Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Михайло Стельмах - Стельмах - Чотири броди

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Михайло Стельмах
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Михайло Стельмах. Чотири броди

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    Ой думай, думай

    Чи перепливеш Дунай

    Народ


    Максиму Тадейовичу Рильскому - моєму

    доброму навчителю i старшому друговi


    ЧАСТИНА ПЕРША


    I


    За татарським бродом конi топчуть яру руту i туман. За татарським бродом iз сивого жита, з червоного маку народжується мiсяць, i коло козацької могили, як повiр'я, висiкається старий вiтряк.

    А в татарському бродi глухо бухикають весла: похилi, пеначо давнина, дiди лодь-лодь снують на човнах-душогубках, i не знати, що вони виловлюють - рибу чи далеку минувшину, бо тут, над берегом, i соняшники, немов щити, бо тут, над водою, i комар дзвенить, як ординська стрiла, бо тут i досi хвиля вимиває зотлiлий посiв зотлiлого часу: чиїсь таляри, чиїсь щербленi стрiли i щербленi костi.

    О пам'ять i смуток землi, чи минулися ви? Чи минулись? Бо й тепер од печалi сивiє жито над Ханським i Чорним шляхами, бо й тепер є татарськi броди й козачi могили. Це давнина, це наша гiрка, немов полин, давнина, її вже забуває час по книгах i кобзарi по майданах.

    Але й досi в хатах-бiлянках, що пiдснiжниками зiйшли на долонях узлiсь i степiв, печаляться матерi котовцiв i червоних козакiв; i досi в накупаних сонцем i грозами полях з-пiд серпа i сльози поглядають матерi на приiмленi шляхи, по яких пролетiли та й залетiли в югу iсторiї коники-конi.

    О нашi передчасно посивiлi матерi, iз сапкою в руках, iз серпом на плечi та болючою в очах югою. Ви не проходили гiмназiй, нi вищих, нi нижчих шкiл. Вашою єдиною школою i книгою була книга землi, зерно у землi, сонце над землею, i дiти бiля персiв, i дiти бiля нiг.

    Золоте Вiдродження змалювало людству мадонн. А хто змалював наших босоногих мадонн iз сапкою в руках чи серпом на плечi та дитям бiля персiв, що знали не шовки, а лише нерiвне, шорстке полотно? I чи зрозумiють це тi, що вже не знатимуть полотна i полинового смутку давнини? Чи будуть довiку не як ношу, а як вдячнiсть нести в душi свято i сум материнських очей i синiвську вiрнiсть батькам, що шаблями вирубували новий час на чорних та ханських шляхах, щоб вони, цi шляхи, зосталися тiльки полином пам'ятi, а не шрамами сьогодення?..

    Послухав би цi роздуми цинiк типу Магазаника, загелготiв би гусаїюм:

    - Ге-ге-ге, нащо менi отой романтики чад, коли краще срiбний карбованець у кишенi чи пiвлiтра на столi.

    Цьому нечестивцю i тридцять срiбляникiв по обтяжать нi кишонi, нi совiстi... Та що це я в таку пiч про казна-що? Чи це з болота нечиста сила налягає?

    З пшеничного поля Данило поглянув на той обшир, який густiше проростав туманом та й зникав у туманi. Цей гиблий шмат землi, що колесом одкочувався вiд татарського броду й козачої долини, i досi по мав власної назви, хоча тут люди не раз знаходили неповний притулок вiд давнiх i д'недавнiх ординцiв. Бiда, буває, жене чоловiка навiть до гаддя. А посеред цього болота є плесо, де вода така темна, нiби на чорному каменi настояна, i мiсяць-бiлогривець не може просвiтити її. Чи є там риба? Напевне є, бо недарма на купинах у заростях тiлорiзу, а то й на водi мають гнiздування чорнi крячки.

    Данило так виразно уявив їх, що навiть почув хрипкi, простудженi голоси дружного птаства, яке вмiє вберегти себе i вiд хижака, i вiд людини.

    За татарським бродом, недалеко вiд присiлка, голосисто озвався молодий погонич-птах:

    - Крийок-крок, крийок-крок!

    I вiн, малий, покинувши батькiв, уже робить свої першi кроки в життi. Чого ж, ще навiть не навчившись лiтати, шукає пташеня у цьому свiтi i кому, i для чого подає свiй самотнiй голос?

    - Крийок-крок...

    Отак i вiн, Данило, ще неоперений, залишився без батька-матерi. Батька на далекiй Золотiй Липi забрала вiйна, коли йому, Даниловi, було вiсiм рокiв, а мати ще кiлька лiт i на шляхах, i на торжищах, i в спiлому срiблi жита, i коло бродiв допитувалась у людей: чи десь не бачили, чи, бува, не чули... Та й, не допитавшись на цьому свiтi, пiшла на той, мов стеблина сивого жита. I на землi не стало ще однiєї жницi, а на небi зажеврiла ще одна зiрка. I вже нiхто не почує її земного голосу.


    Розлилися води

    На чотири броди,

    Що в першому бродi

    Соловей спiває,

    Соловей спiває -

    Весну розвиває...


    Це весною, коли нуртувала i шаленiла хмiльна вода. А влiтку, як тiльки задзвонять коси па лузi, для нього, малого, в неї була iнша пiсенька: "Був собi журавель та журавка, накосили сiнця повнi ясельця".

    I навiть у снах вiн бачив i чотири броди, i солов'я, i журавля з журавкою, що старались на сiно, тiльки довго не мiг збагнути, як це соловей весну розвиває, а коли збагнув - здивувався i зрадiв, нiби руками доторкнувся до таємничої квiтки образу. Та в цю пору мати його вже не спiвала...

    Якогось синього-синього вересневого вечора вiн поспiшав до неї з робiтфаку. Ось i його рiчка, що має чотири броди, ось i принишкле село з корогвами тополь, ось i його могутнi ясени над стемнiлим тином, i старенькi вдовинi ворiтця, що кигикають, мов чайка, i пiд солом'яною шапкою хатина, що тримає у вiконцях сповiйпiсть мiсяця. Прикладеш до них руку i теж маєш на нiй мiсячний посiв. Вiн постукав у вiконце, щоб мати вiдчинила йому дверi, прислухався до її ходи. Та не почув бiльше материних крокiв i нiхто не вiдчинив йому дверей.

    Як страшно людинi, коли їй нема кому вiдчинити дверей. I все одно вiн i досi, вертаючись пiзно додому, стукає в це вiконце з мiсячним маревом чи клубками теменi i прислухається до хати, до материної ходи. Коли б вiн мiг повернути її кроки, її руки, що iнодi шорстко i м'яко лягали йому на голову, її тихий, заспокiйливий голос, що струмком бринiв бiля його сну i струмками видобував зi сну:

    - Данилку, вже скоро сонце зiйде.

    Вона нi разу в життi не проспала сонце. Нi разу! Якби вiн був маляром, то намалював би її з сонцем на плечi. Та не сонце, а вишню i хрест вона має в узголов'ї. Влiтку на хрестi краплинами кровi червонiють вишнi, восени здригається лист, узимку намерзає снiг, а весною вiн нанизується силянкою слiз... Був собi журавель та журавка. I не стало їх. А журавлина оболонь так само заростає травою, от лишень рани не заростають...

    Тiльки й рiднi зосталось у Данила - бiдова тiтка Марина в Копайгородку та двоюрiдна сестра у присiлку. I чи зiтхає, чи не зiтхає вода в татарському бродi, а Оксана все очiкує брата з дороги. Стрiчає вона його вiястим усмiхом, проводжає печаллю, i тодi в її прижурених очах стоять такi синi сльози, як роса на розквiтлому льонi.

    - Не сумуй, сестро, - пригорне до себе, схилиться пiдкучерявленим житнiм чубом над нею.

    - То не я, то моє бездолля сумує, - так скаже, що несамохiть оглянешся, чи не причаїлася десь поблизу жiноча судьба...

    Красивим доля не поспiшає важити щастя. Не вiдважила його й Оксанi.

    Ще зовсiм недавно, де не йшла вона, людськi очi, немов здивованi зорi, осявали її. А дiвчина пiд ними соромливо, занепокоєно и радiсно нахиляла голову. Не одне молоде серце вразила її врода, не один човен вечорами прибивався до татарського броду, та нi в один не поспiшала сiсти Оксана. Все їй не було часу, все вона вививалась i в жiночiй, i в чоловiчiй роботi, вививалась, як у танцi, бо хто ж, як не свої руки, принесуть у її сирiтство i щматок хлiба, i сорочку бiлу, i такi чоботята, якими можна лихо топтати, в яких можна й на люди вийти. Навiть клятi господинi, яким не догодить нi чоловiк, нi наймит, пi сам пекельпик, полювали за сирiтськими руками. I тiльки нечупари витрiщувались на дiвчину: чого, мовляв, щодня навiть на полiння йти в чистiй сорочцi?

    - Так у нас же вода не купована, - вiджартовувалась Оксана i лебiдкою проходила мiж захланнiстю тих, що з потом i брудом греблись до багатства.

    - То вона отак хлопцiв принаджує, - сичали тi, якi помiчали, що жоднi парубоцькi очi не оминають Оксанине личко i стан.

    Та сама Оксана не зважала нi на тi очi, нi на тi слова, бо їй треба хлiб заробляти, честь берегти.

    А час iшов: весною - сiячем, улiтку - косарем, восени - молотником, узимку - мiрошником. Весною на дiвочi голови час клав вiнки, узимку - намiтки. I вже на весiллях своїх подруг у душу Оксани забивався тривожний холодок: чому ж я не думаю нi про кого?

    Це не любов, а неясна тривога материнства приходила до неї ранiше любовi. Не раз ця тривога материнства передчасно пiдштовхує дiвчину до того, що не стало коханням. Це пiдсвiдоме вiдчувала й Оксана i дедалi частiше вечорами дивилася на татарський брiд, на дорогу за бродом i на Чумацький Шлях над свiтом.

    Мiж туманними зорями ловили вiтер вiтряки, пiд туманними зорями лежала вся її хлiборобська сторона, що трималась на рахманному житi i добрих спокiйних орачах. I хтось же повинен прийти звiдти, сказати несказане, розбудити те, що вже, немов дитя, полохливо ворушилося пiд серцем. Юна любов завжди починається з очiкування. Iще не полюбивши нiкого, дiвчина в незрозумiлiй тривозi ждала його, i чиїсь таємничi очi з'являлися їй з вечорiв, i чиїсь кроки бентежили її, i комусь на всi чотири броди посилала свiй голос, щоб по ньому хтось прийшов до неї.

    I вiн прийшов.

    Коли i по селах люди поволеньки потягнулися до книги, до вченого слова, до науки, до них iз мiста приїхав хмаробровий статурний агроном. З його засмаглого обличчя, либонь, нiколи не сходило лiто, а з чорних очей допитливiсть. Розповiдали, що вiн цiлими днями придивлявся до зарослих пирiєм дядькiвських нивок та все розмовляв з хлiборобами, як хоча б подвоїти вро"• "жав. Легко сказати - подвоїти! Як уродить, то вродить, а як нi, ТИ' Що? Та Ярослав Хоролець вiрив, що й на бiдняцькому полi вродить не тiльки золота пшениця, але й краща доля, i до цеї fiipB навертав iнших, тому й стрiчали його однi усмiхом, другi - шипiнням. Уперше вона побачила його в своїх сусiдiв Гримичiв, де зiбралися на раду хлiбороби з присiлка. I чи то запальне слово, чи то смiливi очi його стривожили, збентежили дiвчину. Тихцем вона зайшла до Гримичiв, тихцем i вийшла вiд них, та не було вже спокою бiля її серця.

    А то якось осiннiм надвечiрком прийшов Ярослав i до неї, прийшов iз видруватим Семеном Магазаником, який збирав податок. Не зв'язавши й кiлькох слiв, Ярослав залишив пiд заставу душу: дiвоча врода одразу приголомшила його.

    У хатi про щось без угаву торохтiв Семен Магазаник, набивав собi вченiстю цiну й набивався на вишняк, а Ярослав, непомiтно зиркаючи на дiвчину, темнiв, неначе в хмару входив. Вiн розумiв, що не для нього зросла така краса. Змалюй оцю стриману гнучкiсть стану, оцi чорнi приламанi брови, що тримають i нiжнiсть, i рiшучiсть, оцей довiрливий, iз скiфським смутком погляд, то й назвуть її чи любов'ю, чи сподiванням, - i, дивлячись на неї, захочеться самому стати кращим i добрiшим. А якi очi! їх, напевне, дав татарський брiд - блакитнi, аж синi, з несподiваним вiдблиском осiннiх зiрок. I сама вона чиста, мов свiтанкова година. А вiн прийшов з цим викрутнем Магазаником, що теревенить несусвiтне. Бридня, та й годi! I тоскно, i сутiнно стало на душi в хлопця, i вмовкло його слово, пiдстрелене її вродою.

    - Став, Оксано, могорич, не скупись, бо знаю, якi чари i на виду, i в вiдерковiм барильцi! - пасталакав присадкуватий, тугим вузлом зав'язаний Магазаник, що мав жорнувате обличчя i грушкою - нiс. - А ви чого, товаришу агроном, на мовчаники перейшли, а слово на прив'язь припнули? Чом не куєте, не мелете? У нас не полюбляють крепко сурйозних, у нас гостi повиннi орудувати язиком, щоб i якась кумерцiя, i якась полiтика була. Це, дорогенька Оксано, хе-хе-хе, той чоловiк, що назубок знає науку - грунтознавство й усе, що коловоротиться бiля селянського пожитку. От, к примiру, почали ненаситнi щури пожирати в Шевчука бджiл, а товариш агроном i порадив йому обвести вулики червоним кольором. I, не повiриш, враз iзслизла напасть.

    - Усi щури бояться червоного, - насмiшкувато кинув Ярослав.

    Магазаник навiть бровою не повiв, лише поглянув на молоду голiвку соняшника, що стояла в глечику на столi, i начебто сам до себе сказав:

    - За мудрiсть соняху зрiзали голову. - А далi без лихомовства заговорив до Оксани: - А ще, дiвчино, твiй гiсть неодмiнно хоче всiм виорати щастя. Не бiльше i не менше!

    - Справдi? - ворухнулися вiї i приламанi брови, а в синiм пiдсмутку очей причаїлась недовiра, посмiх i ще щось.

    - Справдi, Оксано, - на хмарнiм обличчi агронома заворушились темнi рум'янцi.

    - От бачиш, якого я тобi плугатаря привiв, а ти i в пiдпiччя не заглянеш, i до печi не метнешся. Може, не варила, не пекла? - галагонив одне й те саме збiрщик, а його весело шахраювате око все прицiлювалося то до печi, то до мисника та насмiшкувато вимiряло вiдстань мiж чубом Ярослава i косами Оксани.

    Дiвчина вже не зводила зачудованого погляду з агронома. "I що вона думає собi про все i... про нього? Потрiбний вiн їй, як торiшнiй снiг".

    - Скiльки про щастя говорять, а його так мало на свiтi, - зiтхнула Оксана. - Яким же ви плугом думаєте виорати те щастя? Золотим?

    - Нi, не золотим i не срiбним, а гуртовим, - нахабнувато зареготав Магазаник.

    - Це так смiшно, дядьку? - шарпнув стрiлчастими бровами Ярослав i став ще кращим у молодому гнiвi.

    - Таки смiшно! Їй-богу, смiшно, коли повернути вашу, як пишуть у грубих книжках, романтику до мужицької практики. - Магазаник не так для агронома, як для Оксани пiдбив ученiстю свою мову i вже iншим поглядом змiряв вiдстань мiж чубом i косами, - От розкажу я вам про це притчу-казочку. Колись давно, ще за царя Тимка, як земля була тонка, виорав на полi один мудригайло баняк iз золотими побрязкачами, ледве їх на воза висадив, притрусив соломою, привiз додому, та й то щастя не зазнав, бо знайшлись на нього рiзнi та всякi ложкохвати, i вiд скарбу залишився один надщерблений баняк. А ви хочете, щоб усi нашi предковiчнi нуждарi вибились у люди. Та на всiх i сонце свiтити не хоче: теж своє поняття, реалiзм i полiтику має. Одне слово, став, Оксано, як не вечерю, то хоч бурду на стiл: треба ж не лише язику, а й кендюху мати роботу.

    - Ой, таке скажете... - поморщилась на цю мову Оксана.

    - А ви, товаришу агроном, iз яких позицiй дивитесь на вечерю?

    - Спасибi.

    - I даремно оце зарання вiдмовляєтесь, їй-бо, прогадаєте! - не вгавав Магазаник. - Оксана хоч i сирота, проте справжня господиня. У неї навiть вiвсяник мiсяцем сяє. Я на неї давно подобросусiдськи оком накидаю, - i так глипнув своєю зеленню з пiщаником, що дiвчина знiтилася. - А з яких ви принципiв дивитесь на сяку-таку чарупину, хоча б слабосилої медiвки? В Оксави вона теж є.

    - Я не п'ю.

    - Нiскiлечки? - не повiрив Магазаник.

    - Поки що нiскiлечки.

    - Щось ми дуже iдейнi! - По грубому виду Магазаника пробiгло невдоволення, скривило тлустуватi зморшки на важкому чолi. - З акою iдейнiстю, натурально, можна й копита вiдкинути.

    - Ви не вiдкинете, - осудливо пообiцяв Ярослав. - Ви своїми копитами з пiдземелля виб'єте!

    - Чи не глибоко ви, вченi, дивитесь? - спалахнув Магазаник.

    - Як умiємо, так i дивимося, - картаючи себе i тривожачись дiвочою вродою, Ярослав похапцем вийшов iз темнавої хати, що вразила i притьмарила яснiсть його молодої душi.

    За старосвiтським • звичаєм дiвчина мала провести хлопця до порога чи до присiнка. Вагаючись, Оксана вийшла за Ярославом у сiни. Тут їх одразу обступила темрява, обгорнули пахощi прив'ялої калини, що висiла на бантинах, обгорнула тиша, в якiй чути було, як брiд броду подає голос.

    - Може б, ви й справдi повечеряли? - збентежено запитала дiвчина.

    Вiн чув її подих, чув довiрливий трепет молодостi, калиновий хмiль її кiс i не знав, що з ним робиться i що йому треба робити.

    - Спасибi, Оксано, - сказав наче з хворостi. Вiн i справдi вiдчув, як входило в нього нездужжя, шарпнув дверi, i його обдало росяне зiтхання молодого вишняку. На порозi помовчали, невмiло попрощались, i Оксана з острахом вiдчула, що зустрiла свою долю. Ось так i приходить воно - радiсть чи горе i прихиляє До себе дiвочу довiру.

    За порогом густою синню курились береги, за порогом непокоїлась осiння вода, пiдмиваючи зорянi краї неба. Вiн пiшов туди, де непокоїлась вода, де глухо стогнали припнутi човни i де з чийогось весла скапували чи то краплини води, чи то краплини часу. А вона, думаючи про нього, i станом, i руками потяглася до броду.

    Гей, броде татарський, явори й калина бережками та човни бiля самих зiрок, а щастя так мало...

    - Кого це .ти виглядаєш? - вийшов iз хати Магазаник, обережненько поклав руку на дiвоче плече. - Хе-хе-хе, i тепло, i силу чуєш.

    Оксана бридливо скинула руку i з серцем вiдказала:

    - Дядьку, ваша губа як на коловоротi лiтає, то хоч руку ув'яжiть.

    Магазаник не образився, а зiтхнув.

    - Нема гiрше в свiтi, як удiвцевi. Кому не покладеш руку на плече - скидає. А коли був я парубком, то й мене вечорами шукали чиїсь очi, чиїсь руки.

    - Тодi, певне, дядьку, й вашi очi та руки шукали чиєїсь приязнi.

    - А що ж вони шукають тепер?

    - Карбованцяi - вгатила це слово, наче ножа, та й майнула, обдавши його повiвом чогось таємничого, недосяжного, перед чим розгубились його захланнiсть i знахабиiлiсть.

    - Он воно як, тиха ти, та не дуже, - пробурмотiв уже дверям i чомусь поклав на них руки, потiм подивився на їхнi темнi ковшi, стиснув їх i почув, як у дутi озвалася тоскнiсть минулих рокiв. Хiба ж вiн такий старий? У Польщi значно старших за нього вовуть кавалерами. От тiльки Стьопочка в нього... - чи не вперше з неприязню подумав про своє хитрувате чадо. - Аби не було його, то, може, й Оксана не в'їдала б оцим "дядьку". I хоч яка збiсована ця порода - жiноцтво, а проте ми стоїмо перед нею прошаками...

    Бiльше Ярослав не приходив до її тiнявої хати. Оксана ще кiлька разiв бачила його в селi, але вiн, здоровкаючись, хмарнiв, одводив од неї потемнiлий погляд i одразу кудись поспiшав. Чогось агрономам нiколи немає часу...

    I защемiло дiвоче серце, i меншало те, що полохливо ворушилось у грудях.

    А час iшов: то скапував з рибальського весла, то поскрипував у крилах вiтряка, то вiдлiтав у далечiнь пташиним граєм.

    Минула осiнь, одвiяла-вiдхурделила зима, настала бентежна пора рясту, пора зацвiтань i одцвiтань. I тодi знову ж таки вiд Семена Магазаника, який допитливо заглядав своєю зеленню i пiщаником пiд дiвочi вiї, Оксана дiзналась, що Ярослав має Виїжджати з села.

    - Як це виїжджати? - вихопилось у неї. I це насторожило Магазаника, на його важкому чолi зависла тiнь.

    - Натурально виїде: у повiт на возi, до округи - балагулою, далi вже поїздом. Наговорив, розтривожив дядькiвське серце двома колосками замiсть одного, та й подалi вiд них, бо книжки легше гортати, нiж коло землi ходити. А в тебе в грудях щось не забилось, як заячий хвiст? Га?

    - Помовчте, дядьку.

    - I помовчав би, але любо менi з тобою погомонiти. Та чого ти мене тримаєш на порозi?

    - Бо я вже податки сплатила.

    - Боїшся, що моє око попасеться на твоєму личку? Не бiйся. А ти часом не примiтила, що я хоч i вдiвець, але маю не копiйчане господарство i когось менi треба шукати.

    - То й шукайте вдову, що теж має не копiйчане господарство, та й будете в парi складати копiйки в карбованцi.

    Магазапика од цього аж засудомило, а в очах побiльшало пiщаника.

    - Я почекаю, коли ти станеш удовою. Я ще маю час.

    Та Оксана й не збагнула його лихої мови, бо переляк приголомшив дiвчину. Як зупинити, привернути хлопця до себе? Невже вiн не зглянеться на неї? Хоч би ще раз прийшов... правити податок, бо пе можна їй прийти до нього. Вона пересилила, переломила б свою гордiсть, але, крiм гордостi, є дiвочий сором, отой, що переходив од матерi, од звичаїв, од пiснi, од калини в лузi i ромен-зiлля в дiбровi. Усе це так, але на душi вiд цього не легше.

    I тодi їй пригадалася призабута розповiдь дiда Корпiя. Старий дзвонар одного давнього вечора розповiдав, як десь дiвчата дзвонами привертали парубочi серця. То чом би i їй пе спробувати?.. Хоч i мало вiри в це, та гiрше, мабуть, по буде. А що буде з нею, як не стане нi слуху, нi прослуху про Ярослава?..

    Коли затих присiлок i коли, ростучи, побiльшали в ньому дерева, дiвчина набрала з криницi горнятко непочатої води, завинула його в хустину i, скрадаючись, не дорогою, а бездорiжжям подалася в село. Так хотiлося, щоб нiхто не побачив її! Але не встереглася: з корчуватого вiльшаника вийшов з бреднем на плечi майданщик Стах Артеменко, наймiцнiший парубок у солi, що з шести рокiв, як перекотиполе, покотився по заробiтках. Тут його ломили чужi холоднi десятини, чужi пекучi батоги, чужа худоба, чужа злоба та безжалiсна скареднiсть, що й з дитячої сльози вичавлює грiш. Але, наперекiр усьому, хлопець набирався сили, мов дуб у полi, тiльки у його великих очах зачаїлася полинева печаль степiв. Побачивши Оксану, Стах здивувався, зрадiв, i усмiшка гарно освiтила його округле обличчя.

    - Ти ж куди, Оксано, проти ночi?

    - В село, - чує, як од його одежi вiє лiсом i смолокурнею.

    - Вечерю комусь несеш? - кивнув на горня. Оксана похилила голову:

    - Та несу ж.

    - Є щасливi люди, - аж зiтхнув парубок.

    - Це про кого ти, Сташку?

    - Про того, кому ти вечерю несеш, - торкнувся рукою до її горнятка, поправив бредень па плечi та й пiшов, похнюпившись, до татарського броду.

    I вона, жалiючи його, мимоволi оглянулась, згадала, що, де б не йшла, Стах здалеку позирав на неї, i теж зiтхнула - з жалю до нього, з їкалю до себе.

    Над тихим свiтом лелiла-курилася зоряна iмла, за татарським бродом па облогах бродив долиппий туманець, i в ньому по груди паслися селянськi виробленi копi, що пахли оранкою, туманом i молодою м'ятою. Знайомий свiт i вужчав, i ширшав перед нею i обдавав її то страхом, то надiями. Отак i дiйшла до високої громобитної. дзвiницi, що мовчала всi цi днi страсного тижня, як нiбито мовчали колись у цю пору апостоли. Унизу в пiй було замкнуто зерно i запорозькi при зброї святi, видертi за велiнням владики з прадавнього iконостаса, а вгорi, бiля дзвонiв, дрiмали i прокидались веснянi вiтерцi.

    Оксана плечем налягла па дубовi дверi дзвiницi, нони заскрипiли, сполохали вiдлуння, сполохали кажана, а вiп, шугнувши шматком теменi над головою, налякав її - i вода з горнятка хлюпнула па землю. Ось тобi й маєш недобру прикмету. Iти чи не йти до тих високих дзвонiв? Оксана притулилась до одвiрка, подумала i, не чуючи серця, ввiйшла в дзвiницю; знизу, з глибинних засiкiв, пахнуло пiдопрiлим зерном, старими корогвами, задавненим воском, а згори шерехкотiло перестояним деревом.

    Скрипливими схiдцями дiвчина почала пiдiйматися до дзвонiв, вони дрiмотно озвалися на її ходу, наче хотiли заговорити до неї. Найбiльший дзвiн чимсь нагадував дiда Корпiя, коли той у потемнiлому солом'яному брилi виходив iз степових вечорiв.

    З високостi Оксана глянула на землю. Таємнича, мов недоказана казка, вона пiднiмала вгору пiдсиненi, оброшенi зорями хати i пiдпирала небо темними лапатими руками яворiв. Бiля самого лiсу, мов квiтка папоротi, розцвiв самотнiй вогник, пригас i знову розкрив сполоханi пелюстки. Хто там бiля нього грiє руки, чи душу, чи виглядає когось? I, скрадаючись, любов iде до любовi, щоб мати вечоровий хмiль i поранковий жаль, як мали їх її посестри.

    Подумавши про це, про кохання своїх подруг, Оксана знiтилась, i все її чарування здалося забобоном. Ну що з того, коли вона обмиє дзвона водою i скаже йому:

    - Дзвоне мiй спiвучий, дзвопо голосистий, як у тобi б'ється серце, хай так заб'ється серце Ярослава; як тебе здалека всi чують, хай мене почує Ярослав; як ти привертаєш до себе людей, хай до мене привернеться Ярослав...

    Хiба може мертва мiдь привернути любов, коли по привертає її навiть серце? Не судьба, виходить. Тож не обманюй повiр'ям нi себе, нi час.

    Оксана знову з тугою подивилась на землю - тепер вона кудись пливла з пiдсиненими i оброшеними зорями хатами, з вибiленими дорогами, з купинами дерев, i в невiдоме пливла дзвiниця з принишклими вiтерцями, з принишклими дзвонами, що ждали великодня. Дзвони завжди, не так як людина, мають свiй великдень. Уже прощаючись, дiвчина припала до великого дзвона, а вiп щось зашепотiв їй. От тiльки що? Бо дзвони мають у собi великоднi, i похороннi голоси. Оксана, постоявши щн в мiдному товариствi, як сновида, почала спускатися вниз. Перед нею ворушилась темiнь, навкруг неї снував чiгi[кий острах... Хоч би тепер зустрiвся їй Стах - усе було б спокiйнiше.

    Бiля вiтряка, що стояв па пагорбi", пiдiймався владар нiчного неба; росячи росу, вiн погойдував тiнi i амовницьки поглядав на всю землю; Оксана, схрестивши руки на грудях, благальне подивилась на мiсяць, а той лагiдно посмiхнувся їй. I цього було досить, щоб повеселiшати дiвчинi й спошйнiше поспiшити зi своєю самотиною до своєї самотини. I враз за рiчкою зацвiв золотий кущ багаття. Чи не Стах просвiщає їй дорiжгiу?

    Неподалiк од татарського броду, де навшпиньки спинався долинковий туманець, окреслилась постать людини. Доброї чи лихої? Оксана завмерла, а далi не повiрила сама собi: назустрiч iшов Ярослав. З несподiванки вiн вражено зупинився, спохмурнiв. Але в дiвочих очах просвiчувалась не провина, а сама любов. Значить, Оксанi так гарно було з кимось зустрiчати нiчку, що навiть збентеження не лягло на її обличчя. Кому ж висяюють цi очi?

    - Хiба ж, дiвчино, можна так пiзно ходити? - сказав з докором, з тугою i для чогось, як на свiдка, кивнув головою на мiсяць. - Уже он скоро першi пiвнi заспiвають.

    - Я люблю, коли спiвають пiвнi - вони людям ранок виспiвують, - довiрливо поглянула на хлопця i непомiтно для себе потягнулась до нього.

    - Оце так! - оторопiв Ярослав, потiм запитав грубо, щоб приголомшити її i приглушити власнi болi: - А ще кого ти любиш?

    - А вам нiби не байдуже? - болiсно посмiхнулась йому. Хлопець у думцi вилаяв себе за грубiсть.

    - Не байдуже, Оксано. Але ж ти не скажеш.

    - I не сказала б, та мушу.

    - Мусиш?

    - Авжеж, бо ви, кажуть, їдете з села, - зажурено дивиться на нього i на придолинковий туманець, що стоїть за ним.

    - То й що, Оксано? - дрогнув голос Ярослава, i тепер уже вiн потягнувся до неї.

    - А їдете ж?

    - Їду.

    - Ой!

    Чорнi птахи шарпнули її плечi, груди. Чи це вони прилетiли з тiєї дзвiницi, де вона даремно сподiвалася привернути хлопця. Борючись iз плачем, дiвчина вiдвела погляд од броду, де бiглаграла вода: доганяй - не здоженеш.

    - То й що, Оксано? - Крихiтка надiї ворухнулась у душi хлопця.

    I вона, чавлячи болi й сором, глянула собi пiд ноги:

    - Би поїдете, а я буду сохнути за вами.

    - Ти що говориш! - мало не скрикнув Ярослав. - Такого не може бути.

    - Чому ж не може?

    - Бо ти ж гарна, як мальована...

    - То й що з того малювання?

    Ярослав заглянув їй у вiчi: може, там одпа насмiшка? Але там були двi довiрливi зорi.

    - Справдi будеш сохнути за мною?

    Вона оглянулась довкола, на тi трави, що дрiмали в синiм мерехтiннi, на той блакитнаво-срiбний сон, що натрушував мiсяць на землю.

    - От увесь свiт бачить, що ви перший, перед ким я одкрилася.

    - Оксано!.. Оксанко!.. Оксаночко!.. - нахилились над нею його здивованi й радiснi очi, а великi руки несмiло майнули, застигли над нею, мов крила вiтряка. Дiвчина злякалася, що цi руки можуть одлетiти од неї, а вiн боявся, що Оксана вiдсахнеться од них. Потiм вони, мов саме щастя, схрестились на її плечах, охопили її, пiдняли вгору, i в дiвочi збентеженi сльози бризнуло мiсячне марево. Невже таке може бути? Невже це не сон? I наче крiзь сон вона почула його шепiт:

    - Оксано, Оксанко, це ти?

    - Нiби я на когось iншого схожа? - вже крiзь радiсть i нiяковiсть лукавив її голос i дивувався, що вмiє лукавити.

    На трави й туман упали її коси. Ярослав однiєю рукою тримав дiвчину, а другою визбирував, виважував їх i п'янiв од їхнiх пахощiв, од мiсячної порошi, що збризкала їх, од хвилi з татарського броду...

    Ой броде татарський, явори, та калина бережками, та любов, що не зна берегiв...


    II


    За шiсть рокiв вона вродила йому двох голубооких синiв. Коли в клубi звiздили її первенця, голова сiльради Геннадiй Шевчук страшенно хотiв, щоб дитя назвали Карпом - на честь людини, яка дала свiтовi "Капiтал". Але Оксанипа тiтка Марина благально простягла заляпанi фарбами руки до села.

    - Людоньки, нема в нас капiталу, i не хочемо його, i не хочу, щоб мого небожа отак звали. Хiба вiн од шведiв прибився до нас?

    - Ти менi, бабо, не мiшай шведських Карлiв з мiжнародним комунiзмом! Ти ще англiйських Генрiхiв згадаєш нам! - витрiщився на неї ображений Шевчук. - I хiба я про той капiтал говорив, який у калитцi лежить? Я про той, що в науцi лежить i движить движенiєм уперед... А сина можна назвати i Володимиром. Що на це мама скаже?

    - Володимиром, - глянула так, наче увесь свiт уходив у здивовано-радiснi очi, й притулила сина до грудей...

    

... ... ...
Продолжение "Чотири броди" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Чотири броди
показать все


Анекдот 
Прыгают десантники. Все выпрыгнули. Выпускающий:

- Иванов, ты же первый выпрыгнул?

- Да, товарищ капитан, парашют не раскрылся - пришлось вернуться!
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100