Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Володимир Вiнниченко - Внниченко - Терень

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Володимир Вiнниченко
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Володимир Вiнниченко. Терень

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    Менi треба було на якийсь час сховатися. Я взяв селянський пашпорт, вiдповiдно цьому одягся i поїхав.

    Станцiя, де я вийшов, була маленька, старенька, як старовинна, дерев'яна сiльська церковця. На станцiйному подвiр'ї чекали пасажирiв фурмани. Вони подивились на мене байдужими очима, зробивши менi цим тайну втiху.

    Я вийшов у поле i з полегшенням провiв поглядом поїзд, що тiкав у жовто-синю далечiнь. Тепер, принаймнi на цю нiч, можна було бути спокiйним, її я постановив провести в першому селi, в якiй-небудь клунi, на весняному, запашному, як чай, сiнi, про себе показуючи язика всiм тим, кому дуже хотiлося знати, де я.


    Дорога, майнувши сiрим хвостом, безшумно сховалася в зеленi хлiбiв. Над моєю головою, вирисовуючи незримi вiсiмки, кружляла зграя веселих вечiрнiх мушок. Десь збоку внизу сочно чиркала коса, i звiдти вiяло вогким, густим духом свiжокошеного сiна.


    Я веселiше пiдтягнув на плечi клунок, поправив солдатського картуза, якого на мене начепили для поважнiшої конспiрацiї, i, стараючись ступати в такт косi, бадьоро пiшов уперед.

    Несподiвано сажнiв за п'ятнадцять передi мною я побачив чоловiка. Де вiн був десi, я не мiг збагнути: дорога нiби весь час була порожня.

    Подорожнiй щось робив iдучи: витирався чи сякався безперестанку. Посувався вiн помалу, ступаючи важко й розмiрене, немов несучи на плечах вiдро з водою. Часом вiн устромлявся в кругле червоне лице мiсяця, що сходив над далекою смугою лiсу й був подiбний до червонопикої баби, яка цiкаво приглядається до чогось з-за свого тину. Тодi контури подорожнього ставали чiткими й темними.


    Я надав ходи, - удвох веселiше йти. Але чоловiк нiби знав, що я рiшив його наздоганяти, взяв i сiв пiд хлiбом.

    Менi стало видко тiльки його чорний кашкет з тьмяним вiдблиском мiсяця на козирковi.


    - Доброго здоров'я!

    Я сказав це здалеку i навмисне голосно та весело, щоб показати, що я не помiтив того, що робив подорожнiй. Вiн сидiв i плакав, безперестанку витираючи очi темною хусткою.

    Одначе це не зробило на його нiякого вражiння. Подорожнiй спокiйно зиркнув на мене i плакав далi.

    - Добрий вечiр! - уперто повторив я. - Спочиваєте?

    Вiн одняв хустку вiд очей i став клiпати ними на мене. Чи вiд свiтла мiсяця, чи чого iншого лице його було жовто-буре, як осiннiй зжовклий лист. Молоде ще, квадратове, з розвиненими, важкими щелепами, як з мiдi вибите, лице. А повiки очей ярко-червонi, неначе вивернутi. Виявлялось - вiн не плакав, а тiльки витирав свої хворi очi!..

    - Добрий вечiр... - привiтно сказав вiн, дивлячись на мене, трохи зiгнувши голову на плече, - проти мiсяця, мабуть, було йому трудно дивитись. I як тiльки вiн сказав цi слова, лице зразу стало м'яким, ваблячим, нiтрохи не понурим, як здавалось.

    - Спочиваєте? - ще раз спитав я.

    - Та от чортовi очi!.. - з ласкавим непорозумiнням хитнув вiн угору головою, показуючи менi їх. - Болять та й болять, бодай би вони вже видужали... Три года, як страдаю ними... Пороху дуже не люблять... Як порох, так плачу... А сьогодня пройшов у Гуляйполе i - чисте горе... З служби на побивку? Садiтьця...

    Вiн навiть трохи посунувся, неначе те мiсце, де вiн сидiв, було найкраще. Я скинув свою торбину, поклав свитку i сiв.

    - Е, я з служби давно, - зiтхнув я, - iду роботи шукать, де бог дасть...


    - На економiю?

    - Де буде. На економiю то й на економiю, у мужика то й у мужика...


    Парубок хитав головою, цiлком мене розумiючи.

    - А менi от таке горе, що нiкуди: очi! Вiн знов обережно почав витирати їх червоною, забрудненою аж до чорного хустиною.

    Мiсяць, немов зацiкавлений нами, пiдлiз трошки вгору, щоб краще бачити нас. Мабуть, вiд цiкавостi й серйозностi нашої теми вiн трошки зблiд, i лице його стало менше. Далина степу стала темнiшою, туманнiшою, а бiля нас яснiше.


    - А в нашого попа якраз одiйшов учора наймит... - з-пiд хустки сказав парубок.


    - Е? От i робота, диви, попадається!

    Але я, правду кажучи, не дуже був задоволений перспективою попiвського наймита.


    I помиї винось, i снопи в'яжи, i п'яного попа спати вкладай, i попадi кошика носи. Рiзноманiтнiсть велика, але стомлююча.

    - А це далеко?

    - Нi, ось тут, за тим лiсом. Верстов п'ятнадцять. Мiж нами лежав якийсь пакуночок, загорнутий в сiрий грубий папiр. Парубок, витерши очi, пiдсунув його трошки ближче до себе.

    - Гостинцi? - хитнув я головою на пакунок.

    - Е, де там! - I, раптом засмiявшись, додав: - А як кому, то й гостинець. Бумаги та чорнила купив собi у Гуляйполi. От тут, за станцiєю, мiстечко. У нас менi не продають... Сердитi на мене. Ну, так я в Гуляйполе.

    - За бумагою?


    - Атож. Я пiснi складаю та записую на бумагу. Раньше так пам'ятав, а тепер щось не можу, забуваю. Ну, так записую...


    Вiн говорив просто й з ласкавою посмiшкою, як про цiлком звичайну рiч.


    Я подивився на пакунок, на великi, порепанi вiд роботи руки, на мiдяне квадратове лице парубка.

    - А за що ж на вас сердяться? За пiснi, мабуть?

    - Атож. За пiснi й сердяться. Не люблять...

    - Ану, прокажiть менi хоч одну. Я охотник до пiсень... Можете?

    Менi хотiлось послухати творiв цього поета з лицем простодушного бандита.


    - А чому б нi? - охоче згодився вiн. Мабуть, привик уже до уваги й навiть не соромився. - Якої хочете: смiшної чи сумної?

    Я на хвилинку завагався. "Смiшна" десь буде така, що вiд неї стане тiльки сумно. Отже, краще хай уже просто сумної.

    - Сумної то й сумної... Менi все одно.

    Парубок поклiпав червоними очима i з тим виразом, з яким слiпi спiвають псальми на базарах, монотонно, без виразу почав читать свою пiсню.

    Менi вiдразу ж, з перших строф її, стало легко: пiсня парубка була справдi сумна. В нiй просто й з тою нелукавою класичною красою, з якою гуде лiс, скиглить чайка, плаче пугач на могилi, оповiдалась iсторiя дiвчини, що попада на завод. Завод, мабуть, був цукроварний; там, як спiвалося в пiснi, "солодкий цукор мiшають з гiркими сльозами", "за копiйку душi порять, за двi винимають".


    Мiсяць уже серйозно й пильно дивився на парубка, а парубок на його. Здавалось, що вони вдвох склали ту пiсню про "солодкий цукор з гiркими сльозами". Ввижалося - мiсяць перевiряє, чи так хлопець проказує, як складали вони.


    Потiм я попрохав "смiшної". В "смiшнiй" було те саме, що й в сумнiй, той же цукор з гiркими сльозами, та сама стара кривда вiд панiв та начальникiв.


    - Здорово обижається на мене старшина за цю пiсню, - з посмiшкою пояснив парубок. (А коли проказував найсмiшнiшi слова, був так само монотонно серйозний).

    В менi було чудне чуття зворушення, нiжностi i непорозумiння. Щось подiбне почував я в дитинствi, коли, довго шукавши в небi дзвенячого жайворонка, нарештi бачив його близько вiд себе - сiренького, миршавого, звичайнiсiнького.


    Парубок, певно, був одним iз тих жайворонкiв, що з давнiх-давен дзвенять над Україною, складаючи свої анонiмнi, простi i прекраснi пiснi, на якi нiхто не пише рецензiй i про авторiв яких не знають нi одної нудної подробицi.

    - А ви давно складаєте пiснi?

    О, ще змалечку! Е, коби б вiн граматику добре знав! Вся бiда, що не зна вiн граматики. Чи до дiла воно, чи нi - бог його зна. Ну, а все-таки склада собi. Лихi на його деякi люди, а йому те байдуже. А що ж, дякувать його за такi пiснi? От тепер, казали хлопцi, староста, стражник та монопольщик нахвалялись одбить печiнки йому. Чорта з два! Радили хлопцi навiть у Гуляйполе не йти, бо тi зроблять засiдку в Кривiм Яру. Яр тут є недалеко вiд Грузького (Грузьке - зветься його село)...

    - Ну, та я не послухав... Хай засiдають. Хiба що ззаду чим ударять та памороки заб'ють. Ну, тодi їхня взяла. А як спереду, то хтось з нас живий не буде... Я так добрий, а як розпалюсь, то вже хай бережуться...

    Он яка справа виходила!

    - Ну, а як їх багато буде, а ви один? Убить же можуть...

    - А можуть... - добродушно згодився вiн, знов пiдносячи хустку до очей.


    - Так чого ж ви йдете на той Яр? Другою дорогою йдiть.

    - Е! Я вам так скажу! - махнув вiн хусткою. - Як бояться та тiкать, так ще гiрше. Як завзялись пiймать, то чи в Яру, чи деiнде, а все одно пiймають. А тiкать та ховаться - не поможе. Хай тiльки, я кажу, не ззаду... Але час, здавться, йти? Га? Ходiм помаленьку?

    Вiн узяв пакуночок, перекинув через плече пiджак i пiдвiвся. Вiн мав рацiю бажати зустрiчi лицем до лиця: плечi широкi, важкi, шия жилава, сам кремезний, мiцно збитий, весь як з чавуну.


    Я рiшив iти найматись у священика. Не часто доводилось менi так близько бачити жайворонкiв, що дзвенять над нашими ланами, де роблять солодкий цукор. До речi, може, "цукерники", помiтивши, що жайворонок не сам iде, i на цей раз не одiб'ють йому печiнок.

    Я сказав парубковi, що пiду за ним у Грузьке та буду найматись у попа.


    - Ну, то не йдiть зо мною разом... - аж зупинився вiн i серйозно подивився на мене. - До Кривого Яру ще можна, а там будемо прощатись.

    - Чого так?

    - Битимуть. Подумають, що я взяв когось iз Гуляй-поля, то й накладуть...


    - Ну, нас уже двоє буде. Може, не так-то й накладуть...

    Вiн трошки здивувався: чоловiк по добрiй волi хоче бути битим.


    - Та битимуть, я вам кажу!..

    Вiн все ж таки думав, що я не зрозумiв його.

    - А вас хiба нi?

    - Ну, мене... Мене за дiло. На мене й засiдають. А вам чого треба?


    - А я, може, поможу вам...

    - А... Це друге дiло... .

    Вiн одразу заспокоївся i задоволене засмiявся. Вдвох не то що самому, то правда. Чого доброго, ще й їм можна буде накласти. Коло Старої Корчми над самим Кривим Яром треба буде видерти з тину по доброму кiлку та й у путь.


    Вiн видимо повеселiшав. З цього я зрозумiв, що йому все ж таки було трошки сумно за свої печiнки.

    Вогкiсть поля м'яко торкалась лиця. Мiсяць став перламутрово-блiдий, чистий. Над ним зелена зiрка трепетно горiла. Поле, залите таємним молочно-синявим свiтлом, безшумно розсувалось перед нами. Голоси нашi рiзко й голосно розрiзали м'яку рiвну тишу ночi.

    До Старої Корчми ми пiдiйшли майже непомiтно: парубок умiв говорити, видно, багато думавши над тим, про що говорив, i тому у його все було опукле, обведене якимись своїми лiнiями - оригiнальними й несподiваними.

    - Ну, тепер будемо вибирати собi кiлочки... - сказав вiн, зупиняючись бiля старої будiвлi з забитими дошками вiкнами.

    Коло хати похило тримався шматок плетеного тину. Вибираючи, поет низько нахилявся, мацав руками, сопiв носом. Видерши один кiлок, брав у руки, замахувавсь i одкидав: легкий.

    - Як вибирать, так вибирать! Щоб подякували. Правда, братуха? Щоб руцi замашнiше було... О, цей, здається, нiчогенький буде!..

    Вiн замахнувсь здоровенною ломакою, завбiльшки в людину, й задоволене погладив її.


    - Вродi як на японцiв iдемо... - весело зауважив вiн. - Або як колись нашi козаки на турка ходили. Читали ви про батька Богдана Хмельницького? Е! Ловка книжечка... От таку я забастовку понiмаю!..

    Вiн раптом натхненно стукнув ломакою по дорозi й, клiпаючи проти мiсяця хворими очима, сказав:

    - Як чесний чоловiк, готов зараз на таку забастовку iти. На смерть, на що хоч! їй-богу!

    Майбутня стрiча з ворогами, ломака в руках, лiс, таємнi тiнi, видно, хвилювали його.


    - А то що? Курку вкраде, хату пiдпалить - i забастовкою називається. Нi, щоб у книжках було записано, от то друге дiло... Ну-ну, та я своє знаю.

    Вiн стукнув ще раз кiлком, i ми пiшли.

    Перед нами чорнiв Кривий Яр. Я знав, що вночi, кожний яр видається глибшим, нiж є в дiйсностi. Але цей був як безодня кострубата, чорна, вогка. З обох бокiв його непорушне i понуро стояв лiс, одсвiчуючи проти мiсяця стовбурами дерев. Той бiк дороги, що був проти мiсяця, наганяв своїми темними провалами тiнiв тоскне, непокiйне чуття. Здавалося, в тих чорних западинах сидить хтось i пильно стежить за нами. Дорога круто спускалась вниз, сiра, самотня, порожня. На нiй голубими промiнчиками грали проти мiсяця соломинки.

    З яру потягнуло холодом. Я скинув торбу i надiв свитку.

    - Холодно? - з спiвчуттям спитав парубок. - Це з яру. А менi то й добре, я чогось розiгрiвся. I на очi це - первий сорт. А знаєте що, служба? Тiснiше йдiмо. А як вискочить на нас, ставаймо зразу один до одного спиною. Так нiяк їм буде ззаду зайти до нас.

    Я цiлком погодився з ним. Ми щiльно присунулись i так пiшли униз. Геть-геть аж знизу видно було шматок вершечкiв лiсу, облитого мiсяцем. Весь же той бiк був темний, тiльки вгорi ясно-голубим свiтлом дихало небо.

    Спускаючись, ми вже майже не балакали, чуйно слухаючи й до болю в очах придивляючись до кожної тiнi. Часом, злякана нами з дерева, з шаркотом спурхувала птиця. Ми тодi як прикипали до землi, з силою стискуючи кiлки. У мене ж по всьому тiлi, особливо на шиї та спинi, проходив чудний електричний дрож. Я певний, що, коли б там у мене була шерсть, вона б наїжилась i стала сторчака.


    А поет мiй зовсiм змiнився. Звичайно вiн йшов важко, мiцно спираючи кремезне тiло на одну ногу, потiм на другу i вiд того перевалюючись збоку набiк. Тепер вiн став весь легкий, гнучкий, еластичний. Я майже не чув його бiля себе. Ступав вiн, здається, на самих пальцях, трохи перехилившись наперед, але не гнучись. Очей уже не витирав, а коли повертав лице так, що мiсяць освiтлював його, я бачив чисто дитяче захоплення, захват, мовчазне, напружене, радiсно-дике чекання. Це вже не було лице добродушного поета, а швидше одного з тих, що ходили на туркiв.

    I дивна рiч, що глибше ми спускались, то неприємне, тоскне чуття в менi ставало менше. Ноги й руки мої наливались чимсь п'яним, хвилюючим, майже радiсним.


    Хотiлось часом сильно втягнути в себе повiтря i так крикнути виючим, торжествуючим криком.

    Кiлка в руцi я не почував, вiн нiби зрiсся з моєю рукою, з моїм легким витягненим тiлом.

    Було вже не холодно, а душно, хоч знизу тягнуло вогкiстю. Кроки нашi, тихi, шаркаючi, ставали поспiшнiшi. Притуленою рукою я почував, як парубок часом весь натягувавсь, як повiд в зубах дикого настороженого коня: то що-небудь шарудiло в лiсi.

    Несподiвано опинились на днi яру. Вiн, розумiється, тiльки згори здавався таким глибоким. Посеред дороги мертвим блиском блищала калюжа. Треба було обминати її i йти попiд самим ровом лiсу. Тут якраз i могли сидiти "тi". Їм не треба було навiть бiгти за нами, а тiльки тихенько пiдвестись i ззаду ошелешить ломакою по головi. Знов по шиї пройшов дрож. Парубок перед калюжею зупинився, озирнувся, пошукав очима.

    - Iдiть наперед, - шепотом сказав вiн. - Та помалу. А я спиною до вашої спини...


    Склеївшись спинами, ми обережно посунулись попiд ровом. Я тримав кiлок напоготовi. Поет ловко ступав задом i голосно сопiв носом.

    В лiсi було тихо. Сонно шелестiли вершечки дерев i, наче знов засипаючи, змовкали.


    - Мабуть, нема... - глибоко зiтхаючи, сказав парубок, коли ми знову вийшли насеред дороги.

    - Мабуть, так... - зiтхнув i я.

    Далi ми пiшли уже вiльнiше, а через якийсь час були нагорi. Ступали ми тепер лiниво, стомлено, i обом нам стало холодно, хоч i йшли нагору.

    Тут лiс кiнчився. Перед нами стлалось рiвне поле, збiгаючись вниз до нового великого яру, на схилах якого лежало Грузьке. Видно було навiть пiд мiсяцем бiлий бiк церкви.

    Ми вже не розмовляли. Менi було чогось сумно чи жаль, i хотiлось неодривно дивитись в блiде засмучене лице мiсяця. А ж очах, як одпечатанi, стояли темнi стiни лiсу, згадувався вогкий, болотяний дух Кривого Яру i чудний, електричний дрож по тiлi.


    Я пiшов ночувать до парубка.

    Пiп наняв мене охоче. Це була сухенька старенька iстотка в фiолетовiй рясi, кирпично-червонiй пiд пахвами. Борiдка, брови, волосся на головi було рiденьке й сiре, а худеньке личко жовте, як солома. Вiн був удовець i жив самотою з старою служницею Теклею, також досить пiдтоптаною. У неї був склад хвороб, i вона день i нiч була ними занята: то робила собi якiсь припарки, то варила зiлля, зiбране вранцi-рано пiд самий дощ.


    У мене роботи було зовсiм мало. Пара стареньких ситеньких коней, двi корови, кабан у сажу - от i все хазяйство. Звiрята народ був симпатичний, вiд старостi терпеливий, спокiйний. Землю пiп здав селянам, - у полi роботи зовсiм не було.


    Древнiм, забутим людьми спокоєм вiяло вiд усього в затишному, садком захованому вiд села подвiр'ї старенького батюшки. Покрiвлi були з зеленим м'яким мохом; дверi, поточенi шашелем, замикались не замками, а засовами, якi приводились в рух ключками. Ключка просовувалась в дiрочку над засовом i поверталась улiво чи вправо. От i замкнуто або одiмкнуто. Шиби на вiкнах були з рiзнокольоровими одсвiтами - зеленими, як мох, фiолетовими, як ряса, червоними, жовтими, залежно вiд вiку.

    Земля на подвiр'ї встелена густим та витким, як волосся у негра, шпоришем, а по йому дорiжки протоптанi, твердi, вiковi, - до льоху, до комори, стайнi, до сажу. В покоях пахло житнiм хлiбом, старим медом, кожухами, ладаном i канупером, - о. Савватiй нюхав.

    По обiдi все замирало. Спали батюшка, Текля, конi, свинi, навiть кури ховались пiд тинами i сидiли, сумно схиливши голови, немов чекаючи, поки прокинеться життя у дворi. Вийдеш у садок, - бджоли гудуть, мухи на скрипочках тягнуть тонкi дзвiнкi мелодiї, трiпочуть на листях, мов метелики, плями сонця. Надвечiр, як тiнi падають не вiд хати на повiтку, а вiд повiтки на хату, на ганку з'являється о. Савватiй. Вiн обережно сходить на приступках униз i тихенько, мирно наспiвує:


    - "Да iсправиться молитва моя..." А що, Денисе, дощ завтра буде? Га?


    I дивиться на мене ласкавими водянисто-голубими оченятками.

    Я дивлюсь на небо, вправо, влiво й поважно одпо-вiдаю:

    - Нi, мабуть, батюшко, не буде...

    - Не буде, то й хвалить господа... "Яко кадило перед тобо-о-ю..."


    I йде собi до ворiт. Там вiн стає грудьми на хвiртку й виставляє праву руку на вулицю; селяни, проходячи, чмокають руку й одходять. А батюшцi не треба зайвих рухiв робить.

    - Як хлiба, Данило?

    Данило пiдводиться вiд руки i, надiваючи шапку, одповiдає:

    - Та, слава богу, нiчогенькi...

    - Ну, слава богу, слава богу...


    Так i жили ми собi.

    Єдине, що було трошки незручне в цьому життi, це те, що я не мiг часто i вiльно бачитись з Тереньом (поетом), - батюшка не любив його. Через те й до парубкiв неохоче пускав.

    - На вулицю, кажеш? "Яко кадило перед тобою..." А скажи, хлопче, Теклi, нехай стара самувара наставить...

    Сказано Теклi, самовар наставляється.

    - Я, батюшко, хотiв би ввечерi до хлопцiв пiти.

    Робота вся справлена... Недовго...

    - До хлопцiв, кажеш? А, до хлопцiв, до хлопцiв... "Да iсправиться молитва моя..." Щось там кнурець наш тихо дуже лежить. Га? Чи не сталось йому чого-небудь. Подивись на його, Денисику...

    Ну що ж? Увечерi, наспiвуючи "Да iсправиться молитва моя", я тихенько перелiзаю через тин i йду на вулицю, у той бiк, де чується спiв.

    I от тiльки таким способом я мiг перевiрити, чи правду казав Терень, що в селi спiвають його пiсень.

    Дiйсно, бiльшiсть модних пiсень належало творчостi Тереня. Деякi ж були в лицях. Iшли, наприклад, повз хату Галини Моченої. Галинка колись служила у пана в горницях. Послуживши рiк чи два, вислужила собi добру хату, грунт, пару коней, овець, корiвку. Хата була гарна, з великими вiкнами, садочком, так що часом i сам пан вечорочком завертає до Галi.

    Уже пiдходячи до хати Галинки, хлопцi роздiлялись на двi партiї. В однiй було всього два-три голоси, а в другiй останнi. Перед вiкнами всi зупинялись i один голос здивовано починав:

    Ой, чия ж та хатиночка скраю?

    До його прилучались з його партiї й, також дивуючись, пiдхоплювали:

    Ой, скажiть же, люди добрi, я не знаю...

    Тодi друга партiя, весь гурт, як з гармати, випалював:

    Панова!


    I, ще не давши скiнчитись останнiй нотi, широко й розмашисте на все село поясняв:


    Ой, хатиночка та панова.

    Перший голос не задовольнявся й зараз же запитував про iнше:

    А чия то дiвчинонька-краля?

    Його спiльники разом з ним додавали:

    Та ще й зветься, як здається, Галя?

    Гурт з вигуками, з ачхиканням i на цей раз гримав:

    Панова!


    Ой, здається, та дiвчина панова...

    Потiм iшли iншi рiзнi питання. Часом такого змiсту, що пересказать його зовсiм неможливо.

    Од Галинки йшли далi до старости, до монопольщика, до писаря. Перед писаревим подвiр'ям неодмiнно танцювали. А пригравали до танцю пiснею, також Тереньовою:


    Ой, чук-писарчук,

    Грузький писар Захарчук.

    В цiй пiснi оповiдалось, що в Захарчука легка совiсть i важка кишеня, в якi уже не, помiщались громадськi грошi, а тому вiн їх одсилав у банк.


    I менi, розумiється, не важко було повiрити, що Тереня не любили. Наочним же доказом тому були щовечiрнi розгони полiцiї.

    Причому кожний раз старались пiймати Тереня. Зловивши, садовили в холодну, де не раз i били.

    Але наслiдком цього на другий чи на третiй день з'являлась нова пiсня, в якiй добродушно малювалась картина розгону спiвакiв i вияснялись причини цього. Хлопцi знов збирались, знов ловили кого-небудь з них. Майже щовечора по селi чувся дрiбний важкий топiт нiг, трiск тинiв, тюкання, галас, тривожний гавкiт собак, матюки. Пiсля того наставала тиша, i тiльки з поля, де пасли коней, ледве доносились тягучi самотнi звуки степової мелодiї.

    А Терень складав собi тi пiснi не так вiд злостi на "барбосiв", як вiд чогось iншого. Бог його знає, що йому було таке, але вiн сам признавався, що наче сила яка пiдштовхує його в бiк: "Ану, ось на це скласти б пiсеньку". I чи в полi з плугом ходить, чи з косою у лузi вимахує так, що аж сорочка на спинi липне до тiла, чи їсть, чи лежить, все йому снуються в головi пiснi. Часом i сам не радий тому.

    Вже чого з ним не робили: роботи йому не давали, з лавки нiчого не продавали, усовiщали, арештовували, забирали в його папiр, книжки, тюрмою грозились. Тереньовi те все тiльки привiд до нової пiснi. Старшина просто радив на пiдставi циркуляру "про боротьбу з хулiганством на селах" вислати по приговору чортового парубка аж на Сибiр, та й край. Але писар i iншi не рiшались: бiльшiсть на сходi була б проти. Тут уже голота вступилась би за свого, мiг би вийти непорядок i пониження властi.

    Треба було винайти якiсь iншi способи. Але якi? Печiнки одбити? Одбити, розумiється, легко, але не дасться бiсiв парубок на однi печiнки, здоровий, буде противитись, не стямляться, як згаряча уб'ють. Почнеться суд, тяганина, клопiт.


    Все село, оскiльки я мiг судити, серйозно й напружено слiдкувало за цею боротьбою, дiлячись на прихильникiв та противникiв Тереня. Але нiхто не мiг сказати, чим скiнчиться вона.

    А тим паче сам Терень. А втiм, вiн не дуже сушив собi голову тим клопотом. Навiть те, що переслiдування начальства потрохи вiдганяли вiд його парубкiв, здавалось, мало хвилювало його. Вiн мiг подовго й без товариства бути. Жив вiн i так майже самотою, бо мати його, баба Секлета, бiльшу частину року мандрувала по прощах. Коли вона виходила, Терень сам собi варив їсти, якщо було з чого варити, i цiлi днi мовчав.

    Але нi, неправда. Рiч, власне, в тому й була, що вiн не мовчав, а весь час розмовляв, тiльки не з людьми, а зо всiм, що було круг його: кiньми, курми, горобцями, сонцем, вiтром, своїми чобiтьми. Балакав цiлком поважно i тим тоном, який вiдповiдав вiдношенню до його самого всiх його спiвбесiдникiв. Коли чобiт не налазить на ногу, Терень спочатку докоряє йому, потiм радить побоятися бога, а коли той не вважав нi на що, поводиться рiшуче й без церемонiй.


    Сонце вiн зустрiчав з веселою i дружньою посмiшкою. Тут уже не було непорозумiнь. Як би воно не пекло, Терень вiдносився до того вибачливо, прощаючи навiть серйознi дурницi свого приятеля. "Сонце на очi добре", - немов виправдуючи свою слабiсть, часом казав вiн менi.

    Часто, забiгши до Тереня по обiдi, коли в попiвському подвiр'ї все спало, я чув у хатi поета розмову й зупинявся, не знаючи, чи варто входити.

    - Ану, так... - чувся голос Тереня. - Нi? Добре. Так не хочеш, не треба... Не треба, як не хочеш, я силувать не буду. Ми спробуємо з другого боку. Правда? От так... Ну, що ти на це?

    Одповiдi нiякої. I знов Терень говорить:

    - Ну, от... Тепер уже й зовсiм добре... Правда? Коли я входив, виявлялось, що Терень умовляв держално рогача потриматися, поки вiн дiстане цвяшка, щоб прибити його. Держално вередувало i не хотiло триматися так, як ставив його Терень. Але, зрештою, вони погоджувались, i Терень прибивав його.

    А треба було пiти з ним у поле або в гай! О, тут у Тереня було стiльки приятелiв, що вiн зовсiм не мав часу, - не то на балачку з людиною. Щохвилини вiн зупинявся, комусь пiдморгував, прислухався, задоволе-но посмiхався. Говориш йому що-небудь, а вiн раптом кива кудись угору на дерево й приятельськи питав:


    - Шиєш? Га?

    - Хто шиє?

    - А швачка... Он як на машинцi видєлує... Дiйсно, прислухавшись, чую, що хтось дрiбно й весело шиє на швейнiй машинцi. То сiренька птичка. Як вона зветься у людей, Терень того не знає, по-його - вона "швачка".


    Але останнiми часами й з Тереньом щось стало робитися. Iнодi вiн зовсiм мiнявся: ставав хмурим, мовчазним, набурмосеним. Дивився спiдлоба, понуро, з ворожим пiдозрiнням. В такi моменти вiн напивався - сам або з парубками - i був небезпечний для кожного, хто хотiв з ним сперечатись. Тодi виразно було видно його широкi плечi й короткi жилавi руки, якими вiн помалу, п'яно водив, неначе шукаючи, щоб ухопить щось i розчавчити ними.

    - О, вже Одарку на левадi зустрiв... - тихо казали хлопцi, бачачи таким Тереня.

    Одарка була дочка заможного мужика Матвiя Копанки. Чи гарна вона була, чи нi - про те нiхто не мiг нiчого певного сказати: як коли. Часом так i горне до себе, а часом нудна, сiра, стомлена. Очi в неї були сердечнi, як казав Терень. Сердечнi, розумнi, блискучi. Як хтось їй до вподоби - одними очима може прив'язати до себе мiцнiше каната, яким ув'язують снопи. Бог її знав, чи до вподоби їй був Терень! Пiснi його - я знав - напевне подобались, бо так виспiвувала їх на своїй левадi, що через неї часом трави накосити не мiг. її левада була поруч з поповою, i менi не раз доводилось стрiчатись тут з Одаркою. Через це i Терень частенько зазирав до мене.

    I от бог його знав, чи радiла тим зазиранням Одарка, чи нi. Не тiкала, нi, як Терень пiдходив до рiвчака, що подiляв левади, не ховалась, не сердилась i не соромилась. Навпаки, побачивши нас, стане, бувало, зiпреться на граблi та й поблискує своїми чудесними очима. Сама така крупна, груди високi, хистко дрижать пiд рiвними брижами бiлої вишиваної сорочки. Бiдний Терень переступав з ноги на ногу, як ведмiдь, якого примушують танцювати, часто витирав хворi очi й, видно, в цей час найбiльше вiдчував їх.

    Раз я застав його з Одаркою на поповiй левадi. Вона зараз же з смiхом перестрибнула до себе, а Терень, як тяжко п'яний, поплентавсь кудись униз, чiпляючись ногами за все, що стрiчалось по дорозi.

    В той вечiр, пам'ятаю, був вiн п'яний i понуро-мовчазний.

    Раз я прийшов до його ввечерi. Вiн сидiв у себе в хатi, витягнувши руки по столi, а мiж ними горiла маленька лампочка. Вiн пильно, важко дивився в неї, i повiки очей його були червонi, як жар, а самi очi п'яно й понуро блищали.

    Привiтавшись зi мною, вiн раптом ударив мене долонею по колiнi й нехапливо, але з силою спитав:

    - Що вони хотять од мене? Га?

    - Хто?

    - Я тебе питаю: що вони хотять од мене, од моєї душi? Говори!


    - Та хто хоче?

    - "Хто"?

    Вiн погрозливо, помалу хитнув головою й одвернувся. В кутку поспiшно, радiсно стрикотiв цвiркун. В розчиненi дверi дихав темний вечiр, наче стояв бiля порога й, задиханий, слухав нас.

    - П...подлепи i душогуби, от хто! - раптом сказав Терень, знов повертаючись до мене. - Що вони хотять од мене? Щоб я покорився їм? Так? "Ми, - кажуть, - тебе на Сибiр одправимо". Жар на Сибiр, жар. Все одно. Я пiду. Я пiду й на Сибiр за правду. А вам не покорюсь. Ну, тiльки ж душа болить, братуха! - вже iншим тоном, спалахуючи болем, скрикнув вiн, - Серце болить. За що? Ну, хай тi барбоси, а свої, а хлопцi? Бояться вже. Зо мною кумпанiю бояться водить. Сам, сукин син, проти п'явок, барбосiв, а мене топить. Федiр за п'ять рублiв узявся зо мною навкулачки пiти... Ну? Федiр був один з гарячих прихильникiв Тереня.


    

... ... ...
Продолжение "Терень" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Терень
показать все


Анекдот 
Дорогой Дедушка Мороз!
Я весь год вёл себя хорошо.
Подари мне пожалуйста, настоящий пистолет и рацию, а то я до сих пор, КАК ДЕБИЛ, хожу с игрушечными!
Участковый инспектор Иванов.
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100