Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Панас Мирний - Мирний - Морозенко

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Панас Мирний
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Панас Мирний. Морозенко

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    I


    - Спи, Пилипку, спи! Он чуєш, яке надворi схопилося! Гуркоче, гуде та виє... Розгулявся Морозенко! Нема впину старому дiдузi: аж пищить усе, а вiн, немилосердий давить... Знаєш Оленчиного Андрiйка? Вкусив бiдного за пальчик, аж ногтик побiлiв, пучка опухла. Тепер мати його i вовтузиться з ним: не знає, сердешна, яку йому пораду дати. Почне одтирати - Андрiйко плаче: пальчик болить; давай хукати, одiгрiвати, а хлоп'я ще дужче займається... А все через те, що не слухав матерi. Мати казала йому: не ходи, синку, надвiр - Морозенко лютує! - а вiн не послухав, пiшов. От i вкусив його Морозенко за пальчик. А тепер обом лихо: Андрiйковi лихо - пальчик болить, а матерi друге - Андрiйко нездужа!

    Так звечора на Меланки казала Катря Зайчиха своєму семилiтньому синовi Пилипковi, забившися з ним вiд страшенного холоду аж за комин, у самий теплий куточок печi.

    Було ще не пiзно - тiльки починало смеркати, а Катря вже зовсiм на пiч забралася, не знати вiд кого й задля чого сiнешнi дверi закрутила, хатнi защiпнула, зняла невеличкий каганчик з полицi, засвiтила й мерщiй побралася з сином на пiч, захопивши й свiтло з собою.

    Череп'яний каганчик, що вилупила його Катря з розбитого кашника, з каплею рижiєвої олiї на днi, ледве блимав у темному кутку своєю сизою горошиною на кiнцi гнота; пузатий комин заслоняв той пiдслiпий свiт вiд хатнього мороку; на печi хоч сякий-такий свiт борюкався з темнотою; зате хату окривали непрогляднi померки... Видно, свiт неохочий заглядати в темнi пристановища, де ховаються злиднi вiд холоду! Та й що там було освiчувати! Хатнi голi стiни - полупанi, мороз повиступав на їх сизим iнеєм; чорнi дверi розмалював вiн бiлими вiзерунками, а на шибках повимуровував цiлi барани криги; тала та крига помалу спускалася по стiнах аж до долiвки чорними потьоками... В кутку пiд божницею замiсть стола стояла узесенька примостка на чотирьох паколах, убитих в землю. Не лежало на тiй примостцi, як у добрих людей буває, нi хлiба шматочка, нi солi дрiбочка; на двох голих дошках тiєї примостки чорнiли тiльки дiрки, де були колись сучки, що повигнивали та повипадали. А вгорi з кутка виглядав невеличкий образ - не знать, святого чи святої, бо на йому малюнок потемнiв, позлущувався, однi тiльки чорнi очi сумно визирали з пожовклого обличчя, немов скаржилися на холод та голод, що доводилося терпiти хазяїнам хати... А насупроти столу, мiж череватою пiчкою й другою стiною, притулився пiл з чотирьох тоненьких драничок, таких хистких, що вони хиталися та вгиналися й тодi, як хто до їх пiдходив, немов перестерiгали не накладувати на їх нiчого, щоб, бува, не проломилися, Та на їх i не лежало нiчого - пустiсiнькi та голiсiнькi, як i та гола та дебела жердка, що висiла в кутку над полом. I навiщо її там привiшено? Удень, правда, на їй бовталося лихе ряденце, а на нiч вона зоставалася голою дровенякою, причепленою наче на те, що коли кому заманеться, було б де повiситись. I диво дивне! - як се Катрi нiколи не западала така лиха думка, коли кругом неї було таке убожество непроглядне, нужда та недостача безмiрнi, холоднi та голоднi злиднi.

    Одначе то б було ще дивнiше, якби в Катринiй головi заклюнулась така чорна думка вночi на Меланки, якраз перед Василем! Всякому звiсно, що в ту нiч старий рiк кiнчається, а новий зачинається. На вiки вiчнi старий зникає, занесе з собою i добре й лихе, приховає пережите й перемучене i стражданням закручене; а коли що й зоставить у людськiй схованцi-споминцi, то все ж то буде не кипуче життя-страждання, а тiльки спогадка про його, не живе в'їдливе лихо, а тiльки його холодна облуда. Натомiсть Новий рiк прийде, новi надiї принесе з собою, а за ними, може, хоч невелику крихiтку щастя. Та багатому багато його треба, а бiдному й то гаразд, коли буде що на завтра кусати, буде чим забезпечитись вiд холоду!

    У Катрi всi тi запаси якраз на Меланки вийшли. Ще з осенi вона з ними тяглася та держалася,скупилася i хлiбом, i топливом, думала перехопитись через зиму. Та ба! Об рiздвi вона побачила, що не тiльки через зиму, а хоч би через святки перехопитись... "Тiльки б через святки! - дума.- А там робоча пора настане. У багатих людей назбирається немало чорної одежi, поношеного бiлля, треба його попрати. Пiду до кого, або хто покличе - може, хоч на хлiб перепаде! А може, в кого трiсочок або кiзячкiв випрошу, буде чим у хатi прокурити. Так i перетягну через зиму,- аби через свята!"

    I ось сьогоднi вдень Катря послiдню мисочку борошенця витрусила, щоб спекти сяку-таку перепечайку, послiдне полiнце спалила, щоб спекти її, послiднiй бурячок у борщ покришила, послiдню пучку солi в його вкинула... "Очистилася! Зовсiм очистилась. Назавтра хоч i в рай святий, то чиста!" - думала Катря, пораючись бiля печi.

    Поки серед череню лежало трухле полiнце, дожидаючи пiдпалу, Катря була нiби покiйна. Правда, чорнi думки й тодi вже снували по її обличчю, нерадiсно свiтили карими очима. А як вона запалила останнє полiнце, як огненнi язики охопили його кругом, то їй здалося, буцiмто її серце горить-палає. А як почав борщ укипати, то в її серцi такi кип'ятки пiднялися, що як вона не крiпилася, а не видержала...

    - Пилипку! Синочку мiй! Що ми будемо завтра їсти! - скрикнула вона, i гарячою течiєю гiрких слiз полилися тi кип'ятки з очей додолу...

    Пилипко пiдскочив до матерi, припав до її обличчя й тихо промовив:

    - Цить, мамо, цить! Завтра, мамочко, Новий год... Я завтра пiду до хрещеного батька посипати... Дасть менi батько сорокiвку грошей, а дядина велику паляницю, ще й ковбасу на придачу... От й буде нам що їсти. А на грошi топлива купимо... багато-багато, щоб на всю зиму стало!

    Катря втихомирилася. Та як же було й не втихомиритися, коли син обiцяє такi багатi приноси?

    А Пилипко, як тiльки знову заклопоталася мати, вже й з хати махнув.

    - Куди ти, розхристаний та неодягнений? Мороз надворi лютий! - крикнула вона йому наздогiнцi.

    - Я на хвилиночку, мамо... Я зараз i вернуся.

    Справдi, Пилипко не забарився. Вскочив у хату, як пуп, синiй, зубами цокоче.

    - А що, не я тобi казала: не йдиi I куди ти ходив?

    - Я за пашнею, мамочко, бiгав.

    - За чим?

    - За пашнею. Сусiднiй хлопець обiцявся пашнi на посипання дати. Я до його бiгав. Ось вона, так з рукавичкою й оддав,- хвалиться син, показуючи матерi рукавичку.- Та тут, мамо, не тiльки пашня, i горох є, i квасоля - всього насипав Федiр!

    - I куди ти, сину, пiдеш по такому холоду?

    - Як куди? Кажу ж: до хрещеного батька.

    - Господь з ним, дитино моя! Хiба близький свiт до його тьопатися? Як через лiс, то три, а шляхом - п'ять верстов буде... Ще змерзнеш у дорозi!

    - Я змерзну?.. Та я лiтом було на однiй нозi до його дострибаю!

    - То лiтом, сину, а се зимою. Шляху немає, снiги глибокi, загрузнеш де-небудь та й не вилiзеш. Не ходи, мiй голубе! Хай, як потеплiє, тодi пiдеш.

    - А що ж ми завтра будемо їсти! Чим хату натопимо? - спитався син, зазираючи матерi в очi.

    Вона аж стрiпнулася, мов хто колючу голку встромив у її серце. "Боже мiй, у такi лiта та чим свою голiвоньку вiн клопоче?!" - подумала вона, ледве здержуючи сльози. I, пригорнувши сина до себе, почала його умовляти:

    - Не клопочи, сину, про завтрашнє - господь милосердний об нас поклопоче. Ти в мене малий, одна в мене втiха й надiя. Не доведи боже, лучиться що з тобою недобре, навiщо тодi й менi на бiлому свiтоньку жити? Не ходи, синку!.. Не ходи, моя дитино рiдна!

    - Я б, мамо, й не пiшов, так як же Федоровi рукавичку назад вертати? Ти,-скаже,-не ходив; ще смiятися буде.

    - Ми пашню висиплемо, а рукавичку оддамо. Не ходи, мiй голубчику! Ти ж в мене слухняний, послухайся мене: не ходи!-I почала голубити Пилипка.

    - Ну, добре, не пiду вже, тiльки не вбивайтеся так, мамочко! - упрохував вже Пилипко матiр, цiлуючи її i в лоб, i в щоки.

    Катря наче заспокоїлась, а проте неймовiрна думка не кидала її голови, клопотала її. Вона знала свого Пилипка, який вiн вразливий до чужого горя. То ж до чужого,- а до свого? Хiба вiн не чув, яким вона несамовитим голосом заволала, останнi запаси витрушуючи на сьогоднi? Хiба вiн не бачив по її заплаканих очах, яка рiзуча мука на сто крат крає її серце? Хiба вона не знає, як тi сльози та мука боляче впинаються в його жалiсливе серце? Та вiн на що хоч пiде, аби його мати не плакала. Вiн i обдурити - обдурить, аби її заспокоїти.

    Вона не помилилася. Пилипко, вмовляючи матiр, тiльки заспокоював її. В його малiй голiвоньцi гвiздком стримiла думка: от хоч би що, а пiти посипати! I торiк вiн ходив, ще меншим. Хрещений батько дав йому сорокiвку грошей. Шагiв з п'ять вiн випосипав по селу. То ж торiк було, тодi вiн був малим, а тепер... Тепер вiн дядинi скаже, що в їх нiчого їсти. Дядина - добра людина, надає йому й хлiба, й ковбас. Ото вiн звеселить матiр, як нанесе додому подарункiв! "Мати стращає, що я замерзну. I чого б я змерз? Та я як чкурну, аж закурить! Менi аби з хати вибратись, щоб не запримiтила мати, а там..."

    - Ти б синку, сьогоднi вiддав Федоровi рукавичку,- трохи згодом почала Катря.- Ну, я сама спорожню та й вiднесу назад. Скажу: у нас своя є... Дай сюди рукавичку!

    - Так я, мамо, похвалився Федоровi, що в нас рукавички немає. Хай я завтра в обiд сам йому вiддам, а то в брехунах зостануся.

    - Ну, добре. Хай i по-твоєму буде! - одказала, зiтхнувши, Катря й почала в хатi поратись.

    Пилипко собi буцiм загрався, а тим часом пригадував, куди б його заховати рукавичку, щоб мати не побачила. Вiн тепер каявся, що похвалився матерi про неї. Не похвалився - мати б нiчого не знала, не клопоталася, а тепер не одстане, одне товктиме: не ходи та не ходи.

    Тiлько що мати вийшла чогось надвiр, вiн зразу схопився, метнув очима по хатi, побачив непримiтне мiсце мiж пiччю i паколом вiд полу i мерщiй туди рукавичку.

    - Сиди там та не писни! - скрикнув на неї й посваривсь невеличким пальчиком, мов на кого живого.

    Рукавичка виставила до його напалька, наче, глузуючи, дражнила: отже, вiзьму та й похвалюся! От тiльки мати на порiг, а я зараз їй на очi.

    - Бач, яка осоружна: я її прошу, а вона мов нарошне виставляється!.. Пiдожди ж ти!

    I вiн побрався аж пiд пiл, щоб переховати рукавичку.

    Катря, вернувшись знадвору, здивувалася: "Де се Пилипко, куди йому дiтися? Чи не на печi?" - подумала i, не сподiваючись нiчого, пiдiйшла до полу, зазираючи на пiч.

    - Сину! Де ти? - спитала.

    - Гарр...загаркав Пилипко з-пiд полу, вдряпнувши матiр за чобiт. Катря з жаху одскочила аж насеред хати.

    - Ненечко! Матiночко! Злякалися? - вискочивши з-пiд полу, скрикнув Пилипко й повис у неї на руках.

    Вiн усмiхався до неї i рожевим своїм личеньком, i ясними оченятами, i бiлими, мов жорновки, зубенятами.

    - Нехай тобi, сину, добро сниться, як ти злякав мене! - промовила вона, пiднiмаючи його вгору, i пригорнула до себе.

    Пилипко вчепився за материну шию руками, припав до неї головою i так утiшно на всю хату залився! Не маючи з ким погратися, вiн пустував тепер хоч iз матiр'ю.

    Мати собi радiла. Хай дитина краще бавиться, нiж буде сушити себе важкими думками. Поцiлувавши сина в лоб i в розхристану голу душу, аж тричi мiцно поцiлувавши, вона донесла його до полу й, положивши на тонкi дранички, ще раз поцiлувала. Не знать, де й дiлася недавня туга, сум та журба гiрка.

    - Моя дитиночко рiдна! Мiй синочку коханий! Краще так забавлятися, нiж пiдеш куди не знать за чим! - нагадала знову Катря.

    - Та я ж вам казав уже, мамо, що не пiду! Якi-бо ви неймовiрнi! - обiзвався вiн з докором.

    - Чую, чую, моя дитино! Я знаю - ти слухняний, ти послухаєш своєї матерi! - палко шептала Катря, а проте думка про синовi замiри не кидала її голови.

    Вона зiйшла до неї й тодi, як Катря послалася й лягла з сином спати. Через те вона й на добранiч загомонiла з сином: щоб одвернути його вiд його замiру йти посипати, стала лякати Морозенком, що вкусив Оленчиного Андрiйка за пальчик.

    - Та я, мамо, не боюся Морозенка,- одказав Пилипко,- не страшний вiн менi! Андрiйко малий, не знав, що робити, то вiн його i вкусив за пальчик, а я не боюся його!.. Якби вiн став мене кусати, то я б його по зубах, по зубах!

    - Нi, сину, i ти бiйся його, хай йому всячина! Може б, i Андрiйко оборонився, якби знав, коли вiн нападеться, а то вiн завжди пiдходить крадькома. Вкусить та й подався далi!

    - То як же вiд його, мамо, й устерегтися, коли вiн такий? Ми оце тут поснемо, а вiн пiдкрадеться та й покусає.

    - Тут не покусає, сину, бо тут тепло. I зуби в його розтануть, як вiн пiдкрадеться до нас.

    - А де ж вiн живе? де його хата? - спитався Пилипко.

    - Надворi, сину. Де вiхало найстрашнiше та холод найлютiший - там його й хата...

    - Як же вiн не змерзне, мамо? Ти кажеш, що вiн старий, а от не боїться холоду.

    - Чого ж йому боятися, коли вiн й є сам холод.

    Пилипко задумався. Дивно йому й чудно йому. Вiн знає, що таке холод, вiн бачив не раз i вiхало. Непривiтне все те, дошкуляє. Отже, щоб то було старе або молоде, вiн не знає,- щоб мало обличчя, не бачив,- а от мати дiдуганом Морозенка взиває. Вiн знає й дiда старого, горбатого, з бiлою бородою i запалими пiдслiпуватими очима. Отже, то дiд добрий - нiчого не зашкодить, а от Морозенко,- каже мати,кусається.

    - Мамо! А бачив хто Морозенка, який вiн?

    - Не знаю, моя дитино. Я не бачила, то й не знаю. А люди кажуть, що вiн старий-старий та кремезний... Голова з гору, замiсть волосся вкрита снiгом, а борода сплетена з довгих-предовгих вiстрякiв, що намерзають у ясний день пiд стрiхами. А нiщо так у його, як зуби! Наче голочки, гострi, тонкi, непримiтнi; вiн як кусає ними, то впускає в тiло. Через те воно так i болить та трудить, як вiн вгородить в його свої зуби!

    - I очi є в його, мамо?

    - Є, сину! Кажуть: очi в його з криги, бiлi та блискучi, от як тонкi скалочки з льоду бувають, тiльки замiсто чоловiчкiв в їх холоднi огники свiтять. Страшнi такi очi, крий господи! Як наведе вiн ними на кого, так наскрiзь холодом i прониже!

    - А ноги вiн має? I руки?

    - Є ноги й руки. Ноги в землi, не видно, а руки - довжелезнi хапала, вiн ними завжди махає. Холодом дихне, а руками махне,- так по всьому свiту снiгом та холодом i стеле. А як розсердиться чого, то ще дужче руками замахає,- тодi вже цiле вiхало здiймає.

    - Нехай йому всячина, який вiн страшний, мамо! - глибоко зiтхнувши, мовив Пилипко.

    - Страшний, сину... А найстрашнiший малим дiткам. Вiн їх любить кусати, а часом i зовсiм собi забирає.

    - Я ж, мамо, не малий, менi його нiчого боятися.

    - Бiйся й ти, синку. Ти великий на те, щоб тебе вгору пiдняти або матерi на руки взяти, а Морозенковi ти саме впору. Таких, як ти, вiн найбiльш полюбляє. Часом, буває, ви вискочите надвiр, то вiн зараз i почне з вами загравати: за пальчики кусає або за носа ловить, а то на щоцi влiпе такого холодного поцiлунка, що вiд його аж шкура побiлiє, а потiм геть злущиться. То ж, коли вiн вас в селi недалеко вiд домiвки застукає ; а як - не доведи боже! - де в голому полi або в лiсi заскоче, то там вже й душу витягне.

    Пилипко замовк, притаївши духа; мовчала й Катря. Завдавши синовi такого страху, вона була певна, що вiн побоїться пiти посипати, їй тiльки того й треба, щоб вiн не зiрвався в такий холод в таку далеку путь! Їй самiй, привичнiй до всякої лихої години, й то часом аж плач бере, як вискочить надвiр. А то ж то йому, малому! - без одежi теплої, без чобiт добрих. Хай трохи попомлiє душею вiд страху, а як засне, переспить. Страх минеться, забудуться тi страховища, що душу лякали, сон своїм спокоєм все те заснує, а все ж зостанеться споминка про ту страховину, й та споминка одсахне сина вiд лихого замiру.

    Вона глянула на його. Пилипко не спав, лежав тихо; широко розкритi очi напрямилися в куток печi, вiн ними й не змильне, так дивиться прикро. Куди вiн дивиться? Що вiн там вбачає? - Вiн нiкуди не дивиться. Погляд його ганяється за таємною думкою, що стоїть перед ним нерозгаданою марою, як той нерозгаданий страх, що опанував його душу й серце. Що воно, вiдкiля воно, не питайте! Чутно тiльки, як оте страховище пронизує його мале серце, як воно кидається в кожнiй жилочцi, озивається в кожному суставi. Отже, назвати його не пiдбереш слова, пiймати й розглядiти не натрапиш часу. Так пробiгає блискавиця через наше тiло, незчуєшся, звiдки свiтне, прониже i не знать куди зникне.

    - Синочку! Пiзно вже... ти спав би. Ну, я тебе перехрещу, щоб нiщо лихе до тебе сонного не приставало,- мовила Катря, дивлячись на замислене личенько Пилипкове, й почала його хрестити, а перехрестивши, здавила злегенька за носик. Пилипко усмiхнувся, повернувся боком до матерi. Тиха дрiмота почала його колихати, злегка закриваючи очi. Незабаром пiсля того вiн заснув.


    II


    Приспавши сина, зосталася Катря одна iз своїми думками самотнiми. Невеселi вони були в неї! Та й кому зiйде на думку радiсть, коли на завтра нiчого їсти, нiчим в хатi прокурити в лютi морози? Як не забивай собi баки iншими гадками, а думка про щоденнi потреби скаредного життя верне тебе до його, почне крутити та вертiти коло його,- от як крутяться голуби над пожежею. Дарма їм, що посмаляться крила; байдуже, що незабаром огонь пожре їх захист, оселю: несподiване страховище вабить їх, тягне до себе. Кругом чорний морок, димище та курище розiп'ялося, а пiд ними так видно та ясно! Доки сили стає, шугають вони, сполоханi з гнiзд своїх, над широким полум'ям, в диму та курищi, в гарячiм вiд палу повiтрi, поки не посмаляться. Тодi вiд знемоги опукою падають у жарке вогнище.

    Чоловiк - не птиця, Катря - не голубка. Хоч кругом неї вихорiлась пожежа злиденного життя, душила димом та чадом її знеможену душу, хоч в тому чорному диму й крутились та вертiлись її самотнi гiркi думи,- та не падали вони на огнище, не смалились i не горiли, а ще бiльше розпросторювались i гуляли собi по волi - не на безкраїм просторi, а в холоднiй хатинi, б'ючись об сирi стiни, заглядаючи в голi кутки, прислухаючись до пекучих перебоїв серця. То їй вчувалася своя голодна печiя, то синiв безпомiчний викрик: "Мамочко, їстки хочу! Мамочко, папки! Мамочко, змерз - холодно!"

    Ну що, справдi, дасть вона завтра синовi їсти? Чим прокурить черевату пiч, щоб обiгрiти його, малого? Пiти в кого позичити? Хто ж їй позичить? Чи, може, христа ради руку простягти? Хто ж на те зверне увагу? Гладка, скажуть, не хоче робити та в старцi пошилася! Ну, та, може, хто й зглянеться, зарятує на день або другий. А там же? А далi? Коли б вона сама була, то байдуже їй журитися. Хiба мало високого дерева в лiсi, глибоких ополонок на рiчцi? Тiльки б, може, нагнулася довга гiлка над тiлом або зашумiла вода попiд льодом, сердячись, що хтось незвичайний зрушив її сонний покiй. А от бiля боку лежить її втiха й надiя, спочиває її крихiтка серця, що вона з таким болем одiрвала вiд свого й пустила на свiт окремим життям. Все на свiтi переживеться й минеться, все замовкне, як i ми самi замовкнемо; все зникне, як тiнь та, коли ми очi закриємо, одно зостанеться - воно, наша частка, що зв'язує мертвого з живим, нагадує живому про помершого, та нитка, що тягнеться без перериву через сотнi, тисячi вiкiв. Не дай господи, вона перерветься!

    Через те Катря бiльше болiла за сина, нiж за себе. Та й чого їй за себе болiти, коли все, що було доброго та живого в душi, так перетрухло та перемлiло, такою корою покрилося, що нiчому вже проломити її.

    Чого тiльки вона не пережила на своїм вiку, не звiдала? Десяти лiт вона зосталася сиротою, без батька, без матерi, в панському дворi. Не на те примостила її доля там, щоб на волi рости, як билина в полi, а щоб пiдставляти свою спину пiд нагальну працю, томити свою сирiтську голову чужими клопотами, вислухувати докори та нарiкання, скоштувати стусана й духопелика вiд кожного, в кого засверблять руки. Батька її ще замолоду в москалi вiддали, щоб знав, як треба коритися крiпацькiй долi, а мати сохла та склiла, поки зовсiм не зосклiла, покинувши на бiлому свiтi одинадцятилiтню сироту. Зосталася вона одним одна iз Зайцевого роду. Були, правда, дядьки та тiтки з матернього боку, та тi за двором жили, а туди заходили тiльки вряди-годи, щоб часом поманити її сухарем з остюками. Була ще в неї хрещена мати, що коли-не-коли мила й чесала її, та були панськi iндичата, що вона пасла малою, а бiльше нiкого близького не було. Iндичата їй найближчi були. Вона з ними росла, ними втiшалася. Оце набере в пазуху невеличких iндичат та й майне з ними по степу. Старi iндики курлюкають, женуться за нею. А вона, наче вiтер, степом гуляє, заливається реготом, бо iндичата, пiдскакуючи в пазушинi, лоскочуть її попiд боками. А як побiльшають iндичата, почнуть добиратися ростом до старих iндикiв, то вона почне на їх гукати, свистати,- i знову регоче, коли вони до неї, наче москалi на муштрi, всi разом забелькочуть. Дурниця, дитячi забавки та витребеньки, за якi не раз птичниця чесала руки об її спину. Сiлькiсь! Коли та дурниця забавляє нас, тiшить, то чом же й не потiшитись нею? Хiба не так само бавляться люди, ганяючись за достатком, почотом, славою? Та сама дурниця, тiльки iншої пори, iнших лiт... Одно тiльки: невеличка Катруся, бавлячись з iндичатами, сама себе забавляла, й вiд її iграшок не було нiкому нiякої втрати, хоч птичниця, засилаючи духопелика, i гукала щосили: "Ти ж, сучко, напелехавши повну пазуху iндичат, подавиш їх!" А ми, ганяючись за достатком, почотом та славою, так часом бавимось з людьми, що вiд наших забавок буває їм дуже солоно!.. Нам байдуже про те, як було байдуже й Катрi, чи краще iндичатам по степу бiля старих iндикiв бiгати, чи в її пазушинi пищати. Вона знала одно: се її забавляло, вона й бавилася. Маленька, дурненька! Та й тепер, видно, вона не порозумнiшала, бо, пригадавши давне, трохи не скрикнула: "I чому я довiку не зосталася невеличкою дiвчинкою з невеличкими iндичатами?!"

    Так думала Катря, та не так судила їй мачуха-додя.

    Минуло їй п'ятнадцять лiт. Вона тiльки-тiльки що стала розпускатися, як та рожева квiтка вранцi на зорi, стигнути й наливатися, як червонобокi яблука об спаса. Ясне сонце та запашне степове повiтря допомагали роботi дiвоцьких лiт. Висока Катря та брава, на лицi, як калина, чорне волосся, наче хмiль, кучерями обвиває її голову, карi очi так утiшно виглядають з-пiд довгих вiй, загара на обличчi доводить, що не буряковий квас, а гаряча кров дзюрчить у її жилах.

    Раз її вгледiв пан - i... Катря вiд iндичат пiшла в горничнi. Вона не скаже, щоб там їй жилося погано: було їй вдоволь i пити, i їсти, i в чому походити; одно тiльки - не було волi! Їй хотiлося, як тому вiтровi, по степу ганяти, надихатись польового повiтря, щоб аж у грудях займалось, нажаритись на сонцi палючому, що як не займеться!.. А вона мусила сидiти в чотирьох стiнах та хiба коли-не-коли по садку походити, в холодку та в тiнi, куди тiльки крiзь густе гiлля пробивається ясне сонячне промiння. Польова билина, вона не призвичаєна до густої садової тiнi. Чорна загара геть спала з її повного виду - бiлий вiн у неї та свiжий, мов пелюсточка з рожевої квiтки; волосся вiд пахучої мастi та щоденного вичiсування вирiвнялось та вигонилось - не стирчить на головi кучерявим хмелем, а гладенько причесане, рiвно облягає кругом її бiлого чола, сама вона ще пiднялась, вирiвнялась, налилася, немов обточена стала,- очей не одiрвеш вiд неї!.. То все було зокола. А що було на душi в Катрi, що заводилось у її серцi? Вона нiкому не казала, та її нiхто й не питав. "Яке несподiване щастя випало Катрi! - гомонiли дворовi.- Що було з неї, а чим тепер стала? Сказано - не родись вродливим, а родись щасливим!" - "Брехня! - думала Катря,через ту вроду не маю я щастя зроду!"

    Незабаром пiсля того вийшла воля. Все зашумiло кругом, прорвалася гребля людськiй сподiванцi на краще життя. Цiлi довгi вiки мостили та гатили її, держали в запрудi ту велику воду, а се вона зразу прорвала ту мiцну греблю й понеслася широкою течiєю по селах, хуторах. На дивовижу всiм дворовим, винесла та течiя i панську горничну Катрю з двору на волю! Крiпаки за те трохи її на руках не носили. Сказано: своя кiстка, своя кров! Не обросте вона жиром у розкошах - до свого рiдно обiзветься! Були, правда, i такi, що казали: "Дурна, дурна Катря та нерозумна! I що б там з нею сталося, якби вона зосталася в дворi? Нi, заманулося свого хлiба, волi! Побачить, яка та воля, як не раз, не два голодна й холодна посидить!" Отже Катря не потурала на те: їй притьмом захотiлося волi - й вона попливла за тiєю бурливою течiєю, що, знявшись з дворiв, понеслася по всьому широкому краї, вигукуючи та викрикуючи: "Хоч гiрше, аби iнше! Буде нашим ворогам чужим потом умиватись, нашою кров'ю впиватися!"

    Пiшла Катря в село до дядька та дядини, та недовго була в родичiв. Не їй, молодiй та дiзнавшiй розкошi, було миритися з тим мозоляним хлiборобським життям, до якого прикрутила доля її родичiв. Ще поки стояла весна красна, з теплом привiтним, з цвiтом розкiшним, з запашними лугами та степами, вона по них швендяла, пригадуючи свої дитячi забавки. А як настали жнива, з довгими палючими днями, невеличкими короткими ночами, з важкою похопливою роботою, то їй стало невмiч: удень немилосердно сонце пече, стерня в руки й ноги коле, нагальна праця з нiг валяє, а нiчка прийде,- хвоста того заячого коротша,- нi виспатися, нi одпочити як треба!.. Насилу Катря одбула жнива та й подалася з села в город, де стiльки галасу та гомону, дива та чуда всякого. Село, риючись у своїй чорноземлi, серед пiдметiв та городiв, гаразд не зрозумiє городського життя. Байдуже кротовi, що поверх його узенької нори привiтно сяє ясне сонечко, а в прозорому повiтрi лiтають i радiсно щебечуть усякi пташки! Дарма й сонцевi, що в глухих нетрях землi риється якесь слiпороде звiр'я: хай собi риється та пiдпушує землю, на котрiй тепло, поєднавшись з свiтом, зародить таку буйну рослину! Сiлькiсь i пташкам - вiдкiля береться їх живнiсть: куди оком не скинь, де не приткнись - всюди її багато; а коли хто зжене з одного стебла, то недалеко й друге - тiльки знятись та перелетiти! Всякому своя доля: один рук не докладаючи працює, а другий його працю без клопоту поїдає!

    Катрi спершу сподобалось городське життя: хатня робота не важка, зайвого часу чимало i дива всякого багато. А до того ще, вродлива та при здоров'ї, Катря кидається кожному в очi. Витрiщаються пiдслiпi очi, уздрiвши перед собою польову квiтку: загра-затiпається порожнє серце, як заманячить перед ним брава дiвоча постать. Не дивно, що Катря не мала одбою од улесливих речей та здивованих очей. I москаль серед муштри до неї бровами моргає, i шевчик або кравчик посила їй навздогiнцi такi солодкомовнi привiти, що в неї аж дух спирає в грудях, i блiдолицi паничi, стрiнувшися з нею, оживають, проясняються й геть-геть проводять її своїми очима. А Катря землi пiд собою не чує!.. Ой, стережися, польова пташко, знизу блискучих котячих очей, а згори бистрих пазурiв хижих шулiк! То вони бiля тебе ворожать: однi крадькома, попiдтинню, а другi звисока, ширяючи в безкраїм просторi синього неба. Кожному хочеться жити, кожному треба живитись!

    Не вбереглася пташка шулiки, як не вбереглася й Катря своєї недолi. В сусiдньому дворi такий хороший панич i такими солодкими медяниками годує! Наїлася Катря тих солодких медяникiв,- аж тепер їй нудно, як про те згадає. Медяникiв швидко не стало - панич оженився на панночцi, де вона служила за горничну, а їй ткнув у жменю двi червоних бумажки; аж у неї у вiччi вiд них почервонiло. Спасибi й за те! Все-таки не з порожнiми руками прийдеться в село вертатись.

    Незабаром Катря вернулась до вдови-дядини, що пiд той час, поховавши чоловiка, одним одна на старостi лiт зосталася. Спасибi дядинi - не прогнала Катрi й, узявши в неї грошi до схову, обiцяла навiть пiсля смертi оддати їй свою хату з городом. Хоч та хата й валилася, а города того жменя, а все ж таки свiй захист, своє пристановище. I птиця собi гнiздечко звиває.

    Оселилася Катря в селi. Пiшов кругом гомiн про неї; чутно смiшки та пересмiшки: корисна в городi з'їжа, он якi гладкi вiдтiля вертаються! Слухала те Катря та мовчала, навернула лихо важким гнiтом горя та душею млiла. Все, що було в її серцi живого, закам'янiло, все, що було в душi доброго, зотлiло! Зосталися горе та сльози та... Пилипко з'явився на втiху!

    Пилипко її справдi втiшив. Не було тих любих назвiв, щоб вона йому не прикладала, не було тих утiшних слiв, котрими б вона його не взивала! Вночi не спить, його доглядає, вдень серцем за його млiє, коли робота одiрве вiд його на яку хвилину. Нема для неї щастя й спокою, як бiля його. Хай собi довгi язики що хочуть говорять: ротiв людям не позамазуєш i слухати - не переслухаєш. А воно, мале немовлятко, одна в свiтi втiха й надiя!

    

... ... ...
Продолжение "Морозенко" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Морозенко
показать все


Анекдот 
Была у Вовочки корова. А у Маши бык. Привел как-то раз Вовочка свою
корову к Машиному бычку. Бык залез на корову, а Вовочка и Маша сидят
и смотрят. Через некоторое время:
Вовочка:

- Может тоже попробовать?
Маша:

- Смотри сам, ... твоя же корова!
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100