi-далi... А що через сорок вiкiв? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII.
Моя люба соцiалiстична Україно! Степи, шулiка, i лiтнє сонце вiдходить
за обрiй, а за ним молочна стежка спiває бiлих, а може, й червiнькових
пiсень, мукають корови, з пасовиська бредуть - i далi-далi. Ферми,
електричнi плуги... машини, фабрики, заводи... Ах!.. I далi-далi...
Молочна стежка спiває - яких пiсень?..
Iшло лiто, курiли сiновали, думали пiдстриженi луки. Проходили
громовицi, вiдходили блискавицi - далеко-далеко, тiльки на обрiї блимало
золото, i рiка тихо хоронила пiслядощовий глибокий смуток.
Мишко казав Оксанi:
- Я скоро поїду до мiста. I ти поїдеш. Я докiнчу науку - тепер тихо.
Тепер можна, i ти будеш учитись. Тепер усiм можна, тепер для бiдних школа.
Оксана не любила комунiстiв, усе село не любило, а в Мишчиних очах
стояло кохання, i вона вже любила комунiстiв.
...У липнi ночi були душнi, iз степiв дзвонило - неясно, iз невiдомих
химерних дзвонiв. Тодi Мишко казав:
- Оксаночко, яке життя! Хоч би скорiш до мiста. Як менi хочеться до
мiста. У Київ поїду я...
Думала про життя, думала про Київ, думала, що в Києвi невiдоме життя,
думала про великi мiста, де курить химерно, i хотiлось до великих мiст, до
життя.
I ще проходили днi, i в спогадах поринали ночi. I знову курiли
сiновали. Але стало неспокiйно.
В Дамаївцi партизани вбили двох комунiстiв, а Мишко втiк.
Iз повiту приїхав карний загiн. I Мишко знову збирав продподаток, але в
Комарiвку їздив рiдко, бо боязко було. Коли приїздив - був несмiливий,
прислухався, не говорив про чудесне, тiльки Оксанi чудесно було.
I от: Оксана до колодязя йшла, назустрiч - Гандзя.
Гандзя:
- Чула... виїздить твiй?
Захмарилось обличчя:
- Не знаю.
Оксанi й гарно було, i погано було - чи вiзьме й її з собою?
Каже Гандзя:
- Не випускай: комунiст гарний - може, ожениться... Та тiльки чорт їх
розбере. Мiй дiд крiпак був, розказував, як колись такi ж паничi теж
установлювали власть. Бувало й так, що селянок брали, а бувало й так, що
дурили тiльки.
Оксана замислилась i пiшла на вигiн, дивилась i прислухалась, як за
суховiєм вечiр тече. Згадувала, що комунiст їй казав.
Вiн такий несмiливий, а каже так хороше.
...На свiтанку пiсля однiєї солодкої ночi Мишко вiддався Оксанi й
Оксана вiддалася Мишковi. Гандзя й Павло спали, а вони не спали. Тодi в
клунi було тихо, тiльки зрiдка миша шарудiла в золотiй соломi...
Ах, яка тодi була чудова нiч!
У неї такi тугi зiтхання, як яблука з антонiвки, i величезнi очi, де
цвiте життя, щирiсть i тихий сум кохання... Хто бував на соломi?.. Тодi
було передосiнньо. На вигонi вистукував перепел, а серця не чути було.
Iшов дух вiд свiжих снопiв i нагадував широкi, безмежнi лани. Крiзь щiлину
жеврiла зоря. Тодi Мишко згадав, що в цю мить (читав десь) цвiтуть на
серцi чайнi троянди. А Оксана не призналася Гандзi - їй гарно було
хоронити в собi велику таємницю зачаття. Тiльки в її кривих японських очах
вiдбився передосiннiй зажурений шелест тополi i серпневе виглядали її
груди, наче стiжки молодi на стернi блiдiй.
Оксана вже не ходила до дощок вичiкувати човна iз-за коси. Вона знала,
що скоро приїде Мишко, забере її з собою i вони поїдуть у далеке, невiдоме
мiсто. Туди - далi - далi, де курить i дзвонить життя, найбiльше,
наймолодше. Боялась тiльки, щоб повстанцi Мишка не вбили: вони частiш
чужинцiв убивали, а вiн був чужинець - з iншої губернiї.
Потiм пiшли дощi i зелина зажурилась. Зрiзали очерет, i сумно стало на
рiчцi. В Дамаївцi майже кожного дня ховали когось, i похороннi дзвони
заповнювали рiчку - голу, сиротливу, осiнню, заповнювали її глибiнь.
Комарiвка слухала цi дзвони й дивилась на хмурий гетьманський лiс, на
змарнiлi степи.
Потiм iще пiшли дощi.
III
Зими не було, й знову було мокро й осiнньо. Мишко чекав наказу виїхати
до мiста й уже майже не їздив у Комарiвку. Партизани вже не ховались у
лiсах i приходили з повинною. Лiси були нуднi й жорстокi, чорнi, як
смерть, вишкiрялись навiть. Оксана почула, що вона завагiтнiла. Уночi вона
лапала свiй живiт, їй здавалося, що вiн росте й вона це почуває.
Виходила на вигiн, дивилася на поле, на тумани, до станцiї (за сорок
верст Кочубеївка була), i були гони, i верстви, i тракт, i стовпи, i було
тоскно, i хотiлося невiдомого. А вдома батько сюсюкав, i мати сюсюкала, i
комунiю лаяли, i ще раз її лаяли.
Дiвчата повернулися з бурякiв i вечорницi улаштовували - i не хотiлось
на вечорницi. Увечерi батько приносив газету й крутив з неї цигарки, а
Оксана дивилась на рядки й думала, що там написано про Київ, про мiсто. А
батько ще приносив газеnи - у волостi їх багато, й нiхто їх не читав, вони
лежали в шафi в писаря i їх крали з нього курiї, а на базарi говорили про
Петлюру, про румунiв, про кiнець Радянської влади.
За цiлий мiсяць Мишко приїздив один раз - i вже не говорив, а коли
говорив, то про якусь суворiсть, про нудоту й ще про щось - Оксана не
пам'ятає. А вона брала його бiленьку руку й гладила нею свiй живiт i
усмiхалась загадково. Потiм вона говорила з Гандзею, але й на цей раз
хоронила тайну народження. А в хуторi почали ходити темнi чутки, що
повстанцi нахваляються вбити Мишка. Тодi прийшли тривожнi ночi. У вiкна
бив напiвдощ, напiвснiг, у бовдурi гув вiтер, i снились далекi, бруднi
дороги без кiнця, без краю. Верстви, гони, стовпи i шляхи, i знову
шляхи...
...I знову зими не було, i було мокро i осiнньо... I припадала осiнь до
Оксаниного серця i стискала його.
Але не гадала Оксана, що в цiй чвирi життя кине свою першу важку тiнь
на її прекрасну молодiсть, i тому, коли їй було переказано, що Мишко
виїхав з Дамаївки, вона навiть здивувалася: як, невже зовсiм? Їй сказали,
що зовсiм. Вона не заплакала, вона навiть. не почула, як їй заболiло - так
пекуче заболiло. Вона пiшла на Полтавський шлях i дивилась у той бiк, на
Полтаву. I пригадала липневу нiч i неяснi дзвони iз степу. Потiм сiла на
зрубаного дуба й дивилась на болото. Вiтер носився по Комарiвцi - чiткий,
колючий, жорстокий. I знову, як крiзь сон, солодкi ночi й зорi в синiм
маревi. Але треба було щось думати. I надумала:
- Пiду.
I пiшла. Коли б вона читала "Кобзаря", вона б знала Катерину, але вона
була неписьменна. Вона чула тiльки про Київ, а що Мишко - ах, Мишко!
Мишко!..
Увечерi Оксана зiбрала таке-сяке шмаття й вийшла за ворота. Сiрiло, й
дощу не було. Сунулись хмари невiдомо куди, сунулись далеко-далеко - у
далечiнь. Чоботи грузли в багнi, а навкруги голе поле й тиша. I ще мрiяла
про липневi свiтанки, про неяснi дзвони iз степу. Думала про великi мiста
i ще про щось незнайоме, таємне. Зрiдка назустрiч їй тягнулися пiдводи, iз
станцiї їхали. Конi пнулися i з великим напруженням витягали з багна вози.
Люди пiдозрiло оглядали її, оглядалися i ще раз оглядали. Проходили
верстви, проходили й гони, а кривi очi виразно, з сумом дивилися на
мовчазнi станцiйнi вогнi, що заблищали за могилами. На обличчi застигла
скорботна, ледве помiтна посмiшка. Гетьманський лiс залишився далеко
збоку, а вона дивилася на нього й згадувала Мишка i його жагучий шепiт на
соломi. Знову налетiла темна хмара й забризкали сiрi води. Повернулася -
Комарiвки не видно. Було тоскно й було радiсно. Згадала газети, батьковi
цигарки й подумала: це темне життя, а хотiлося свiтлого, молодого, як
молодик. Станцiйнi вогнi наближалися. Зупинилася бiля верстового стовпа
вiдпочити.
...Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око. З шумом пролетiв
поїзд i зник в далинi.
Оксана пiдходила до семафора.
КОЛОНIЇ, ВIЛЛИ...
Так от: єсть вiлли, бiля мiста в кучерявих лiсах засiли, i шосе до них
гадючиться. Єсть вiлли, єсть i колонiї - дитячi. Вiлли: специ, їхнi жiнки
вiдповiдальнi, взагалi - квалiфiкацiя, цвiт. Ну...
- Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Ганьба! Годуємо
паразитiв.
- Да, непорядки.
А вдруге вже друга на першу:
- Подумайте: їй одно мiсце на вiллi, а вона .цiлу сем'ю притягла, ще й
"друга дома" притягла... Безобразiє...
...Отара бiлорогих баранцiв посунула до сонця: то хмари, то небо за
голубе поле... Ну...
I третя на другу:
- Сволоч! В городi одержує тринадцять пайок, ще й тут у три горла.
Їдять шоколад, п'ють каву, молоко - поправляються. Так живуть.
Синiє вечiр - пiд'їжджають автомобiлi. Тодi гостi їдять i всi їдять.
...Слобожанськi лiси й тракти i досi були тривожнi. Ходять бандити по
лiсах. На вiллах тихо тому. Купражили гультяї колись, лiтали по шосе
мотори, кавалькади, й гомонiв лiс вiд музики, гамiр буржуйський, купецький
ходив по корчах... Тепер тихо, тепер їдять...
...Колонiї пiшли далеко в лiси. От колонiя, скажемо. Цвiтуть дiти,
ростуть з молодняком дубовим, бронзовi шиї, очi блищать, як спiлi вишнi
пiсля дощу. В колонiї виховательки - тьотя Бася, соцвосниця... да...
Господарською частиною завiдує Гiль. Гiль ходить i спiває: "Ми смєло в
бой пайдьом за власть совєтов"... Цiлий день спiває. Соловей. Очi йому теж
цвiтуть, як спiлi вишнi пiсля дощу. Звiдки вiн - бородатий, мамулуватий?
Хто його знає - революцiя родила. I вiн у свою матiр конче закоханий - у
революцiю. Не знає нiчого, крiм цiєї пiснi,- i не треба.
- Та покиньте ви спiвати,- кричить Анфиса Павлiвна, гладка, охайна -
нiмецької породи.
Гiль зникає.
Є ще стара дiва - Павлина Анфисiвна,- так кажуть, так звуть,- це не
так.
Ну, i так далi...
Тьотя Бася - фанатичка. Зустрiчає незнайому жiнку:
- Що ви читали з жiночої справи? Що? Бебеля "Женщина i соцiалiзм" не
читали? Та невже?
Витягає "Женщину i соцiалiзм". Читає, слухачi тiкають. Вона молиться на
Коллонтай i Лiлiну. А Анфиса Павлiвна розказує анекдоти:
- Я вам по секрету. Цiлий скандал був... Коллонтай кричить:
"Стерво! Тебе в публiчний дом". А Лiлiна як схопиться: "Ах ти розпусто!
Тобi жалко, що я з Зiнов'євим живу?" Ха! А вона ж молода, а та стара.
Павлина Анфисiвна, як заходить сонце, iде до ставка, до купальнi,
роздягається, оглядає тiло й зiтхає. Спiває з натхненням: "Мiсяченьку
блiдолиций, за хмари швидше ти б сховавсь".
У ставку купається сонце - на нiч. Десь далеко залiзниця, десь потяг
далеко.
Б'ють корову в кошарi. Корова замукала й рогами - в землю. Пахне
кiзяками, парним молоком i свiжою кров'ю. Прибiгла економка (це вiлла):
- Када ви, наконєц, убйотє єйо?
- Та зараз.
- ...Та сiчас,- кричить економка i бiжить - її покликано. Сидiр
чухається:
- От стерво! Жалко їй народного добра.
Микита не чухається:
- Нехай. Все одно вже сховав.
Здивований Сидiр:
- Що?
- Мнясо!
- Те, що буде?.. Тьху! От практикант!
Микита закурив цигарку.
Пахне зеленню, пахне кiзяками.
Сидiр умочив у цеберку ножа й перехрестився:
- Яке-небудь стерво, та ще й лiзе. А спитати б тебе: де ти було, як ми
власть завойовували? Ех! Одно слово - ех! Та й тiльки.
Потiм вiн рiже, але не мовчить.
- Бiльшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить
воля й свобода. Як ти набиваєш собi пельку, то й iншим не перешкоджай. О!
Микита хитає головою:
- Правильно! ...Вони рiжуть корову.
В колонiї сiдають обiдати. Виховательки, дiти.
Анфиса Павлiвна подивилась на Павлину Анфисiвну та й подавилась.
Павлина Анфисiвна сама ж невиннiсть: вона ж не знала, що Анфиса Павлiвна
дитячу котлету їла.
Анфиса Павлiвна запивала водою:
- Хотiла попробувати... Павлина Анфисiвна:
- Так, так...
...Приїздить до дiтей якась мама. Виховательки люб'язно усмiхаються.
- Ваша дитина прєлєсть, прямо удiвiтєльно.
Мама млiє...
...Набiгає хмара лiтня, пахне дощем. Кричать галки, над деревами
лiтаючи - перед громовицею...
...Тiльки в тьотi Басi нема корзини, а в iнших є. У корзинах - варення,
котлети, бiлий хлiб та iнше...
...Навiщо?..
... До тьотi Басi приїхав знайомий. Було мiсячно, всi були над ставком.
Мiсце гарне, помiщицьке: нагадує помiщикiв. Знайомий сказав:
- Уся Україна повстанська, запорiзька. Куди не глянь - усюди бандити.
Мабуть, i за цими березами сидять, щоб вискочити, щоб перерiзати всю
колонiю.
Павлина Анфисiвна скрикнула:
- Ах!
Це вона кокетує. Всi це знають, не звертають уваги. Знайомий
серйозничає:
- Чудний українець - то вiн флегматик не знать який, то вiн злодiй з
великого шляху... то вiн революцiонер... Тьотя Бася захвилювалась:
- Що то є українець? Пролетар-революцiонер.
Знайомий сперечався, тьотя Бася назвала його "соглашателем", лається
ще; iде на терасу.
Анфиса Павлiвна глибоко зiтхає (їй спати хочеться) i теж iде в кiмнату
- корова.
Павлина Анфисiвна була задоволена, взяла пiд ручку знайомого й повела в
садок однiєї вiлли.
Вiдтiля їх вигнано. Знайомий обурився.
- Як ви смiєте! Ми ж тiльки гуляємо!
- Iдi, iдi! Не разговарiвай!..
Знайомий пообiцяв поскаржитись головi Вуцвику. А Павлина Анфисiвна
спитала:
- Ну, скажiть правду: ви ж не комунiст?
Вiн тричi побожився, що вiн комунiст, але вона йому не повiрила.
...Громовиця не прийшла - пройшла. В лiсi було тихо, мiж дерев ходив
мiсяць i крапав срiбне масло в гущавину.
Хтось ламав гiлки в лiсi - не людина, трiскало в лiсi. Вилуплювались
солов'ята, i соловей уже не спiвав, i солов'ї мовчали.
-...Якби ви знали, яка це Анфиса Павлiвна: жадна, не дай Господи. Годує
дитину, а сама бiльш за дитину з'їсть: дитячу порцiю.
...На якнайдальшiй вiллi смiялись. Пiдiйшли до тераси, а за терасою
тихенька пiсня. Це надхненний Гiль.
...Тьотя Бася не обiдала: її обiд з'їв хтось.
Коли поодцвiтали вишнi (позривали ягоди), поналивались яблука. В
яблуках мед, пасiка, бджоли, дiд сивенький - смачно...
Летiли трутнi по шосе.
...У вiллi мешкають два тижнi, три, мiсяць, а то й цiле лiто. Однi
виїздять, iншi приїздять.
Хто приїздить, каже:
- По вулицях голод, а тут...
Через тиждень каже:
- Чому це сьогоднi нема какао? Який же це дiм вiдпочинку? Га?
...Пахне кiзяками й парним молоком.
Ледве свiтає, Сидiр запрягає конi й везе м'ясо до мiста.
Насiли: де - хто.
- Захватiть оцього лантуха з яблуками.
- Що за лантух?
- Та оцей.
- Та це ж яблука казеннi.
Його просять, вiн згоджується за двiстi п'ятдесят вiд пуда. Накрив
лантух свiжим м'ясом i закаляв у кров. (Кров i яблука, революцiя i
кров...) Сидiр покликав Микиту, й поїхали. Як виїхали з села - на мiсто
селяни їдуть. Сидiр кричить:
- Гей ти, шкапо селянська, не заступай дороги. Роздавлю! Кричать iз
воза:
- Не пан, звернеш i сам. То тiльки земському звертали колись... Но-о!..
Почухав Сидiр потилицю й згодився:
- Та воно й правда.
Сiпнув за вiжку - лiворуч...
...Пiдводилося сонце - червоне, заспане, невмите...
На вiлли (мабуть, i в колонiї) залiтають амури: людське. Буває
випадково, буває свiдомо, пiд кущами, коли думає лiс, коли мовчить лiс,
тiльки трiщить у глибинах - дрiбний звiр ходить, буває в садках... А через
дев'ять мiсяцiв вилуплюється дитина. Це гарно, природно, свiжо й людяно.
... ... ... Продолжение "Синi етюди" Вы можете прочитать здесь Читать целиком |