Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Катря Гриневичева - Гриневичева - Шоломи в сонцi

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Катря Гриневичева
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    I. ХАТА БЕЗ ДАХУ


    "Заграно, забубняно,

    А в княжiм дому рано..."

    (з нар. пiсень)


    Давно вже не було над Галичем такої негоди, як в одну з липневих ночей р. 1205. Бовдури тьми нiби високо сповененя рiка перевалювалися з краю в край неба i з силою стихiї гнали в безвiсти.

    Несамовита нiч жеврiла притаєним свiтлом, що лежав на всiх рiчках, як сум на серцi людини.

    Чорнi обриси княжого замку та подвiйного перстеня грiзних фос i валiв, наїжених частоколом, то пропадали в тьмi, то виринали з неї, як остров iз моря. Здалеку видно було їх дубовi масиви, приспанi сторожким сном.

    Вони здавалися також грою хмар, бiльше фантастичною, як ця, що на небi.

    Свист бурi гонив довкола княжих гридниць, заплiтався довкола пнiв дуба i тиса та згинав додолу чорнохрещате гiлля модрини. Нi одна зоря не пригадувала Бога, - золота стрiла хреста замкового собору погасла на висотах, у заметiлi темних сил.

    У такий час на вежi, бiля зводного моста, нудьгував бородатий служка, Тиско. Вiн струшував iз себе втому, як посоловiлий птах струшує з пiр'я студiнь нiчної години.

    Кричали другi когути й Тиско в дожиданню обмiни спряг крiпше пояс на своїй сивiй служебнiй опанчi, перевiсив через плече торбу з останками хлiба й, опертий об вiконну варцабу на вежi, наслухував. Думки пiшли круговоротом, змисли клонилися спочити.

    На мить вiн, було, задрiмав, повiки упали на очi, от як залзо.

    А буря колисала свiт на своїй дикiй гойдалцi, без впину, без стриму. Тиско почав саме снити, що здiймає бiля хатної печi свої промоклi яловичнi ходаки, - на свiтичi горить саме липова скипка, пiд свiтло шиє одiж найстарша донька. Росиця.

    Он кинула угарок у вiдро з водою й вiн з шипотом згоряє, зажегла другий, намисто з лиснючих оленкiв грає зеленими цятками на смаглiй шиї.

    - Цок - цок... Тук - тук...

    Наковтач товче нiччю в дерево, наковтує смерть?

    Прокинувся з чолом у потi, цiлим тiлом послонився вперед i так остав, зляканий дивно...

    Особливий згук не вмовкав.

    Через декiлька хвиль Тимко скакав униз, простелився хрестом на землi й слухав пильно мови глибини. Вiдтак зiрвався з колiн i метнув собою в напрямi дитинця, де сторожив сьогоднi тивун Держикрай.

    Дошкулював холод - привiтнiше б тивуновi посидiти таку нiч край пугара за партiєю астрагалiв iз ключником Скорою, або Святошою, спiвцем замкового собору! Та хиба ж можна забагати прикрас життя, коли вся мужва, аж до отрока, який напував княжi конi, поїхала раттю на Польщу з господином отцем, а в теремах остала тiлько жменя жiнок бiля княгинi й дiтей?

    То Держко роздумував з почуттям великої поваги, що вiн є у сiй хвилi нiби Око в трикутнику з кармiну та сепiї, що його розписав над дверми своєї келiї духовник Варлаам.

    Тивун глянув мимохiть на вежу, звiдки сипалося жовте свiтло крiзь осьмигранi грубого скла, споюванi оловом. На сволоках та одвiрку заломлювалася чорна тiнь самiтника.

    Що не давало йому спокою у цю глибоку нiчну пору? Сьогоднi ж не мiг вiн читати нiчого в дорогах небесних свiтил. Великий Вiз пагас...

    Хиба, що снить на явi про пiсковi пустари, приспаний довiчною нудьгою мочар у верболозах, чужi, голоднi розлоги, де чорнiють шатра княжої дружини?

    Видить вертепи й гуляйполя, де крадуться крицевi оружники з долонею на рукоятi смертоносного меча?

    Може доглянув вiщою зiницею край одра володара тивунового одинака Олюшу?

    Хвиля i свiтло у келiї загасло. Разом iз цим буря злопотiла якимись лихо запертими вiконницями, розгойдала наново чорний шнур модрини i на церквi св. Параскевiї схитнула знiчев'я срiбне серце дзвона. Глухий тон, подiбний до крику в жахливiм снi, бовтнув над Галичем i змовк.

    Шелести, плачi, нiби намогильнi, розсипалися чимраз ширше й здавалося, що земля стогне пiд чорним небом, мов голосiльниця.

    - Хто йде? - гучно скричав Держко.

    За углами прибудiвель залунав гомiн меткої ходи.

    - Це я, побрате, Тиско... Гу, вихор який прудить!

    Вiн з трудом схоплював повiтря.

    - А ти йди спати. Криця на вежi.

    - Ви про сон, тивуне? Не чуєте, як ляцькою дорогою котиться похiд? Земля дрожить пiд копитами, труби кричать понад поля!

    Справдi, з бурунiв далечини летiли дивнi голоси. Вони то крiпшали, то тихли серед жовтого свiтанку й хмар, що плили над ним, каламутнi, як жертва Каїна.

    Поки слухали, на замковiй обочi залунав упротяж високий голос рога. Тивун i вартiвник схопилися з мiсць i бiгли на вежу, звiдки переймав їх Криця, простоволосий.

    Вiстовий на спiненiм конi принiс новину:

    - Вiддiл княжих навипередцiв появився на пути у Галич. Господин князь вертає!

    - Так! - голоси з просторiв летiли чимраз виразнiше, разом з куривом вогкої мряки з-над Днiстра й свистом лютого Стрибога.


    II. НА ЩИТАХ, НА ЧЕРЛЕНИХ


    "Не дуже його порубано, пострiляно,

    Головочка на четверо,

    А нiжечки на шестеро,

    А серденько на восьмеро..."

    (з нар. пiсень)


    На небi зорiло. Галич раньше чим коли прокидався вiд сну: здовж зелених липових вулиць з грюкотом пiдносилися в три низки грубих шиб i жiночi голови, тiлько що пiдведенi з постелi у сiтках з плетива, глядiли допитливо з-помiж розмайранiв та крокiза.

    Торгова площа, битком заповнена крамницями, мовчала, нiби нiхто не потребував нiчого для життя вiд цього дивного дня.

    Майнуло, правда, iнодi дитя, чи старуха з кiзкою, годувальницею, або рiщечком пiд ранну ватру, поплентався з водоносом наймит розхристаний та босий, але городяни гаялися чогось, нiби в день свята.

    Складницi чужих купцiв, що йшли на Володимир аж з-над Балтику, з рухливого Кульма, були запертi наглухо i не було видно нiкого бiля них, тiлько один торговець вiзантiйськими покрасами Грек Никанор сидiв посоловiлий як сич край своїх скринь, а його птичий профiль витягнувся пiсно вiд безсонницi...

    Шапочник Чорнонiс, який своїм мозолем прогодовував ватагу дрiбної дiтвори, сидiв напроти Грека, у дверях отвертих на хороми своєї хати, широкi от як боїще, та натягав мокру ще шкiру з барана на круглий, тесаний ковбок.

    I ще старий швець Якун, горбатий гей павук сидько, посипав приском телячу шкiру на кам'янiм порозi своєї робiтнi та обережно здiймав шипучу шерсть топорищем. З-пiд пальцiв Якуна плив кур, як їдь.

    Iз-за обрiю викочувалося пишне лiтнє сонце. Птичi пiснi сколихнули нараз дерева вiд приземка до верховiття, здавалося, тисяч сопiлок, притулених до уст невидимих гудцiв, щебече насипом, щебече...

    I тодi, у якусь хвилю повз церков св. Пантелеймона перемигнув на свойому чорному коневi високий, як конопля, мовчан, намiсник Молибожич.

    Тi, що мешкали близько сурожських ворiт, могли видiти, як їздець задержався перед домом пiв-лiкаря, пiв-волхва. Жида Негемiї: намiсник доручив остовпiлому приказ, як грiм.

    Не вспiв Негемiя оговтатися вiд вражiння, коли вельможа скакав уже чвалом по битiй дорозi.

    Гнав назустрiч княжiй дружинi.

    Саме в той час у замкових гридницях йшов гомiн, княгиня одягалася. Ясиня, дочка Глiба Словита розклала на ослонi край вiкна празничнi ризи, заплiтала в тяжкий узол волосся княгинi й клала на ньому дороге чiльце.

    Це були нанизанi на дротики золотi таблички з емалi з обликом ангелiв i Христа на водах Йордану.

    Дiти не спали: старшого Данила взяла Ясиня пiд свою опiку, одягла його у руду свитку, жовтi, мосяжним дротом зшитi чобiтки, клобушок, тичений павою, а тодi подала княжому первенцю мечик iз срiбла, дар батька. Хлопчик суятився, нiби той зяблик на зорi, й гомонiв щораз:

    - А роги грають, Ясине?

    Рiшуче личко з владними губками й жмутом чорного волосся, опущеним на чоло, як у батька, вражало бистротою. Карi ж очi смiялися купками iскор, як зорi.

    Так, роги грали. Iржання коней, дикi оклики Караколпакiв, що йшли з князем у похiд за грошi, зливалися в гамiр, нестерпний для уха.

    Сухий нiби стружина, колишний Днiстровий печерак, старий духовник Романiв зiйшов iз своєї вежi. Бiлоголовий, з розп'яттям у тремкiй руцi, закутаний в брунатну волосяницю, вiн станув осторонь замкових поселян i, опертий на високий посох, ждав. Тiльки слабий рум'янець на щоках старця зраджував душевне зусилля.

    Якраз з брязкотом тяжких ланцюгiв осунувся зводжений мiст i завальнi дубовi ворота, кованi мiддю, як щити велетнiв, вiдкрилися настяж.

    Стало видно далеко униз на пологий шлях, де нiби лiс, столочений наглою бурею, товпилися ватаги людей.

    Вони волiклися на виснажених конях, на возах, закинених лахмiттям стягiв, шатрiв, дружинного статку...

    Обривками висiла з плiч парча дорогих кирей, криваво блимав золотий басаман. Верх колiсниць, навантажених високо, валялися мiдянi кольчуги, повигинанi вiд ударiв копiя, критi лускою нагрудники, щити, обтягненi червоним лосячим ременем...

    В кiнцi, серед чорної купи пiхотинцiв, їхали вози з тяжко раненими, що повертали до гнiзд.

    Перед самими ворiтьми замку товпа розпалася надвоє й дала дорогу саням, запряженим у сивi воли. Замерехтiло деревище, заслонене паполомою, блиск як нiж пронизав серця.

    Почерез смертну ткань кинено княжу шубу з горностаю, а поверх шуби могутний меч Романiв з рум'яним свiтлом на смертоноснiм заломi вiстря, з тим опуким кривавником на рукоятi, що жеврiв, як душа зброї...

    Мiст загудiв глухо пiд жалiбною отсею колiсницею i тодi з уст видцiв вирвався зойк, якому рiвного не чула галицька земля.

    А княгиня розсипувала у поривi розпуки свої сяйливi покраси та обнявши голову руками бiгла з лопотом тяжких зелених риз...

    Преподобний Варлаам не бачив нiкого, тiльки одно зловiще видиво останної домiвки, намiченої чорним, трираменним хрестом.

    О, люта правдо! Пiд паполомою, в убогiм деревищi зi слiдами дощiв i придорожного пилу, лежав Роман, однодержець земель вiд Днiпра й Дунаю, до Карпат. На його високе чоло, протяте ворожим залiзом, спадали по-давньому струйки чорного волосся й на свитi, крашенiй ясним золотом, зцiпенiла кров.

    Де ж слова, що двигнули б зi сну стократ ласкаве сонце народу? Невже ж нiколи бiльше не замерехтять свiтла панагiй на груди витязя й нiколи з сих мiцно запертих уст не вилетить крилатий оклик:

    - На прю!

    Нiмi були уста й велике серце не билося.

    Захожi дружинники поза смертю княжого четара Гiльдебранда не мали нiяких других витрат i тепер їхали збитою лавою, в повазi жалiбної години, з величавим Одiльоном i Єюльфом на чолi, обома пiд мiру, як брати. За ними тьмою чури й ватага одичiлих собак, нiби це був поворот iз повної гульби, не зi смертного поля...

    За походом недобиткiв з пiснею торжества гнало гайвороння. Воно маяло чорною плахтою крил над замком без даху, без князя. А ще далi, далi, у рудих тiнях поранку, в червонiм попалi, що вiщував суховiй, чалапав на довгохвостiй конинi латинський монах: може Цистерсiянин, бо в чорнiм навершнику аж до брiв, а може Темплярiєць - волокита, бо за бiлою вервою крученою в узли на обох кiнцях висiв короткий меч. Та лице у нього - з Польщi, помiтне доразу.

    Сiрий чоловiк, гранчастий, перконосий, пас ошалiлими з хижого вiтхнення очима гладкий як шиба чорнозем, зелений вiд борiв, пахучий медом та запишаний хлiбами - ростом в людину... Чужинець хмелiв iз насолоди i видно було, як втiха несла вперед монаха й його вороного. Захожий скермувався у бiчну вулицю Галича, найближчу до ляцьких ворiт: у Богни зi Сандомира, Навойкової бояринi зупинився...


    - Савиця?

    - А, боярине?

    Рудий наймит пiдбiг i взяв гнуздечку з рук молодого юнака. На юнаковi була кирея, лямована беберяном, шапка з дорогою кичкою косилася на пiдголенiй, з чорним чубом, головi. Сухе, смагле обличчя з дуже зоркими, нiби львиними, очима носило слiди лицарських трудiв, - воно було тепер огiрчене болем.

    Юнак йшов живо навперейми отцю Варлааму.

    - Юра Коливанович! - пронiс старець блiдими губами.

    - Той сам, ледве живий! Останний з княжого почоту, очевидець...

    Вказав деревище, поставлене перед вiкнами гридниць, - його накрила раменами непритомна з розпуки княгиня. Вона плакала проти неба пiв-спiвом, пiв-мовою, голосiнням вдовиць, старим, як вихор i зорi.

    - А моя ж ти дружинойко, а мiй же ж ти сивий голубойку! Хто нас тепер на дорогу виведе? Пораднику мiй солодкий та любий! На кого ти нас вiдказав?

    Била чолом у смертну скриню i довгi пальцi розпинала на нiй - як на струнах гуслi. Скиглiла чайкою:

    - Впадьте на мене, закутайте мене ви, лiси темнi, дiброви, Бескиде...

    Монах справив ходу в напрямi своєї келiї на вежi, за ним молодець, темний, гей смерека вiд дорiг у сонцi. Дверi заперлися глухо за ними та за їх розмовою.

    Змiст її був короткий: один, однiський раз князь слухав пiд нiч спiву перебендь, мiсто в мовчанню продумати завтра, коли обходив чати, одну упустив iз ока, - та один раз поклав меч у ногах, мiсто покласти його в узголов'я...

    Передзвонили запiзнену заутренню, але старець за гiрким оповiданням гостя не чув нiчого.

    Олюшi, Держкового одинака не було.


    III. "ПОЧИТАНIЄ"


    "Є у мене воркун дома

    На мою головоньку..."

    (з нар. пiсень)


    Построєний у вишнях i горiшинi двiр Ясининого батька Глiба Словита лежав на окраїнах запустiлого пiдгороддя. Побудований був iз чорного дуба, з могутних цiлякiв, укритий соломою й укрiплений огорожею з кам'яних гранiв, як коли монастир. Верх старого муру срiблився полин та шевелiла з вiтром висока жалива.

    Спiзненi прохожi минали Глiбове житло прискореною ходою: мiсце було непривiтне, а господар пiд княжим гнiвом.

    Навiть у водохрещi, коли ходили зi щедрiвками церковнi люди, а задушники переодягалися волхвами, розсипанi по Галичi за милостинею, дiм Словита був замкнений довкруги, як темниця.

    Даремно вигукували на дорозi:

    осподар з хати, а ми до хати,

    Їдем газдиньку розпитувати -

    Чого у тебе чорнi оченька?

    То вiд ноченьки, колядниченьку...

    Там нiхто не спiвав про милосердного Спаса, що окутаний у бiлi ризи, жалiє при кутi грiшний свiт i про те, як Мати Божа просить його словами - музикою:

    - Сину мiй, сину, устань на нiжки,

    Ой озми ключi тай бо пекольнi,

    Вiдчини дверi душам скорбящим...

    Три роки минуло якраз: з гiр - погiр'я полилися веснянi води, сповенилися рiки рiвно з берегами i жайворонки падали по скибах услiд плугатарям, коли Словит виїхав нiччю зi свойого двора з одним тiльки чурою - i пропав як дим. За смертельне побиття конюха князь велiв покарати боярина-гординю дошкульними карами, прилюдною ганьбою i Словит лютий, як рись, що попав у пастку i рве криваве тiло на волю, в одних рубах вискочив iз княжих рук.

    Говорили голосно, що у кракiвського владики в почестях великих сiв...

    Це був час, коли Роман двигнув похiд у допомогу вiзантiйському царю Олексiю Ангелу в його боротьбi з Болгарами. На розпучливий зазив друга вiн злетiв туди як грiм верх розгойданої далини, а вслiд за ним погнали лави полкiв, чорних вiд залiза, закосичених омелою, твердих як турiй рiг i брали кривавим кiнцем копiя все, що можна добути веселим людським хотiнням.

    А далi, вслiд оцьому грiзному здвиговi, що димував на обрiю як очерет гнаний вiтром, текли на дерзких конях, на бiлих лискавках колесниць найлiпшi спiвцi, що їх видало лоно епохи, сiль землi i народу, свiдки поривiв, яким не було рiвнi, учасники хвиль найзухвалiших пiд сонцем. Вони то серед розхристаного крику стрикусiв та хитрого плачу шереширiв передавали вiчним струнам гуслi хвалу руського меча, єдиного на свiтi.

    Гомонiла цими пiснями золотобанна Вiзантiя, здвигали з дива плечима сивi фiорди пiвночi, Гаральдова колиска, кивали головами нiмецькi герцюки i ходором ходила земля ракоушська, штирська...

    Ясиня умiла тодi стати необходимою княгинi. Нiхто не умiв шити так чисто дробницею, в'язати в щораз то новi уплiтки довгого волосся молодої жiнки, голубити князькiв.

    Сама ж вона нiби напротязi одної росяної ночi зацвiла в цю пору ясною квiткою, що повертала до себе всi серця.

    У страшну нiч, коли притекли недобитки, снилося Глiбовiй дружинi, що її чоловiк стуче у ворота, не годен добудитися слуг. Сонна мрiя пурхнула вмить. Добронiга стрепенулася, сiла на постелi, прихилила вниз ще гладке обличчя й наслухувала. Серце її билося високо пiд узористим одiялом...

    У свiтлицi хтось ходив: чути було шум одежi, промоченої дощем, опiсля дзвiнкий шепiт меду, що його чиясь рука лила нерiвно у срiбний рiг Словитiв.

    Добронiга скочила босонiж до дверей. Крiзь шкалубину, залиту смугою свiтла, вона доглянула грозовитого мужчину, широкоплечого, у колпацi засуненiм аж по брови над жорстокими очима.

    Боярин дома!

    Так, це був вiн, що пiсля обiду скидав миси з останками страв на долiвку, устелену пестрими дорiжками хатної роботи, i переодягаючи обуву, зi смiхом насильника розстеляв бiлi онучi, по столiтньому яворовому столi. Вiн, для якого передовсiм вставало сонце, трисвiтлим буртом грали води i молитовна тишина плила увечерi понад лоно нив. Вибранець судьби, який нiчого не давав, брав тiлько, навiть те, що йому було на вiки непотрiбне: добро, що палало у прозорiм поглядi його жiнки, красу, що блукала у дитиннiм пiв-смiховi її уст, у понсовiй квiтцi, вплетенiй у її волосся...

    Його не привiтали з дороги, помертвiлi вiд несподiванки.

    Вже третя днина з дня повороту, як вештався вiн iз кута в кут, нiби ждав когось.

    Було доволi пiзно, коли Ясиня, стомлена оборудованням поминок, прийшла вiдпочити у хату родичiв.

    Її привiв раб iз Половцiв, Аклан.

    Добронiга з чуттям обняла доньку - вона любила її молодiсть та багатiла нею, як звидом власної весни.

    А дiвча й справдi неволило очi: бiлохрущата камка її одежi мило вiдбивала вiд темної соболиної шапочки з малиновим верхом та свiжости молодого обличчя. Дев'ять анфраксiв венедицької оправи, повислих нiби сльози з узької оксамитної стрiчки на чолi, рожевою тiнню нiжило чистi черти, - очi з брiвми сильними, як стрiли, носик з купкою веснянок, вогкi уста з опущеними кiнчиками, повнi чуття...

    Тепла нiч схилилася над свiтом. Обi жiнки лягли в одринi спочити. Розмовляли про жахливi подiї в княжiй сiм'ї, про сподiванi змiни та наслухували у собi самих, як холод пливе повз рамена вiд несподiванки.

    Сон вiдлетiв, тишина вiддихала рутою та чорнобривцем. За темним вiкном колихалася молода деревина. Скричав половко, застрекотiв цвiркун.

    Дiвчина усiла на постелi й пiдняла з ослона край лiжка скриньку, оббиту сафiяном. Вiдкрила верх i з побожнiстю, як скарб, хати й роду, добула книгу в оправi зi слоневої кости, виложену на углах росохами коралю й срiблом.

    Добронiга не була грамотна, однак купила її за велику цiну вiд болгарського мандрiвного крамаря та. держала в пошанi, як лiк проти темних сил, що заселюють хати так само, нiби водянi духи всяку течву, а полiсуни суходольний теребiж i урочища.

    З втiшною самопевнiстю Ясиня взяла книгу на колiна й вiдчитала умiло:

    - И - 3 - Б - О - Р - Н - И - К.

    Букви були великi, гострi, писанi уставом, деякi виведенi подвiйними лiнiями. Тлом для них був прозорий, схiдний орнамент. "Зачала" роздiлiв творили овальнi медальйони, у яких незвiсний артист зобразив Мойсея з Господнiми скрижалями, Йосифа, як дає себе пiзнати братам, Рут з оберемком пшеницi на багачевiй стернi...

    Ясиня любувалася хлилю рисунком поодиноких букв, опiсля ж доволi гладко прочитала:

    - О чте - нiй... книг.

    Поволеньки, з працьовитою надумою, як бджiлка, що збирає скарб меду з квiток, вона лучила знак зi знаком; на її щоки виступили теплi рум'янцi, грудь хвилювала.

    А там, у нутрi першої великої букви, у надписi, свята Анна у двокольоровiй грецькiй шатi держала в обiймах молодесеньку Богородицю i повагом водила пальцем по сувою письма, навчаючи її:

    - Добро єсть, братиє, почитанiє книжноє, паче всякому христiяну...

    Стрiчки святих глаголiв, нанизанi густо бiля себе, пахли далекими часами, нiби в'янь лiсового зiлля:

    - Єгда чтеши книги, не тшти ся брьзо иштишти до другия главизни, поразоумiй, што глаголють книги, трижди обраштая ся о єдиной главизнi...

    Кожнiське слово, працьовито пiдчеркуване пальцем, Ясиня здобувала з радiсним трепетом серця, нiби герой, що бере копiєм озброєне мiсто. Але пiсля третої стрiчки письма всi сустави стали у неї лiниво болiти i вона обезсилiла, як нав'ючений тягарем мандрiвник, що довго волiк ноги крiзь сухi пiски.

    - Красота воiну оружiє i кораблю вiтрила, тако i праведнику почитанiє книжное...

    Ще хвилю кiновар, сепiя й золото мерехтiли перед Ясинею мов усмiх чиїхось повних, побожних уст, мов мудре свiтло зiниць незнаного аскета, те саме, що хижо й солодко жеврiє в шлiфованому агатi. Вiдтак сторiнки лопотливо упали на себе й кутом приспаних очей Ясиня доглянула ще фiнал почитанiя, витязьке алилуя мистця:

    - "Радует ся кормчiй в отишье пристав, и странник в отечество сзое пришед, такоже радует ся й книжний списатель, дошед конца книгам..."

    Полискливi окiвки навколо скринь, божник в сухозолотицi й барвiнковi, грубi рiзьби полиць пропали у тьмi доразу. Тiнi дерев застигли в мiсячнiй тишинi, як казки. Анi листочок не шевельнув, ¾ анi листочок...

    Ясиня спала.


    IV. СОВИ, ЛИЛИКИ, КЕРТИЦI


    "Допоможи, Боже, куну вбити,

    Аби свашеньцi шубку вшити,

    Щоб була шубонька тепленька..."

    (з нар. пiсень)


    Був це чуйний пiвсон, яким звичайно спиться у дуже яснi ночi. Молоде серце било рiвно, волосся, звите в легкий узол, червонаве золотив блиск оливної лямпки i сховзувався на схилу лiнiю сплячого рамени. Кричали першi пiвнi.

    I тодi у пекарнi, просто вiкон одрини, блимнуло свiтло та роздався вередливий голос ключницi, що її на глум прозвали Шепiткою. Хтось поплiвся крiзь хороми, поволi, з роздзвоненим тяжким пiдносом.

    Далеко за хатою, пiд виноградником залаяв пудний дворовий пес.

    Ясиня слухала. За стiною переливалося вiд голосiв, знайомих до одного. Помiж стукiт нiг i грубе бряжчання посуди пiдлiтали оклики, плигав iскрами смiх:

    - Що це ви кукiльвану понаїдалися, гей! I менi попри вас голова круговоротом пiшла, далебi! Мемо рiшати, ще раз, i ще раз, як п'янi? По-мойому, над Iгоревича нема: довiрчивий, непослiдовний, поривчастий, не володiє собою, роздаровує направо й лiво, щоб тiльки труди з плiч... Не так, як за покiйника Романа, коли зi страхом ходиш, iз трепетом лягаєш... Де вам другого такого пiднайти, що весь вiк лельом-полельом ходить?

    Ясиня уявила собi миттю суте пiдборiддя Путяти з Корелич, що славився далеко повними котюгами. Одного з них, про якого оповiдали дива, привiз йому купець Фрелав iз землi фiордiв, iз Норвегiї. Путята витратив на невдячних купецьких виправах пiв майна та ганявся тепер за наживою.

    - Правду каже, - на скотього бога! - хвалив Самбiр, розклекотаний вiчним п'яництвом. - Медку нам, вишневого! А я проте ставлю руку за Рюриком, за чорноризцем. Вiн стiльки бiд за Романом приняв, що треба нашому брату бути пам'ятливим...

    Хлипав п'яними слiзьми:

    - Пiд Торческом вiд смерти я його зратував, побратами себе нарекли, зброю помiняли, еге ж... Твоє здоровля, старий лисе! (пив, мабуть, до Словита).

    - Ковтаєте, гей наковтачi об трухлий пень! - приводив уми в порядок подратований господар. - Говорiть чергою! Тобi слово, Влас!

    В цей раз чийсь голос збоку згомонiв наввипередки:

    - Ольговичiв сюди! Вони з Половцями ходять, лад вчинять промiж нас доразу!

    Це галасував Славно Кормильчич, Словитiв любимець, веселий силач iз лицем Варяга-завойовника. Вiн зичив грошi не тiльки боярам навколо, але й тевтонським князькам на їх зарви зi сусiдами, та нiкого у свiтi не потребував.

    - Жди! - Моє право! - скричав як гусевка Влас Боговiтин. - Ставлю князем Андрiя! Мемо тодi правити самi, а якогось угорського палятина, що торчатиме тут намiсником, обвиватимем як бзиновий листок вкруг пальця!

    - Лестко ж як? Чим гiрший вiд других? - як полум'я по чатинi заскакував Васко Сиганич. - Його мати з київського роду i вiн, коли не заплаче, то бодай скривиться! Правда, Триюда, не додержує обiтiв, але нехай тiльки боярство доручить йому Галич...

    Трабант чорноризця Вукол Дарославич викотився озлоблено iз-за стола, аж задзвенiла цина i скло, справляв уперiзку, йшов. Хотiв у ярiм гнiвi сказати щось там Сиганичу, який вимантив у нього бобровi озера за пiдтримку Рюрика, але махнув рукою i тiльки з виразом сплюнув.

    Хтось там злопотiв ослоном, кимось пiдiрвало iз мiсця, мабуть Васком, - вiн зачiпив у сутолоцi об тяжкий пугар, цей покотився по долiвцi, а тодi глухо лiг у калюжу.

    - Цiкаво, скiльки взяв отце Боговiтин? - без встиду вже поспитав Коснячко, але нiхто йому не вiдповiв. Кожний рахував судорожно свою калитку.

    - Тiльки побите корiння пахне! - закричав нараз Домамирич. - Не так навчав нас, караючи по темницях за конюхiв, покiйний Мстиславич? Моя думка - викоренити плем'я Романове, а там - буде видно! Досить нам Мстихiв, геть петлю з каркiв!

    - А, щоб його Обида поняла! Цей цiлить! - хвалили збоку. Дедькiв голос, гей змiїне жало, зашипiв отдалеку:

    - Я готов на все, тямуйте, я корiння поб'ю!

    Добавив улесливо у палi наглих сподiвань:

    - Таняву з Чертеж закрiпите за мною, а? Роздумав, сягнув вище:

    - Тисяцьким не жаль поставити!

    Кроки Дарославича жвякали тепер по скрипливих сходах, вiн правцював униз, цвенькнуло колiсце у стовпа на обiйстю, стукнув коник у копиточка, вдарив у голий свiт!

    Аж тепер Глiб Словит дав себе обережно пiзнати: (по полетiнку птицю слiдно...).

    - Правда ваша, други! Кожний з нас, як стоїмо, радий дати кров i майно за рiдну землицю, ге... ге... Та чим вбивати князенькiв, хто зна, може нам самим на погубу, чи не краще оставити їх живими? У кого будуть дiти, у того буде власть... А власть... понад право! Тож ми, як волхвiв у вертеп, i, будемо перекидати всякими Ольговичами, Iгоровичами, Ляхами, Уграми, висовуючи одних проти других, ге... ге...

    Спотикнувся вiд поспiху i кiнчив на радощах:

    - Лякати будемо всяких зайдiв княжими недолiтками, от що!

    - Нехай у ката, щоб тiльки плата! - кричали весело, радi медовi як сонце й жаренiй дичинi зi старомiзунських борiв. За ними гомонiла решта.

    - Згода, згода! Слава Словиту, честь!

    - Отврати лице Твоє от грiхiв. Господи! - прошепотiла Яси-ня поблiдлими губами i розсiяно ломила руки, зривалася бiгти i кам'янiла з тривоги.

    А там говорили наче греблю прорвало, всi враз, - обчисляли кiлько хто людей дасть для оружної потреби, який пай грiшми, харчами, спорили, роздавали уряди. Господар смiявся згуста, радехонький... Дiтей збереже в добрiм мiсцi Богна, Навойчина бояриня, - за це ж її Красний Двiр, а йому нехай вже коломийська сiль...

    Поки Ясиня отямилася з вражiння, бояри пiдняли спiр за сите воєвiдство галицької тисячi. Шумiли й клекотiли тепер, от як гнiздо лютих пардiв над живою добиччю.


    * * *


    Самотою чвалував Дарославич, полохав тiни з-пiд монастирських дзвiниць, облiплених соймищем половкiв та лiсом хрестiв, простягнених у зоряне небо. Пiд тонким вусом їздця блимав i гас хитрий посмiх, а радiсть бушувала серцем, як буря верховiттям.

    Як близько всiх рук була корона спромог, а нiхто, нiхто не зачепив за неї липкою думкою!

    Рука удової княгинi це найкоротший шлях до влади, а вiн, Дарославич, таємний власник iдеї, скарбу на руїнах.

    - Витревалому смертному станьте в допомогу, добрi й лихi сили! - з трiумфом окликав тьму перед собою.

    Їхав, а голова кружляла вiд втiхи, як коли вiд сикеру з корiнням.


    V. СКИПЕТР I ЯБЛУКО


    "Їстоньки не смачно,

    На личеньку значно..."

    (з нар. пiсень)


    Того ж дня перед вечором дорадник i друг покiйника монах Варлаам мiряв у печальнiй застановi свою келiю на вежi.

    Вiн бачив невiдрадне положення, у якому найшлася велика вiдумерщина, - предвиджував удари, придумував оборону, падав духом i двигався, призиваючи на помiч Господа Сил, що держить трьома перстами твердь землi...

    У якiйсь хвилi духовник накинув на рамена гостроволосу мантiю i вийшов на крученi сходи, а тодi в зелену темiнь саду.

    Прислухався: промiж корчi маслин гомонiла ласкава, стара мова, якiй перечив тонкий голос пахоляти, близький слiз.

    Монах глянув промiж гiлля, - це бабуся Мариця говорила щось там старшому княжичевi, а вiн не погоджувався.

    Обiч них стояла колиска з меншеньким княжим немовлятком. Дитя спало, затуливши очi ручками, з м'якими впадинками над кожним пальчиком. Колиска була низька, яворова, крашена зелено, з бiлими вирiзами. Якийсь хитрець з помiччю ножика зобразив у головах лося в утечi, - перед ним i поза ним буяла иля, проста як свiча, з симетрично простертими гилочками, нiби на веселiй карпатськiй писанцi.

    Старуха, що з теплих мiткiв виплiтала чижми княжому немовлятi, держала в обiймах "господина отчича". Поки вiн з цiкавiстю водив пальцем по борознах край її уст, iз зеленi виринула Ясиня.

    Вона приглянулася дивовижному горбовинню, учиненому з пiску, маленьким садкам iз наломаного галуззя, дворам та церквам з череп'я та трiсок, а тодi з дзвiнким смiхом пiдняла високо на простертих руках княжого первенця, Данила:

    

... ... ...
Продолжение "Шоломи в сонцi" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Шоломи в сонцi
показать все


Анекдот 
Студент пpиходит на экзамен, откpывает поpтфель, достает бутылки водки, ставит на стол.

- Вот вам тpи бутылки, поставьте мне тpи.
Пpофессоp, беpя паpу бутылок:

- Я возьму две.
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100